Ірина
Канарок для всіх постачав інвалід з другого поверху. У своєму попередньому, неінвалідному житті він ремонтував взуття, тож досі тримав удома швейну машину і сусіди зверталися до нього за дрібним ремонтом. Його масивна постать із заправленою у холошу єдиного чобота штаниною здавалася Ірині пластиліновою через м’які невиразні кшталти заплилого тлущем тіла. Це враження посилювало гладенько виголене обличчя борошнисто-білого кольору. Довкола лисини у нього стирчало кілька неохайних і вічно масних сивих волосин. Вони з дружиною жили в однокімнатній квартирі. Дружина організовувала продаж шнурівок, які її чоловік виготовляв у вільний від дрібного ремонту час. Шнурівки й металеві кутики, які полегшували шнурування, дружина приносила з фабрики, розташованої на іншому кінці міста, а через кілька днів, коли її чоловік прибивав кутики до шнурівок, відносила усе назад.
У їхньому невеличкому помешканні стояло шість кліток, щільно напханих канарками. Їх вони теж продавали. І всі сусідські діти мріяли мати і в себе вдома клітку з канаркою. Одноногий сусід вічно визирав зі свого вікна на другому поверсі, коли діти бавилися на майданчику біля будинку, виставляв у вікні клітку і запрошував бажаючих подивитися на пташок із ближчої відстані, до себе додому. Ірина чи не єдина з усіх сусідських дітей не хотіла мати вдома канарок. Огидний сморід із кліток лякав її не менше, ніж масивний костур інваліда, масні плями попід пахвами на його білій майці, волосся на грудях, яке загрозливо стирчало з вирізу майки, насуплений вираз обличчя і хитрий погляд очей, яких майже не було видно на товстому обличчі.
Канарку мріяла мати Свєта, дівчинка, яка мешкала поверхом вище і яку бабця Ірини вперто називала Світланкою, хоча та не менш вперто виправляла її. Ірина дружила зі Свєтою. Вони були не схожі ні в чому. Повненька білявка Свєта з сірими очима була слухняною трієчницею, любила поїсти і вже починаючи з сьомого класу ні про що інше не думала, крім як про можливість якомога швидше вийти заміж. Свєта ненавиділа читати, не любила слухати музику, зовсім не вміла малювати. Будь-яке зусилля, фізичне чи розумове, втомлювало її, навіть якщо йшлося про розваги. Вона могла цілими днями лежати на дивані, роздивлятися свої ідеально відполіровані нігті і не нудитися при цьому.
У дитинстві нігті Свєти ще не були відполірованими, але коло її інтересів уже тоді зводилося до речей, на які вдома у Ірини не звертали особливої уваги. Коли Ірина потрапляла додому до Свєти, їй здавалося, що вона опиняється у якомусь зовсім не схожому ні на що звичне, майже казковому світі, який починався ще у передпокої, де рівними рядами були виставлені лакові мешти Свєти і такі ж блискучі мешти на шпильках її мами. Ірині мати навідріз відмовлялася купувати лаковане взуття і ніжно-рожевий одяг, пояснюючи, що це поганий смак. Але Ірині страшенно подобалися блискучі золотисті пряжки Свєтиних мештів, її пишні сукні з воланами, банти з люрексовою ниткою, і вона потай мріяла, що її мама колись змінить свою думку і таки купить їй хоча б кілька таких гарних речей.
Мати Свєти, яка ніде не працювала, цілими днями ходила по квартирі у шовковому пеньюарі і полірувала нігті, покривала їх лаком, поправляла макіяж або радилася з бабцею Свєти, що приготувати на обід і вечерю. Готувала здебільшого бабця. Кімнати їхньої квартири були щільно заставлені дорогими імпортними меблями, стіни завішані темними килимами, на вікнах висіли щільні штори і темна тюль, тож у помешканні майже завжди панував напівморок, який здавався Ірині таємничим.
Ірина була майже закохана у неквапливу байдужість Свєтиної мами до всього на світі, крім власної зовнішності. У центральному серванті їхньої вітальні стояли книги, як на той час, непогана бібліотека, що її «діставав» батько Свєти, службовець «зі зв’язками». Ірина часто позичала книги, потім віддавала, прочитавши, і Свєтина мама, ретельно перевіривши, чи нічого не пошкоджено, зітхала і просила Ірину «вплинути на Свєточку», щоб та хоч іноді щось читала.
Але Ірина не могла вплинути на Свєту, це Свєта все вирішувала у стосунках обох подруг. Млява і вайлувата на вигляд, насправді Свєта мала у собі щось таке, чого завжди бракувало Ірині. Це Свєта завжди вигадувала, чим їм заповнити нудні пообіддя під час канікул, й Ірина слухняно сиділа біля подруги на балконі і запивала чорний шоколад холодною водою, або попивала слабенький пересолоджений чай, який готувала їм Свєтина бабця, або навіть лузала соняшникове насіння разом із подругою, щоправда, потай від батьків і бабці, які суворо заборонили їй цей вид розваги. Такі мовчазні, зосереджені на самому лише кусанні, жуванні чи ковтанні посиденьки могли тривати по кілька годин. Діяльна мама Ірини вважала би, що вони просто марнують час, і обов’язково примусила б Ірину зайнятися чимось корисним. Мама Свєти ж була рада, що дівчата не турбують її, і не особливо переймалася тим, як саме вони проводять вільний час.
Якби Ірина спробувала просидіти так із кимось іншим, їй стало би нудно вже через півгодини, але Свєта вміла насолоджуватися лінню по-особливому, у її присутності Ірина вміла це також. І згодом, уже в дорослому віці, вона не раз згадуватиме Свєту з її багатогодинним сидінням на балконі, лежанням на дивані, причепурюванням перед дзеркалом, уважним розгляданням прищика на шиї і з умінням робити це з таким само собою зрозумілим спокоєм та поважністю, що нікому довкола навіть на думку спасти не могло, що Свєта робить щось не так. Вона ніби берегла у собі щось, налите по вінця у хитку посудину, з якої легко можна розхлюпати вміст, достатньо лише необережно порухатися. Це щось, якийсь недоступний Ірині внутрішній спокій, повна відсутність потреби діяти, цілковита згода з собою, з усіма своїми недоліками, прийняття дійсності у всій її недосконалості, радісне і спокійне, безтурботне і врівноважене, створювало довкола Свєти особливу атмосферу, в якій хотілося сидіти в кріслі-гойдалці, потягувати якийсь солодкий напій через соломинку і мріяти про щось невизначене.
Про особливиий і загадковий світ Свєтиної квартири Ірині досі нагадує запах деяких парфумів. Свєтина мама користувалася чимось справжнім французьким, але дуже солодким, Ірина туманно пригадувала округлу пляшечку з позолоченим корком й напис латинкою, здається, «Opium» чи щось таке. Цей запах ніколи до кінця не вивітрювався із помешкання, й Ірині іноді здавалося, що вона сама пахне так, коли повертається додому. А до цього вишуканого, як на її тодішні уявлення, аромату додається апетитний запах відбивних, які бабця Свєти смажила майже щодня.
Свєта захотіла канарку перед самими своїми шістнадцятими уродинами, й Ірина купила канарку в сусіда з другого поверху. Клітку і мисочки для зерна й води вона придбала у зоомагазині. Свєта страшенно втішилася подарункові і відразу ж поставила клітку на підвіконня. Усі гості в один голос говорили, що канарка не може жити сама, потрібно придбати їй пару, і Свєта радісно кивала, мовляв, так, так, обов’язково пару.
Ірина дивилася на подругу і відчувала, як у ній підіймається ізнизу і закручується тугим вузлом щось холодне і неприємне. Вона здригнулася, коли хтось назвав Свєту «Свєточкою», потім раптом подивилася на знайому кімнату подруги зовсім іншими очима. Побачила надмір рожевого і плюшевого, розкидані довкола м’які іграшки, які подруга і досі колекціонувала, помітила, як мало на стінах та меблях вільного місця і візуального простору через рясне оздоблення рюшами, китицями, серветками, репродукціями, світлинами і фаянсовими вазочками. Їй раптом стало важко дихати серед всієї цієї просяклої пилом бутафорської розкоші і перехотілося сидіти поряд із подругою, рожевощоке обличчя якої ледь втримувалося від того, аби на ньому не намітився контур другого підборіддя.
Відтоді їхня дружба вже не була такою інтенсивною. Точніше, Свєта і далі щодня дзвонила Ірині, намагалася домовитися з нею на спільну прогулянку чи чаювання, навпаки, тепер більше запобігала перед подругою, ніби відчуваючи, що втратила над Іриною свою колишню владу. Але Ірині раптом стало так само нудно зі Свєтою, як і з усіма іншими дів чатами такого типу. Теми для розмов поступово вичерпалися, й Ірина навіть не здивувалася, коли за кілька днів до випускного Свєта з радісною посмішкою на обличчі повідомила їй, що виходить заміж, бо вагітна від сусіда Сєрьожі.
Весілля відбулося улітку, Ірина подарувала подрузі ще одну клітку з канаркою. А наступного року батько Свєти влаштував доньку на заочну фармацевтику. Ірина вступила на англійську філологію, і більше вони зі Свєтою не бачилися. Від бабці Ірина знала, що чоловік Свєти став успішним бізнесменом і в них народилося четверо дітей.
Те, як Ірина згадувала Свєту, вже не мало нічого спільного ні з цим подружжям, ні з канаркою, ні з задушливою атмосферою дрібноміщанського затишку. У її спогадах Свєта не мала ні передчасно розповнілого тіла, ні занадто округлого обличчя, ні посічених кінчиків вибілених пасм, вона взагалі не мала плоті. Образ Свєти нагадував один із тих снів, які так нав’язливо повторюються і так вправно уникають окресленого запам’ятовування, надійно зникаючи з пам’яті перед самим прокиданням. Точніше, з денної пам’яті, бо вночі їхня присутність водночас тривожна і бажана, бентежна і заспокійлива, вона притягує і не відпускає настільки ж сильно, наскільки неможливо охопити ці сни хоча б приблизним словесним або візуальним окресленням. Від них залишається лише відчуття – суперечливе і повне тонких відтінків, щемливо-солодке і водночас болюче-неприємне, тривке і зникоме, дивне відчуття, надреальність якого робить його ще більш привабливим. В образі Свєти для Ірини з часом зібралося все те, чого їй самій так і не вдалося знайти або виховати у собі, і це не обмежувалося самим лише вмінням тішитися існуванню на найпростішому його, клітинному рівні, це було щось таке, що ніби витнули з самої Ірини під час сну, щось схоже на примхливі контури шматочків паперу, які залишаються після витинанки, кольорові і химерні, ніби ні до чого не придатні, але перш ніж викинути, хочеться довго сидіти і розглядати їх, черпаючи в цьому якесь дивне самозаспокоєння.
Ореcт і Олена
Версія для Ірини
Олена була стрункою вродливою жінкою з тонкими нервовими пальцями і легкою сполоханістю в очах, яка обезвладнювала чоловіків і примушувала відчувати свою провину, хоча ніхто з них і не зміг би пояснити, за що саме. Саме це відчуття провини, мабуть, потім і руйнувало стосунки Олени зі закоханими у неї чоловіками. Бо воно не було атрибутом першого флірту, традиційного жіночого демонстрування власної слабкості, яке так подобається чоловікам і так легко зникає у триваліших стосунках. Олена насправді була такою, якою більшість жінок лише прикидалися, аби викликати у протилежної статі бажання захищати і охороняти. Такий відвертий обмін – удавана слабкість проти удаваної сили – для більшості чоловіків очікуваний і бажаний, і вони радо давали собі розімліти під замріяним поглядом великих і безпорадно розплющених Олениних очей, переконані, що ця безпорадність є таким же атрибутом еротичного моменту, як приглушене світло і тонкий аромат парфумів, а у щоденному житті вона зміниться практичністю і цілеспрямованістю, характерною для більшості радянських жінок.
Олена не була ні практичною, ні цілеспрямованою, і її батько не мав рації, коли закидав їй надто чоловічий стиль одягу. Штани і светри вона носила лише у холодні пори року, а щойно ставало тепліше, відразу ж переходила на значно більш романтичні силуети суконь, блузок, спідниць і капелюшків. Вона любила експериментувати й іноді дозволяла собі занадто сміливі, як на тодішні часи, поєднання кольорів, фасонів і тканин. Могла, скажімо, одягнути блузку в горошок до спідниці у клітинку, і хоча досвідчене око художника і зауважило б у цьому тонке відчуття кольору і незвичне поєднання, обивательські смаки тих часів були сформовані на схильних до лаконічної естетики зразках, і в більшості випадків усі відхилення від стандарту «чорний низ – білий верх» вважалися фривольними і майже непристойними.
Перша стадія романтичних стосунків із Оленою була запаморочливою. У неї, як правило, закохувалися з першого погляду і поринали у це відчуття з головою. Її романтичні капелюшки, меланхолійні настрої, уміння приймати звабливі пози під час куріння довгих цигарок із мундштуком, схильність до надмірного вживання солодкавих лікерів, мабуть, спадкова, але кавалери про це не знали, уся її ніби надломлена граційність спонукала до бажання перебувати у постійній готовності зробити різкий рух і зловити на льоту. Таке вміння розвивають у собі батьки дітей, які вчаться ходити і здатні перечепитися навіть об уявні перешкоди.
Але таке вміння неможливо зберегти в собі надовго. Це тимчасова здатність, пов’язана з емоційним сплеском, який не може втриматися довго. Батьки дітей, як правило, досить швидко втрачають цю миттєвість реакції і постійну готовність ловити, але помічають це вже аж із наступною дитиною, коли всього доводиться вчитися наново. Коханці Олени були приречені на те, щоб не втрачати, а навпаки, постійно розвивати у собі цю здатність, адже Олена не імітувала, вона справді була такою. Її постійно потрібно було захищати від чогось, розраджувати, втішати, вислуховувати або просто задовольняти напівусвідомлені та неозвучені примхи, які, як правило, виявлялися у раптовому погіршенні настрою і очікуванні, що партнер сам здогадається, що і як потрібно зробити, аби цей настрій покращити.
"Гербарій коханців" отзывы
Отзывы читателей о книге "Гербарій коханців". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Гербарій коханців" друзьям в соцсетях.