— Ні, моя люба, краще б ти їхала верхи, бо збирається на дощ; тож тобі доведеться залишитися там на ніч.

— Це було б непоганою задумкою, якби тільки бути певним, що Бінглі самі не запропонують відвезти її додому.

— Цього не станеться, бо джентльмени поїдуть до Меритона у фаетоні містера Бінглі, тож Герсти залишаться без коней і не зможуть скористатися власним екіпажем.

– І все ж я б хотіла поїхати каретою.

— Але ж, серденько, тато не в змозі виділити коней, я це знаю напевне. Коні потрібні на фермі, правда ж, містере Беннет?

— Вони потрібні на фермі набагато частіше, ніж я здатен їх роздобути.

— Але якщо сьогодні ти їх уже спромігся роздобути, то це якраз на руку нашій матінці.

Нарешті вона витягла-таки зі свого батька підтвердження, що коні вже використовуються на фермі; тож Джейн довелось їхати верхи, і мати вирядила її в дорогу, радісно віщуючи погану погоду, її сподівання справдилися: не встигла Джейн від'їхати далеко, як почався сильний дощ. Сестри переживали за неї, мати ж навпаки — раділа. Дощ ішов увесь вечір без упину; було ясно, що Джейн не зможе повернутися.

«От добре я придумала!» — не раз повторювала місіс Беннет, наче дощ пішов завдяки саме її старанням. Однак головна «радість» чекала її наступного ранку: не встигли вони поснідати, як прийшов слуга із Недерфілда і приніс для Елізабет записку, в котрій ішлося:

«Моя люба Ліззі!

Сьогодні вранці я прокинулася, почуваючись дуже погано. Я пояснюю це тим, що вчора до нитки промокла. Мої люб'язні друзі й чути не хочуть про моє повернення, доки мені не стане краще. Вони також наполягають, аби мене оглянув містер Джоунз, тож не лякайтеся, коли почуєте, що він до мене приходив. Нічого особливого зі мною не сталося — просто болять горло і голова. Твоя — і т. д.»

— Що ж, дорогоцінна моя, — мовив містер Беннет, коли Елізабет прочитала записку вголос, — якщо у вашої дочки станеться небезпечний напад хвороби, якщо вона помре, то вам буде втіхою знати, що померла вона, домагаючись містера Бінглі та дотримуючись ваших вказівок.

— Та годі вам! Я зовсім не боюся, що вона помре. Хіба ж люди помирають від дріб'язкових застуд? До того ж вона матиме гарний догляд. Доки вона там — усе буде гаразд. Я поїду і провідаю її, коли буде змога скористатися каретою.

Елізабет, не на жарт збентежившись, вирішила провідати сестру, незважаючи на відсутність карети, а оскільки верхи вона не їздила, то їй залишалося тільки піти туди пішки. Вона сповістила про своє рішення.

— Не будь такою дурепою! — вигукнула її мати. — Ти тільки подумай: як можна йти по такій грязюці! А коли ти дістанешся туди, то вигляд матимеш просто жахливий.

— Мене не цікавить, як я виглядатиму, мене цікавить Джейн, і це — найголовніше.

— Ти натякаєш мені, Ліззі, — спитав її батько, — щоб я послав за кіньми?

— Та ні, не треба. Я не боюся йти пішки. Відстань нічого не варта, коли є спонука, а йти туди лише три милі. До обіду я повернуся.

— Я просто у захваті від твоєї діяльної доброти, — зазначила Мері, — але душевні пориви мусять керуватися здоровим глуздом; і взагалі — я вважаю, що старанність завжди має бути пропорційною тому, до чого ти прагнеш.

— Ми підемо з тобою аж до Меритона, — підбадьорили її Кетрін та Лідія. Елізабет зголосилася на їхню пропозицію, і троє дівчат разом вирушили в путь.

— Якщо ми не баритимемося, — сказала дорогою Лідія, — то, може, навіть устигнемо трохи побачитися з капітаном Картером, доки він не поїхав до Лондона.

У Меритоні вони розділилися: двоє наймолодших дівчат попрямували до помешкання дружини одного з офіцерів, а Елізабет пішла далі сама, швидкою ходою минаючи поле за полем, з нетерплячою жвавістю перестрибуючи через приступки і калюжі, доки нарешті не побачила попереду будинок; ноги її боліли, панчохи були у грязюці, а обличчя розпашілося від енергійних зусиль.

Її провели до сніданкової кімнати, де зібрались усі, крім Джейн, і де її поява викликала великий подив. Те, що вона в таку ранню годину пішки пройшла три милі — та ще й по такій грязюці, та ще й сама, — було для місіс Герст та міс Бінглі майже незбагненним; Елізабет не сумнівалася, що вони її за це зневажають. Однак вони зустріли її дуже ввічливо, а в манерах їхнього брата було щось більше, ніж просто ввічливість — у них відчувалася приязність і доброта. Містер Дарсі не сказав майже нічого, а містер Герст — взагалі нічого. Перший розривався між захватом, викликаним тим чудесним кольором, якого швидка хода надала обличчю Елізабет, і сумнівами щодо необхідності виряджатись наодинці в таку далеку дорогу. Другий думав лише про свій сніданок.

На свої розпитування про сестру вона отримала відповідь не надто оптимістичну. Спала міс Беннет погано, і, хоча вона була вже на ногах, їй було несила полишити кімнату через дуже високу температуру та погане самопочуття. Еліза побажала, щоб її негайно провели до неї; а Джейн дуже зраділа, коли побачила її, бо у своїй записці не наважилася попросити її прийти, побоюючись викликати тривогу чи завдати зайвого клопоту. Однак їй було важко багато розмовляти, і, коли міс Бінглі залишила їх удвох, вона не сказала майже нічого, крім слів вдячності за ту доброту, з якою до неї ставилися. Тож Еліза просто мовчки доглядала за нею.

Коли сніданок скінчився, двоє сестер приєдналися до них; коли Еліза побачила, з якою ніжністю й турботливістю ставляться вони до Джейн, то вона й сама почала відчувати до них симпатію. Прийшов аптекар, оглянув хвору і сказав — як і можна було очікувати, — що вона сильно застудилась і що вони мусять ретельно за нею доглядати; а ще він порадив Джейн не вставати з ліжка і пообіцяв їй якісь ліки. Вона відразу ж скористалася порадою, бо температура в неї підвищилася, а голова розболілася ще більше. Елізабет ні на мить не полишала її; сестри теж підходили досить часто: їм усе одно нічого було робити, бо чоловіки поїхали в гості.

Коли годинник пробив третю, Елізабет зрозуміла, що пора йти, про що і сказала — з великою неохотою. Міс Бінглі запропонувала їй карету, і лишилося тільки трохи натиснути на Елізабет, щоб вона погодилась, як Джейн виявила таку стурбованість її від'їздом, що міс Бінглі довелося змінити пропозицію скористатися каретою на пропозицію залишитися на певний час в Недерфілді. Елізабет з великою вдячністю погодилась, а до Лонгберна послали слугу, щоб той сповістив родину про вимушену затримку і приніс чисте вбрання.

Розділ VIII

О п'ятій годині дві хазяйки пішли вдягатись, а о пів на сьому Елізабет запросили до обіду. На численні ввічливі розпитування, що полилися невпинним потоком, тільки-но почався обід і під час яких Елізабет з приємністю для себе відзначила велику стурбованість містера Бінглі станом здоров'я Джейн, вона не могла дати втішної відповіді — її сестрі зовсім не стало краще. Сестри, зачувши це, ще двічі-тричі повторили — які вони засмучені, як це взагалі жахливо, коли хтось сильно застуджується, і як сильно їм не подобається хворіти самим, а потім про цю тему і не згадували. Їхня байдужість до Джейн (коли її не було поруч) поновила в Елізабет усю її початкову неприязнь до них.

Єдиним з компанії, хто викликав у неї хоч якусь симпатію, був їхній брат. Його турбота про Джейн була очевидною, а та ввічливість, з якою він ставився до неї самої, — надзвичайно приємною, тож Елізабет значною мірою позбулася відчуття, що вона тут незвана гостя — а саме такою, як їй здавалось, і вважали її всі інші. Всі інші її вже ледь помічали. Міс Бінглі пожадливо прислухалась і придивлялась до містера Дарсі, сестра її з не меншою пожадливістю робила те саме; а містер Герст, поруч з яким сиділа Елізабет, — був млявий чоловічок, котрий жив для того, щоб пити, їсти і грати у карти; він так і не зметикував, що сказати, коли дізнався, що їй більше подобаються прості страви, а не рагу.

Коли обід скінчився, Елізабет хутенько повернулася до Джейн, а міс Бінглі почала гудити її відразу ж по тому, як за нею зачинилися двері. Виявилося, що і манери у неї погані — суміш бундючності та нахабства, — і розмову підтримувати вона не вміє, і взагалі — не має вона ні стилю, ні смаку, ні краси. Місіс Герст, яка була тієї ж думки, додала:

— Коротше кажучи, вона може похвалитися тільки тим, що вона — прекрасний ходок, і більше нічим. Ніколи не забуду, як вона виглядала сьогодні вранці. А виглядала просто якоюсь несамовитою.

— Твоя правда, Луїзо. Я ледь не розреготалась. Її прихід — така дурість! Це ж треба — мчати полем через те, що сестра застудилась! А її волосся — неохайне, розпатлане!

— Та ото ж. А її нижня спідниця! Гадаю, ти бачила її нижню спідницю — вона вся була у грязюці, цього не змогло приховати навіть приспущене плаття.

— Може, змальована тобою картина й є надзвичайно точною, Луїзо, — мовив містер Бінглі, — але все це уникло мого погляду. Мені здалося, що міс Елізабет Беннет виглядала надзвичайно добре, коли зайшла сьогодні вранці до кімнати. А її брудної нижньої спідниці я просто не помітив.

— А ви, містере Дарсі? Ви ж просто не могли цього не помітити! — запитала міс Бінглі. — Я схильна думати, що вам зовсім не хотілося б, аби подібним чином виглядала, скажімо, ваша сестра?

— Звичайно ж, не хотілося б.

— Пройти три, чотири, п'ять — чи скільки там? — миль по коліна у грязюці, і до того ж сама, абсолютно сама! Цікаво, що вона хотіла цим сказати? Як на мене, то в такий задерикувато-хвалькуватий спосіб вона хотіла продемонструвати свою самостійність і свою селюцьку байдужість до правил пристойності.

— Вона хотіла продемонструвати свою любов до сестри, і це — дуже похвально, — сказав Бінглі.

— Боюся, містере Дарсі, — зауважила міс Бінглі майже пошепки, — що ця пригода похитнула ваше захоплення її чарівливими очима.

— Аж ніяк, — відповів той. — Швидка хода тільки додала їм сяйності.

Після цієї фрази на деякий час запала тиша; потім озвалася місіс Герст:

— Я почуваю надзвичайну повагу до Джейн Беннет, вона — дівчина дійсно надзвичайно гарна, і я всім серцем бажаю їй вдало вийти заміж. Але при таких батьках і за відсутності знатних родичів, боюся, що шансів на це вона не має ніяких.

— Ти наче казала, що їхній дядько — адвокат у Меритоні.

— Так; і вони мають іще одного, він живе десь поблизу Чіпсайда.

— Велике цабе, нічого не скажеш, — зауважила її сестра, і вони обидві весело загиготіли.

— Та нехай хоч усі їхні родичі живуть у Чіпсайді — це не зробило б сестер Беннет менш приємними ані на гран! — скрикнув Бінглі.

— Але це суттєво б зменшило їхні шанси вийти заміж за чоловіків зі становищем, — відповів Дарсі.

У відповідь на цю репліку Бінглі промовчав, зате його сестри радо з нею погодились і певний час весело втішалися з приводу простолюдних родичів своєї дорогоцінної подруги.

Але коли до них знову повернулися ніжні подружні почуття, то вони полишили їдальню і попрямували до неї в кімнату, а потім сиділи біля Джейн, аж доки їх не покликали до кави. Джейн почувалася ще дуже погано, і Елізабет на відходила від неї ні на крок до самого вечора, коли з полегшенням пересвідчилася, що сестра її заснула, і коли вона скоріше через ввічливість, ніж через бажання пішла вниз до вітальні. Зайшовши до кімнати, застала все товариство за грою в мушку; її негайно запросили приєднатись, але вона, здогадуючись, що гра йде по-крупному, відмовилася, пославшись на необхідність догляду за сестрою, а потім сказала, що деякий час побуде внизу і трохи почитає. Містер Герст отетеріло витріщився на неї.

— Вам цікавіше читати, ніж грати в карти? — запитав він. — Це щось оригінальне!

— Міс Еліза Беннет, — сказала міс Бінглі, — карти терпіти не може. Книги для неї — все, інше ж її просто не цікавить.

— Я не заслуговую ні на таку похвалу, ні на такий осуд! — вигукнула Елізабет. — Книги для мене — далеко не все, інші речі мене теж цікавлять і дають мені насолоду!

— Як на мене, то ви отримуєте насолоду від догляду за вашою сестрою, — сказав Бінглі. — Сподіваюся, що незабаром насолода ваша зросте, коли ви побачите її при доброму здоров'ї.

Елізабет подякувала йому за таке співчуття, а потім підійшла до столу, на якому лежали декілька книжок. Містер Бінглі відразу ж запропонував принести їй іще книжок — оце, власне, було і все, з чого складалася його бібліотека.

— Звичайно, хотілося б, аби моя книгозбірня була більшою — вам на втіху, а мені на честь; але я — парубок лінивий, і, маючи книжок небагато, читаю їх іще менше.

Елізабет запевнила його, що прекрасно обійдеться тими книгами, що були в кімнаті.

— Просто диву даюся, — мовила міс Бінглі, — і чому це мій батько залишив нам у спадок таку нечисленну книгозбірню? От у вас в Пемберлі бібліотека просто прекрасна, містере Дарсі!