— Коли б ви знали, — відповіла Елізабет, — яку шкоду всім нам може завдати безвідповідальна й нерозважлива поведінка Лідії, ставши відомою широкому загалу, — та де там — не може, а вже завдала! — то ви, я впевнена, сприймали б усе це інакше.

— Уже завдала? — відгукнувся містер Беннет. — Вона що, встигла віднадити якихось твоїх кавалерів? Моя бідолашна Лізонько! Але нехай це тебе не пригнічує. Не варто жалкувати за полохливими молодиками, що бояться мати дурнуватих і трохи нерозважливих родичів. Ану давай — познайом мене зі списком тих жалюгідних нікчем, котрі погордливо поставилися до глупства Лідії?

— Та ні, ви помиляєтеся. Поки що я не маю підстав скаржитись. Я говорю не про якусь конкретну шкоду, а застерігаю проти можливої шкоди взагалі. Наша репутація й добре ставлення до нас широкого загалу можуть постраждати від характерних рис вдачі Лідії: від некерованості, від несамовитості, від нахабства, від заперечення будь-яких обмежень. Вибачте, але я мушу бути відвертою. Якщо ви, любий мій тату, не потурбуєтеся приборкати бурхливу енергію Лідії та розтлумачити їй, що її теперішні розваги не мають стати справою всього життя, то незабаром зникне всяка надія на поліпшення. Її характер усталиться, тож у свої шістнадцять років вона стане переконаною вертихвісткою і виставить на посміховисько всю свою родину. До того ж вона стане вертихвісткою найгіршого і найнікчемнішого штибу: крім своєї молодості та привабливості не матиме ніяких інших принад; а через своє невігластво та бездумність буде нездатною хоч якось усвідомлювати те презирство, котре викликатиме в широкого загалу її нестримна жага подобатися чоловікам. Така ж небезпека загрожує й Кітті. Хоч що б робила Лідія, вона завжди робитиме те саме. Марнославні, неосвічені, ліниві та абсолютно невтримні! О! Любий мій тату, їх же неодмінно засуджуватимуть і зневажатимуть скрізь, хоч де б вони з'являлися, а тінь ганьби падатиме й на їхніх сестер!

Містер Беннет, побачивши, що ця тема глибоко зачіпає почуття Елізабет, ніжно взяв її руку і відповів:

— Серденько, не переймайся. Там, де тебе і Джейн добре знають, там вас завжди поважатимуть і цінуватимуть; і тобі зовсім не зашкодить те, що ти маєш двійко — чи навіть трійко — дурноверхих сестричок. Не буде нам у Лонгберні спокою, якщо Лідія не поїде до Брайтона. Тож нехай їде. Полковник Форстер — людина розважлива; він зможе вберегти її від справжньої біди, а Лідія, на щастя, є надто бідною, щоб стати об'єктом чиїхось зазіхань. Офіцери знайдуть жінок, більш гідних їхньої уваги. Тож сподіваймося, що Лідія, побувши там, усвідомить власну незначущість. В усякому разі, якщо вона дійсно відіб'ється від рук, то нам нічого на завадить тримати твою неслухняну сестричку під замком усю решту її життя.

Отакою відповіддю і змушена була вдовольнитись Елізабет, але її власна думка залишилася незмінною, і вона пішла, залишивши свого батька розчарованим і засмученим. Однак вона не звикла ще більше посилювати своє роздратування, невпинно думаючи про ті біди, які його викликали. Елізабет знала, що свій обов'язок вона виконала, а перейматись якимись неминучими негараздами чи тільки збільшувати їх безглуздим клопотанням було не в її характері.

Якби Лідія та матінка знали зміст її розмови з батьком, то навіть у них обох не вистачило б говірливості, щоб висловити своє обурення. В уяві Лідії відвідини Брайтона були не чим іншим, як неземним блаженством. Її нестримна фантазія вже малювала їй вулиці цього веселого курорту, вщерть заповнені офіцерами. Вона уявляла себе об'єктом уваги десятків і сотень цих — досі їй невідомих — військовиків. Вона бачила також табір у всій його величній красі: тенти, що простягайся вдалечінь бездоганно рівними рядами, а у тентах — сила-силенна веселих молодиків у сліпучо-багряних мундирах, і вона сама — в одному з тентів і фліртує з принаймні шістьма офіцерами відразу.

Цікаво, як почувалася б Лідія, коли б дізналася, що сестра бажає позбавити її таких блискучих перспектив, які можуть стати реальністю? Тільки мати могла її зрозуміти, бо, напевно, сама колись була у схожій ситуації. Поїздка Лідії до Брайтона була для неї єдиною втіхою, бо вона з сумом усвідомлювала, що сам містер Беннет туди ні за що не поїде.

Але і Лідія, і її мати зовсім не здогадувалися про зміст розмови, тож їхній екстаз тривав із невеликими перервами, аж доки Лідія не поїхала.

Незабаром Елізабет мала побачитися з містером Вікхемом востаннє. Після повернення їй часто доводилося бути з ним в одній компанії, та її хвилювання майже зникло, а колишня симпатія зникла взагалі. Тепер навіть у тій привітності манер, котра спочатку так сподобалася їй, навчилася вона вбачати нещирість і якусь подобу зверхності та нудьги. Більше того, його нинішнє поводження з нею стало ще однією підставою для невдоволення, бо незабаром він знову виявив схильність до залицянь, які були характерними для початку їхнього знайомства і які зараз її тільки дратували. Знову відчувши себе об'єктом пустопорожньої і фривольної галантності, вона втратила до Вікхема всякий інтерес. Невпинно намагаючись покласти край цій галантності, Елізабет із неприємністю усвідомила, що він і досі є переконаним у тому, що хоч як би давно і хоч з якої б причини ці залицяння припинились, її самолюбство буде надзвичайно втішене їх поновленням, і вона неодмінно віддасть йому перевагу перед усіма іншими.

У найостанніший день перебування полку в Меритоні містер Вікхем, разом з іншими офіцерами, обідав у Лонгберні; і настільки мало була Елізабет схильна розставатися з ним у доброму гуморі, що, коли той спитався про те, як саме провела вона свій час у Гансфорді, вона не проминула сказати, що містер Дарсі та полковник Фітцвільям пробули три тижні в Розінгсі, і запитала, чи знає він останнього.

Вікхем одразу знітивсь і розхвилювався, на його обличчі з'явився невдоволений вираз, але він швидко опанував себе і з натужною посмішкою відповів, що колись йому часто доводилося з ним зустрічатися. Потім, зазначивши, що виглядає полковник Фітцвільям як справжній джентльмен, запитав, чи сподобався він їй. Елізабет дала доброзичливу та ствердну відповідь. Невдовзі з напускною байдужістю Вікхем додав:

— Скільки, ви кажете, він пробув у Розінгсі?

— Майже три тижні.

– І часто ви бачилися?

— Часто, майже щодня.

— Його манери сильно відрізняються від манер його кузена?

— Так, дуже сильно. Але по мірі продовження нашого знайомства містер Дарсі помітно змінився.

— Та невже?! — вигукнув Вікхем із виразом на обличчі, котрий не зміг уникнути уваги Елізабет. — І як саме, дозвольте запитати… — Але тут він осікся і продовжив уже грайливим тоном: — Він що — поліпшив манеру звертання? Зволив додати доброзичливості своєму звичному стилю поводження? Бо щось мені мало віриться, — продовжив він тихіше і серйозніше, — що основні риси його вдачі змінилися на краще.

— Та куди там! — сказала Елізабет. — Гадаю, що основні риси його вдачі залишилися такими ж, як і завжди.

Вона говорила й бачила, що Вікхем наче не знає — чи то радіти з її слів, чи то не йняти їм віри. Мабуть, у виразі її обличчя з'явилося щось таке, що змусило його занепокоєно та стурбовано прислухатися до наступних її слів:

— Коли я сказала, що містер Дарсі поліпшився по мірі продовження нашого знайомства, то я не мала на увазі, що у стані поліпшення перебувають його манери або розум; я мала на увазі, що, узнаючи його краще, я краще стала розуміти його життєву позицію.

Цього разу хвилювання Вікхема виявилося стривоженим поглядом і рум'янцем, що спалахнув на його обличчі; кілька хвилин він мовчав, а потім, отямившись від спантеличення, знову звернувся до Елізабет голосом украй сумирним і лагідним:

— Вам надто добре відомі мої почуття до містера Дарсі, тож мені не треба переконувати вас, як щиро я радію, що він виявив достатньо мудрості і навчився хоча б напускати на себе видимість доброї поведінки. Ось тут його гордовитість і стала в пригоді якщо не йому особисто, то багатьом іншим людям, бо тепер вона зможе утримати його від тієї ганебної поведінки, жертвою якої я став. Боюся тільки, що це — всього лише обережність, яку він змушений був виявляти під час візиту до своєї тітоньки, на чиє добре ставлення і добру думку він просто молиться. Його страх перед нею завжди давався взнаки ще в ті часи, коли ми були разом; не слід забувати також про його бажання сприяти своєму шлюбові з міс де Бург, до якої — я певен — він небайдужий.

При цих словах Елізабет не могла стримати посмішку, але відповіла тільки легким кивком голови. Вона побачила, що Вікхем знову хоче втягти її в розмову про свої нещастя, але не мала настрою давати йому таку приємну можливість. Решту вечора Вікхем удавав свою звичайну веселість, але вже не намагався залицятися до Елізабет; нарешті вони розсталися зі взаємною чемністю і, мабуть, таким же взаємним бажанням більше ніколи не зустрічатися.

Коли товариство розійшлося, Лідія пішла разом із місіс Форстер до Меритона, звідки вони мали вирушити наступного ранку, її розставання з родиною було скоріше сумбурним та гамірливим, ніж зворушливим. Кітті була єдиною, хто проливав сльози; але плакала вона з досади і заздрощів. Місіс Беннет не шкодувала побажань усіляких гараздів для своєї дочки і авторитетно напучувала її, щоб та не проґавила жодної можливості донесхочу повеселитися — можна було не сумніватися, що до цієї поради Лідія прислухається неодмінно. Прощаючись, вона була на сьомому небі від щастя і тому навіть не почула побажань щасливої дороги, що їх промимрили — без особливого ентузіазму — її сестри.

Розділ XLII

Якби погляди Елізабет формувалися тільки під впливом життя у власній родині, то виникла в її уяві картина подружнього щастя та домашнього затишку вийшла б не надто привабливою. Батько її, зачарований молодістю та красою, а ще тією видимістю привітної вдачі, котру зазвичай створюють молодість і краса, одружився з жінкою, чий недалекий розум і нетерпимі погляди дуже швидко поклали край усякій любові до неї з його боку. Кохання, повага і довіра зникли без вороття; розбилися всі його надії на тихе сімейне щастя. Але містер Беннет не був тією людиною, яка шукала б порятунку від викликаних власною недалекоглядністю негараздів у тих утіхах, у яких зазвичай шукають його ті нещасні, що постраждали від свого глупства чи пожадливості. Він любив свій маєток та його околиці, він любив книги; саме ці смаки й визначали основні його розваги. На свою дружину він звертав мало уваги, хіба що лише в тих випадках, коли її невігластво та глупство давало йому привід весело з неї покепкувати. Чоловіки зазвичай бажають зовсім не такого сімейного щастя, але там, де бракує можливостей для приємного проведення часу, справжній філософ задовольниться й тими, що є в його розпорядженні.

Однак Елізабет ніколи не закривала очі на хибність батькової поведінки саме як батька. Їй завжди було болісно це усвідомлювати; але, поважаючи його здібності та відчуваючи вдячність за ту ніжність, з якою він до неї ставився, вона намагалася забути те, чого не могла не помічати, і не думати про те безперервне порушення подружнього обов'язку і правил пристойності, котре полягало у виставлянні своєї дружини на посміховисько перед власними дітьми і тому підлягало всілякому осуду. Але зараз вона як ніколи сильно відчувала небезпеку, що неминуче чигала на дітей від такого недоладного шлюбу, як ніколи повно усвідомлювала негаразди, породжувані таким невмілим спрямуванням талантів; талантів, котрі при належному їх застосуванні могли б принаймні додати статечності його дочкам навіть за умови їх нездатності зробити його дружину розумнішою та освіченішою.

Окрім відбуття Вікхема, Елізабет не мала інших підстав бути задоволеною з того, що полк поїхав. Їхні виїзди в гості стали не такими цікавими, як раніше, а вдома на неї чекали мати та сестра, чиї безперервні скарги на нудотність усього, що її оточувало, спричинялися до справжньої нудьги в їхньому сімейному колі. І хоча можна було сподіватися, що з часом Кітті повернеться до здорового глузду, бо порушники її спокою вже поїхали, інша її сестра, некерований характер якої давав підстави для серйозніших побоювань, могла, скоріш за все, тільки сильніш утвердитись у своєму глупстві та самовпевненості через наявність одразу двох небезпек: курорту і військового табору. Тому в цілому Елізабет дійшла висновку — який вона часто робила і в минулому, — що подія, на яку з нетерпінням очікувала, не приносила, відбувшись, того задоволення, на яке вона розраховувала. Тому виникла потреба визначити якийсь інший період, разом із котрим почнеться справжнє щастя, знайти якийсь інший момент, із яким можна було б пов'язати свої бажання та сподівання; знову поринувши у приємне очікування, втішати себе думкою, що цього разу все вийде ліпшим чином, і — готуватися до ще одного розчарування. Тепер об'єктом її райдужних сподівань стала майбутня поїздка до Озерного краю; ця поїздка була найбільшою її втіхою за всі ті неприємні години, що стали неминучими через роздратованість матері та Кітті; а якби вона змогла ще й залучити до своїх планів Джейн, то кращого годі було б і бажати.