Ірина давно знала напам’ять усі історії, які вони терпляче і неквапливо переповідали одна одній, ніби виконуючи щоразу один і той самий ритуал, потрібний для того, щоб відновити в пам’яті якусь забуту брошку на блузці чи візерунок на тканині сукні, пригадати собі чіткіше риси чийогось обличчя, форму стрижки чи колір очей.

І слухала ці розмови, з яких для неї вимальовувалася самотність бабці, життя якої з дідусем зовні було щасливим і вдалим, вони не сварилися, дідусь не пив, багато працював, мав високу посаду, забезпечував родину, бабця могла не ходити на роботу й лише іноді шити щось на замовлення знайомих, більше для приємності, ніж для грошей. Вона не нарікала, бо завжди розуміла, що головне в житті дідуся не дім, і навіть коли він повертається до неї, то подумки залишається там, у своїх клопотах і справах, в які її ніколи не посвячує, і це поступово вибудувало між ними стіну, стіну мовчання, взаємної поваги і толерантності, стіну відчуження.

Чоловік Раїси Михайлівни любив випити і був по-військовому різким, міг навіть підняти руку на дружину чи сина. Щоправда, це не заважало йому слухатися Раїси Михайлівни в усьому і повністю від неї залежати. Коли її чоловік вийшов на пенсію, Раїса Михайлівна відчула себе так, ніби у неї народилося ще одне немовля. Він був цілковито непристосований до побуту, і якщо дружині доводилося відлучитися кудись на цілий день, то чоловік гарантовано залишався протягом цього дня голодним. Навіть якщо Раїса Михайлівна готувала йому їжу, розкладала її у тарілки і писала детальні інструкції, як і що слід підігріти, він не здатен був зробити цього самостійно. Обов’язково щось плутав, забував, що поставив на вогонь, виливав, пересмажував, розливав, розбивав, а врешті-решт просто відмовився від усіх цих складних маніпуляцій і просто не їв, коли дружини не було вдома. Таким же нездатним він виявився і до будь-якої іншої домашньої роботи, тож Раїсі Михайлівні доводилося самій лагодити крани, забивати цвяхи, ремонтувати все, що потребувало ремонту, – викликати сантехніків чи інших майстрів чоловік їй чомусь забороняв. Її життєрадісна натура сприймала все це доволі безболісно, і вона не нарікала. Лише тепер, коли чоловік помер, вона наважилася зізнатися бабці, що відчула суттєве полегшення, бо принаймні не потрібно переживати, що він нап’ється і підпалить хату.

Поговоривши про життя з власними чоловіками, сусідки переходили до розмов про своїх дітей. Син Раїси Михайлівни так ніколи й не одружився, чим справив матері неймовірну прикрість, адже вона так мріяла мати онуків і особливо онучок, якщо вже не довелося самій народити донечку, що зав жди було найбільшою мрією Раїси Михайлівни.

Батьки Ірини були інженерами-будівельниками і кілька років жили в Індії, працювали там на різних об’єктах. Коли вони виїхали, Ірині було чотири, а коли повернулися – сім років. Після повернення батьки мало не розлучилися, мати хотіла, аби вони назавжди виїхали за кордон, а батько був категорично проти, він вважав, що людина повинна бути патріотом своєї країни і залишатися жити в ній, що б не трапилося. Після кількох років постійних сварок і скандалів мати Ірини таки виїхала ще раз на кілька років до Монголії, але не витримала, розірвала контракт і повернулася в сім’ю.

Сама Ірина не дуже багато запам’ятала зі свого перебування в Індії з батьками, спогади приходили уривками – гарячий пісок у дворі біля дому, діти, з якими вона не може порозумітися, гострий смак незнайомої їжі, страх перед надто різкими запахами спецій, бажання вимастити чимось темним свою шкіру, щоб не відрізнятися від загалу і щоб на неї не дивилися як на чужинку, сварки батьків, під час яких її виганяли погуляти, заплакані очі мами після того, як вона поверталася з прогулянки. За ці роки Ірина опанувала англійську і говорила без акценту, позбулася страху перед вивченням іноземних мов, бо навчилася засвоювати їх по-дитячому, в розмові, і потім цей страх не змогли нагнати на неї знову в українській школі, хоча вчителька і намагалася постійно знизити їй оцінку за незнання англійської граматики. Але відтоді у неї лишився і подив перед тим, як багато зайвих слів існує на позначення однієї простої речі. І те, що опанування нових мов давалося їй із легкістю, не позбавляло її цього здивування і навіть певної зневаги до такого марного ускладнення речей. Вона ніколи не розуміла, чому люди з такою повагою ставляться до тих, хто володіє кількома мовами, їй самій завжди здавалося, що це ніяке не знання, а лише непотрібне дублювання тіней того самого предмета – стіл, стол, стул, зе тейбл, дер тіш, ля меса – що зміниться від цієї нікому не потрібної навали звуків, котрі нічого не додають і нічого не прояснюють у природі предмета, який називають?


Ірина любила спостерігати за тим, як бабця вишиває. Потім, коли вона подорослішає, їй буде дуже складно пригадати свою бабцю без вишивки у руках. Здавалося, вона вишивала завжди. Точніше, стільки, скільки Ірина її пам’ятає. Бабця осліпла майже відразу після Ірининого народження, після якоїсь до кінця не з’ясованої хвороби. До того бабця, як і всі, мабуть, займалася різними справами. Кудись ходила, щось робила, з кимось розмовляла. Відтоді, як осліпла, вона майже не вставала зі свого плетеного крісла-гойдалки біля вікна і постійно тримала в руках якесь вишиття. Ірина так звикла до бабциних вишивок, що до певного віку навіть не припускала, що інші сліпі не можуть вишивати. Це стало для неї справжнім шоком, коли вона усвідомила, наскільки неприродньо виглядають яскраві бабцині вишивки, адже світ сліпої людини просто не може бути таким яскравим. Не повинен згідно уявлень здорових. Але, мабуть, у ці яскраві квіти, що на вишивках часто перетворювалися на метеликів, бабця вкладала усе, чого їй бракувало у реальному житті. Вона вміла якось по-особливому сполучати між собою нитки, брала по ниточці кожного кольору і складала їх в одну, грубшу нитку. А в наступній поєднувала кольори вже по-іншому. Виходило дуже незвично і гарно. Ірині бабця розповідала, що відчуває кольори пучками пальців, відчуває тепло і холод і намагається поєднати їх між собою так, щоб тепло і холод сполучалися у комфортну для тіла температуру.

Бабця ніколи не вишивала хрестиком, а тільки гладдю і компонувала простір на тканині так само інтуїтивно, не використовуючи жодних шаблонів і попередніх малюнків. Для неї вся тканина складалася з різних теплових зон, які вона відчувала пальцями й уміла підібрати для них відповідні відтінки ниток.

За день бабця вишивала по кілька серветок. А часом, особливо взимку, їй кортіло вишивати килими, і тоді метелики-квіти заповнювали грубе полотно, що його потім батьки вішали на стіну або дарували комусь. Бабця не хотіла, щоб її вишивки продавали, і просила їх роздаровувати.

Над Ірининим ліжком висів такий килим, спати біля нього було дуже тепло і затишно. Часом вночі Ірина прокидалася й торкалася килима, і їй здавалося, що він і справді випромінює рівне, ледь відчутне, але надзвичайно приємне тепло.

Бабцині вишивки роками не втрачали яскравості кольорів. Тканина, на якій вони були вишиті, а часом це були звичайні шматки простирадла, зазвичай нищилася швидше, на ній пропалювалися або утворювалися дірки, розходилися нитки, а вишивка виглядала ніби її вчора закінчили.

Після бабциної смерті всі вишивки, які були у них вдома, раптом ніби завмерли, килими на стіні стали такими ж холодними, як і бетон, який вони закривали, кольори не втратили яскравості, але якось посуворішали. Так тривало сорок днів, а потім все стало так, як було раніше. На бабциній могилі поставили дубовий хрест, як вона і просила. Хрест був із грубого дерева, а посередині зробили спеціальний рівчак шириною із запаску на сорочку, у нього помістили спеціально виготовлений із герметично закритого грубого скла резервуар із вишивкою, яку бабця приготувала заздалегідь. На вишивці були все ті ж самі, улюблені бабцині квіти-метелики, і щороку на її могилі виростали чорнобривці, навіть якщо ніхто їх не садив.

Петро і Степан

Насамперед слід згадати епізод із м’ячем. На перший погляд він не має нічого спільного з цією історією, але хочеться почати саме з нього. Через якийсь малопомітний, але тим не менше важливий його зв’язок з рештою.

Це були двоє хлопців, двоє братів. Старший та молодший. Петро і Степан. І хоча різниця між ними була меншою за два роки, всі чомусь добре знали, хто старший, а хто молодший. Вони були зовсім несхожі, але їх часто плутали, розповідаючи про Степана те, що відбулося з Петром, та навпаки. Правда з’ясовувалася тоді, коли оповідач випадково кидав фразу: «ну, Петро, цей молодший» чи навпаки: «ну, Степан, котрий старший». Тут співрозмовник переважно отямлювався і розставляв усе на свої місця. Те, хто саме старший, всі знали напевно. Степан був невисоким, кремезним, чорнявим, його зовнішність виглядала настільки типово для тих місць, що його світлину в гуцульському кептарику, кресані і з топірцем можна було б помістити у якийсь краєзнавчий альбом із довколишніми гірськими пейзажами, короткими історичними екскурсами та переліком визначних історичних дат. Він одягався і розмовляв підкреслено недбало, «по-свойськи», легко знаходив спільну мову з продавцями на базарах і робітниками, любив фізичну працю, й сусіди та більшість знайомих навіть не підозрювали, що він є «тим самим» Степаном Опришком, відомим композитором, автором симфонічної музики, вундеркіндом і талановитим скрипалем та диригентом, завдяки якому до містечкової філармонії почали з’їжджатися туристи з усього світу, аби послухати його музику в авторському виконанні або у виконанні оркестру під диригуванням Степана. Степан не їздив на гастролі, він узагалі вкрай рідко виїздив зі свого містечка й ніколи не віддалявся від нього більш ніж на сотню кілометрів. Але оркестр багато гастролював із його творами, з неймовірним успіхом виконуючи їх по різних кутках світу, й поступово довкола постаті автора утворилася ціла приватна міфологія.

Наприклад, одна з легенд розповідала, що ніякого Степана Опришка насправді не існує, а написана буцімто ним музика – це насправді продукт колективного авторства, уміло розрекламований місцевим імпресаріо. А роль Степана для туристів відіграє місцевий п’яничка, аби справляти ще більш екзотичне враження.

Інша історія стверджувала, що Степан не виїздить за кордон через проблеми із законом, бо його нібито засудили за оборудки з нерухомістю, але термін він відбуває умовно, тож виїзди за кордон йому заборонені.

Третім з найбільш популярних пояснень того, чому Степан уникає гастролей, була версія рекламної стратегії, за допомогою якої він уміло підігріває цікавість до себе та власної музики.

Ще одним доволі поширеним трактуванням було таке, що всі його твори – це насправді маловідома українська музична класика, адаптована ним на сучасний лад.

Сам же музикант ніколи й ніяк не тлумачив публічно причин своєї нелюбові до мандрів, на всі питання такого типу лише мовчки знизував плечима.

Петро був на голову вищим за Степана, мав густе біляве волосся, яке м’якими кучерями спадало на плечі, яскраво-голубі очі і довгі пухнасті вії. Вродливі, витончені риси обличчя, загальне враження аскетизму від худорлявої, але стрункої, позбавленої бібліотечного сколіозу постаті, стильно вим’яті маринарки й білі сорочки, портфелі зі свинячої шкіри, продумана недбалість зачіски, доповнена вишуканістю жестів і міміки. Манера триматися і розмовляти підкреслено театральна, повільна, самозакохана, у виконанні когось іншого це виглядало б манірно, але Петрові личило і вдало доповнювало незвичність його вроди.


Але все це буде згодом, через багато років після згаданої вище гри у футбол.


Ініціатором гри тоді був Петро, молодший. Він взагалі часто ставав ініціатором. Йому з дитинства подобалося говорити з людьми, переконувати, він знав, що йому добре це вдається, що він вродливий і розумний, що вміє вчасно посміхнутися, зробити елегантний жест, досконало володіє усім арсеналом світськості, яка була у нього вродженою й від того ще більш переконливою. Степан теж умів гарно говорити і зачаровувати співрозмовників, а особливо співрозмовниць, несподіваними історіями, загадковими паузами в розмові, вдало сформульованими компліментами. Але він часто приховував ці свої вміння, вдаючи простуватого і навіть грубуватого, йому подобалося мінятися, удавати з себе когось, ким він насправді не є, ховати власну проникливість і провокувати співрозмовника на незаплановану відвертість. Зі своїм молодшим братом він теж часто удавав. Із роками Петро все охочіше брав на себе роль старшого й з ледь помітним докором та повчальністю давав Степанові поради, іноді виглядаючи при цьому трохи кумедно. Але Степанові подобалася така гра, особливо на людях, йому взагалі більше подобалося спостерігати за іншими, ніж давати комусь матеріал для спостережень. Він дуже ощадливо поводився зі словами, жестами і навіть рухами, ніби не хотів розповідати про себе і взагалі якось проявляти себе, поки не відчував, що може справити цим належне враження. Хоча насправді йому йшлося не про це. Він давно помітив, що більшість людей швидше готові довіритися мовчазному непоказному співрозмовнику, бо тоді вони не бояться виглядати смішними, недолугими та непереконливими. А Степан більше любив слухати чужі історії, аніж розповідати свою власну. Тому він рідко вступав у розмову, якщо у цьому не було необхідності, воліючи бути мовчазною тінню свого брата.