— Ти вже готовий? Ходімо.

— А куди?

— Прогуляємось. Тут недалечко…

Вже виходячи на вулицю, Рохеліо згадав про обіцянку, яку дав хворій дочці, та про свій намір виправитись і повернув назад, перепрошуючи Пако, щоб той зачекав його хвилинку.

Навшпиньках зайшов до кімнати. Ліліна, зіпершись на лікті, розглядала малюнки в книжці й усміхалась. Підвела голову і захоплено глянула на батька. А він у цей час думав, як краще обманути її.

— Донечко, — промовив нарешті,— тобі вже краще, а я хотів би порозмовляти з другом, який прийшов до мене у справах. Гаразд?

— Добре, тату. Я вже майже здорова.

Він нагнув голову і тонкими пальцями розгладив складки шовкової сорочки, дивлячись на шпильку з перлиною, що йому прикріпив до краватки Пако.

— Який ти гарний. Тобі личить у білому, тату. Дівчинка підставила чоло, і він, ніжно поцілувавши її, притьмом вибіг з дому.

Вискочив за поріг — і немов скинув із себе дрібні домашні прикрості. Зітхнув з полегкістю, радіючи, що не зустрів Флорінду. Пако стовбичив посеред тротуару, нахабно розглядаючи дівчину, яка стояла біля вікна старого будинку, де містилась маленька столярня. Дівчині минуло років чотирнадцять, була вона в куцому до колін платтячку; коси, перев'язані великою чорною стрічкою, лежали на плечах. Вдавала серйозну й байдужу, помічаючи на собі соромітницький погляд мужчини. Пако глянув на шовкові панчохи і зауважив, що її ноги та груди добре розвинуті, а на щічках видно рум'яна. Йому сподобалось дівча з отим своїм наївним кокетуванням.

— Хто це? — спитав він, коли підійшов Рохеліо.

Рохеліо стримано посміхнувся і тихо розповів деякі подробиці. Вона дочка теслі, який розорився, намагаючись виховати з неї сеньйориту. Коли він, Рохеліо, оселився в цьому будинку, вони ще виготовляли меблі на продаж і жили заможно. Тепер батько працював сам, і то не цілий день, бо замовлення дедалі скорочувались. Пако звернув увагу на контраст між дбайливо одягненою стрункою дівчиною І сумним виглядом захаращеної лавками та купами стружок кімнати, у якій він побачив її постать.

— А вона нічогенька… — підморгнув він багатозначно.

Рохеліо зареготав.

— Злі язики називають її янголятком, що обламало крильця. Вона знає, що із старими далеко не зайдеш…

— Воно й справді так… Ходімо!

Узяв під руку Рохеліо, і вони пройшли так близько під вікном, що Пако мало не зачепив плечем кокетку, яка саме глянула на нього. Він помітив це і кинув на її адресу кілька втішних слів. Дівчина запишалась і довго дивилась услід чоловікам, показуючи в усмішці білі зуби.

— Я ж іще не старий! — кумедно зітхнувши, сказав Пако голосно, щоб його почула дівчина. І додав іншим тоном: — Сідаймо в цей екіпаж.

— Ти щось надумав?

— Ні. Я вже тобі сказав. Поїдемо до Венено, хай він покатає нас на своїй машині. Чого нам нудитись у цій дурній Гавані! Поїдемо, куди ти захочеш, але повечеряємо в Сентралі, бо я маю там зустрітись о пів на восьму з однією особою.

— З чоловіком чи жінкою?

Пако посерйознішав.

— З жінкою. Але ти помиляєшся… Йдеться про справжню даму… Не хочу мати справи з верховодками.

Вони легко плигнули в екіпаж.

— До парку!

Сиділи не рухаючись, щоб не пом'яти білих костюмів, і розмовляли про жінок. Вони вже досить таки надокучили Пако, хоч йому минуло тільки двадцять сім років. Мовляв, вони дурні, коли стають надто сентиментальними, й осоружні, коли не кохають. Та й взагалі вони погані вже тільки тим, що кохають не тільки його одного. Їм слід було б знати, що часом вони заважають, а часом стають просто нестерпними… А їхня глупота його стомлює. Вони чарували його ненадовго, так, скажімо, як ось дочка теслі. Про всіх на світі він говорив сердито й зневажливо, вставляючи час від часу незрозумілі фрази та слова, і називав бовдурами тих, що не були його однодумцями.

Рохеліо ніяковів, порівнюючи свої маленькі успіхи з подвигами цього гультяя, котрий хвалився тим, що як тільки йому набридне полюбовниця, він одразу проганяє її геть.

І Рохеліо теж виливав душу, всоте розповідаючи Пако про єдину перемогу, якою міг по-справжньому пишатись: дівчина із шляхетного дому, незважаючи на те, що він одружений, покохала його й віддала йому все…

Пако іронічно повернув голову.

— Але в такому разі, хлопче, — мовив він, — треба сказати, що ти справжній телепень.

— Чому?

— Тому, що ти начебто одружився з нею, а вона, багата, дозволяє, щоб ти жив у нужді…

— О, так уже і в нужді…— червоніючи, відказав нещасний себелюбець.

— Авжеж, у нужді,— не вгавав Пако. — Чому ти намагаєшся це приховати? Сам же просив у мене посаду на сто песо. Ну гаразд, я запевняю тебе, що нема на світі жінки, котра зробила б таке заради мене…

Рохеліо, зрештою, погодився, що друг сказав правду, і почав звинувачувати у своїх бідах небіжчицю матір.

Потім він довго мовчав, нервово покусуючи кінчики вусів, а Пако, тішачись зверхністю, велемовно повідав про свої плани. Він хотів знайти багату жінку й одружитись, але, звичайно, не зразу. Поки що цікавився одною жінкою з вищого світу і політикою, в якій теж прагнув мати успіх. Чоловік тієї жінки був доволі заповзятливий добродій, а вона сама — диво з див. Але починати було небезпечно. Пако ніяк не знаходив нагоди зробити перший крок, і це його дратувало й злило… Йому, дурневі, бач, подобається той добродій, її чоловік. Тож незручно перед ним. Сміх, та й годі.

Пако говорив про жінок так, наче всі вони були пропащі. Тепер він почувався щасливим, і ніщо його не хвилювало: обіймав дві з дванадцяти посад, які були в його протектора, і отримував триста песо на місяць; ще сто песо давали йому таємні справи. Звичайно, це не заважало йому думати про майбутнє. Нині він потрібний, і ніхто не сміє вказати йому на відстань, яка лежить між ним, простим смертним, і сенатором республіки. Та одного чудового дня його можуть витурити на вулицю без копійки в кишені. А цього він боявся. Сказав, що хоче здобути собі незалежність і неодмінно її здобуде. Жінка, до якої він тепер залицяється, допоможе йому в цьому…

— Ну, а щодо тебе, то тобі цілком підходить Авіадора. Ця тілиста самка любить гульнути… Але такій жінці ніколи не можна поступатись. Отож маєш показати їй, що ти мужчина, а не слинько, і час від часу лупцювати, щоб по-справжньому любила тебе. Якщо вона відчує твою слабкість, ти ніколи не вирвешся від неї так просто… Хочу тобі сказати, що її любов тобі нічого не коштуватиме, — адже друзі дають їй багато грошей. Більше того, вона може навіть визволити тебе з нужди…

Пако цинічно зареготав, побачивши безглуздий вираз на обличчі Рохеліо, і поплескав його по плечу.

— Треба, щоб вона розворушила тебе, телепня! — додав з глузливим співчуттям.

Побачивши, що вони під'їжджають до парку, гукнув кучерові:

— Причалюй до тротуару!

— Куди, сеньйоре? — не зупиняючись, простодушно спитав той.

— До кафе «Інглатерра», дурню! Розумієш тепер? Під важкими колонадами навпроти парку Сентраль юрби гультяїв розвіювали нудьгу, прогулюючись маленьким майданчиком біля вулиці Сан-Рафаель. Переважали світлі, доброго крою, костюми, солом'яні сомбреро та апатичні пози. Траплялись і іноземці — вони не зливалися з юрбою, ходили окремо або, сидячи на високих лавочках навколо колон, виставляли перед усіма свої черевики. У цей час вулиця оживала, являючи собою звичайний круговорот виголених облич, глузливих посмішок і веселих балачок, що їх мешканці Гавани чують і бачать протягом цілого дня. Вийшовши з карети, Пако й Рохеліо спершу чемно привітали завсідників, потім зверхньо кивнули тим, хто не часто бавив вечори в «Інглатеррі». Перетнули майже порожню залу кафе, темну, наче приспану тьмяним блиском вітрин, дзеркал і стільців з червоного дерева, й попрямували до бару.

— Два high balls.[2] — мовив Пако, кинувши на стойку монету в двадцять песо.

В цей час до бару зайшов смаглявий сухий чоловічок з мавпячим обличчям, у сірій шоферській уніформі й великому кашкеті.

— Гей, Венено! — гукнув Пако, побачивши його. — Що питимеш?

Той наче не чув запрошення. Відсапуючись після швидкої ходи, пояснив:

— Я тебе побачив з парку і прибіг дізнатись, чи не потрібна вам машина… Терпіти не можу, коли тебе возить негр Каюко. Його машині до моєї, як до неба.

— Ти маєш рацію. Твоя набагато краща. Випий чого-небудь.

Задоволений Венено попросив ялівцевої настойки.

— То я зараз приведу машину. Добре?

— Давай.

Венено перехилив чарку і, не запивши водою, зразу побіг, перестрибуючи через кошики з квітами, що стояли на дорозі. Навіть не обернувся на лайку, яку посилала йому вслід квітникарка. Рохеліо й Пако реготали з його кумедної метушні та гніву жінки.

— От шахрай! — захоплено вигукнув Пако.

Вони ще смакували свій high balls, як у дверях кафе знов появився Венено — він пригнав великий червоний автомобіль з обшитими сірою матерією сидіннями. Під'їхав із шиком — засигналив і хвацько загальмував, щоб усі подивились на нього. Друзі похвалили його за моторність і сіли в машину, блаженно потонувши в подушках.

— Куди їдемо?

— Як завжди, через Прадо та Малекон. Їдь якою хочеш дорогою… Опісля ми тобі скажемо.

— All right.[3]

Вони закурили. Вечір був чудовий: ясне небо, приємне прохолодне повітря і місто, наче омите дощем. Венено швидко помчав, не звертаючи уваги на сердитого поліцая, що їхав посеред майдану на сумирному чорному коні, з гідністю тримаючи голову в гостроверхій касці.

Для Венено, як і для багатьох кубинців його верстви, життя скидалося на веселий сад, у якому можна робити що завгодно. Часом він розважався тим, що, скеровуючи машину на пішоходів, дивився, як вони злякано тікають, а потім глузливо дорікав їм верескливим голосом: «Гей ви, чи вам повилазило?» А особам ніжної статі лагідно радив: «Не гнівіть бога, сеньйоро, придбайте собі окуляри!» Отак він з вітерцем катав веселих клієнтів і розважав їх кумедними пригодами. Щоправда, того вечора він забавлявся менше, бо недавно сплатив штраф за порушення вуличного руху, але позирав на горопашних пішоходів із звичайною зневагою і раз у раз глумився з законів. Коли вулиця була вільна, він обертався і розмовляв з пасажирами. На проспекті Малекон навіть випустив з рук кермо і сказав сміючись:

— А ви знаєте, що вчора ввечері мене мало не забрали до в'язниці?

Венено розповів, що йому часом доводиться возити людей, які наймають машину, підбирають на розі жінку і велять їхати на Гуанахай. От і цього разу він зробив так, як йому наказали: зупинив машину в безлюдному місці коло гайка і став чекати. Десь через годину з'явилися тільки чоловіки й сказали йому, щоб повертав до міста. Спочатку він подумав, що ці розбійники вчинили злочин, але потім довідався від них, що вони таким чином розважаються: роздягають жінку, б'ють її по сідницях поясами і покидають голу серед лісу. Та жінка, що була, як видно, не з простих грішниць, стерпіла тяжку образу й нікому не поскаржилась. Проте в поліції не знати як довідались про все й викликали її на допит. І він, Венено, теж почув ім'я цієї особи.

— Як же її звати? — спитав Пако.

Венено завагався, чухаючи потилицю. Нарешті сказав:

— Присягнися, що нікому не вибовкаєш. Навіщо всім знати, що діється в моїй машині. Адже тоді ніхто не захоче в неї сісти… Це якась вдова на прізвище Ріскосо… Вона сама добилася, щоб поліція не давала ходу цій справі, а мені заплатила п'ятдесят песо за мовчання.

Рохеліо лячно стрепенувся, але зразу ж отямився і не сказав, що знає цю жінку. Удавано байдуже спитав:

— А вони? Хто вони такі?

— Хулігани! — багатозначно відповів Венено і знову міцно вхопився за кермо.

Повернули до парку Масео і, проскочивши Прадо, виїхали на берег моря, до якого не може лишитись байдужим жоден гаванець. Рохеліо і Пако поклали на коліна сомбреро і з виглядом завойовників усміхалися до жінок, жадібно вдихаючи п'янке повітря. На м'якому сидінні, заколисаний приємним рокотом мотора, Рохеліо зовсім забув про свою гризоту. Пас очима жінок, які проходили вулицею, і волів би володіти ними всіма. Раптом Пако торгнув його за лікоть.

— Глянь, Авіадора!

Назустріч їм плив розкішний сірий двомісний автомобіль, який вела розмальована й напудрена жінка, одягнена в сукню з низьким викотом. Її повні округлі руки красиво лежали на кермі. Коло неї сидів маленький чорний служка, обличчя якого різко виділялося на тлі білої уніформи.

Проїжджаючи повз них, жінка кивнула їм по-дружньому, і чоловіки фамільярно помахали їй руками.

— З цією минулого року сталося те ж саме, що й з удовою, про яку я розповідав, — не обертаючись, єхидно кинув Венено.