– Сєтка, я те… Ти бачиш, яка краля в тебе під носом росте?

– Це ти про кого, старий розпуснику?

– Я старий, не старий, а справжню бабу й не в такому болоті роздивлюсь. Правда, до баби ще далеко, зате який бутон, яка квіточка.

– Не тумань. Про кого це ти?

– Про кого, про кого? Малу твою. Вона ось-ось така дєвка буде – пальчики оближеш.

– А не заціпить, старий пень?

– Тю, дурна! Це ж тобі на користь. Знаєш, скільки така любов коштувати може? Я організувати все берусь, за гарний відсоток, звичайно. Та й те… опробувати спершу самому треба, га?

– Верзеш таке!

– Ти подумай, Сєтка, добре подумай. Гроші зайвими не бувають, а вона може того… і сама б не проти. А що? Гени, кажуть, пальцем не задавиш.

– Це ти на кого натякаєш? Ану, повтори мені, та тільки так, щоб я зрозуміла.

– Ох, кицюню, йди-но сюди, я не тільки скажу, а й показати можу…

Я мчала вулицею, не розбираючи дороги, аж до вокзалу, забігла в приміщення, знайшла найбільше дзеркало й прискіпливо почала вивчати своє відображення в ньому. Що? Що зі мною було не так? Звичайна, цілком звичайна. Правда, останнім часом витягнулася, довго була худа, немов тріска, зараз почала якось кругліти. З’явилася талія, не суцільна – з голови до п’ят, а там, де й мала бути, груди боліли, набирали форми. З обличчям ніби ніяких змін, очі, як завжди, трохи витрішкуваті, брови чорні й чіткі, повні вуста, правильний ніс, немите скуйовджене волосся стирчить чорними хвилями в усі боки. Ні, ну, набагато вродливіші є. Хоча б у нашому класі дівчата. Уже про хлопців балакають, одяг такий дивний почали вдягати. А я? Брудна й колюча. Яка з мене квіточка?

Після того випадку пройшло кілька тижнів, я почала забувати почуту розмову й втратила пильність. Мені здавалось, що матір усе-таки не зважиться на подібне, навіть не через щиру любов до своєї дитини, а від страху Однак я недооцінила її жадібність і вміння Н. переконувати. Того дня, прийшовши зі школи додому й не почувши п’яного реготу, я спокійно зайшла до будинку і вже на порозі зрозуміла, що щось не так. Матір підозріло зраділа моїй появі, що зовсім було їй не властиво.

– О, Ларисо, добре, що ти прийшла! У нас тут гість, а мені відійти ненадовго потрібно, ти б його розважила. Домовились?

Я не встигла навіть розтулити рота, як за моєю спиною грізно грюкнули вхідні двері. Коли я кинулася до них, то з жахом зрозуміла, що матір їх замкнула. Я грюкала, била кулаками, молила відчинити, але вона пішла, жодного разу не озирнувшись. Я ще довго кричала, хоча розуміла, що мене ніхто не врятує. Кому потрібна дитина, яку рідна матір продала за пляшку горілки. Рівно стільки коштувала моя невинність.

– Ну, чого ти так розходилась? Не бійся, дядечко тебе не з’їсть. От побачиш, тобі навіть сподобається.

Я закричала, щоб він не наближався, однак його мало цікавили мої прохання, і він повільно почав підходити. Крок, ще один, ще. Всередині все оніміло. Як тільки він підійшов впритул і торкнувся, я вибухнула. Кусала його до крові, дряпала, била ногами, однак нічого не могла зробити дорослому чоловіку з його дорослими бажаннями. Навпаки, було помітно, що це його лише заводить. Він відверто забавлявся, правда, доти, доки я не вкусила його щосили за кінчик носа. Н. озвірів і почав наносити удари, так, неначе знав кожну больову точку на моєму тілі. Я почала втрачати свідомість, приходила до тями, але від болю знову падала кудись униз.

У пам’яті збереглися лише відчуття. Його піт, сопіння й руки. Ті руки були скрізь на моєму тілі, неначе їх було не дві, як у звичайних людей, а десять. Вони обстежили кожен сантиметр шкіри, а потім залізли і в душу, щоб напаскудити й там, не лишивши нічого від колишньої дівчинки. З мене текла кров, залишки розірваного одягу прилипали до ніг, а я навіть плакати не могла, кричати – теж. Дивне відчуття заціпеніння й ненависті, а ще бажання померти. Останнього я прагнула так сильно, що, здавалось, зусиллям волі змогла б примусити серце спинитись, адже жити після такого не можна. Відчуття бруду й огиди стискало свідомість. Так-так, огиди до власного тіла, оскільки було ж у ньому щось, що змогло привабити таку мерзоту, з іншими ж такого чомусь не траплялось. Значить, я не така і, очевидно, заслуговую на подібне.

Н. мучив мене майже дві години, вирішивши проінформувати на всі сто відсотків. Коли ж нарешті втомився, залишив лежати на ліжку, і воно перестало скрипіти. У будинку одразу стало тихо, навіть страшно, неначе справді прийшов кінець. Н. сів за стіл, взяв пляшку й налив дві чарки, запропонувавши одну мені:

– З посвятою, кралю! Ти тепер жінка.

Я навіть не ворухнулась, і він жадібно випив обидві.

– Ти те… не смій нікому про це заїкатись. Чула? Не повірять. А ляпнеш – хана. В’їхала?

Я байдуже дивилася на павутиння аж під стелею, де великий чорний павук танцював над своєю жертвою. То був метелик. Красивий такий, але з нього пили життя краплина за краплиною, лишалася сама оболонка – ще красива, однак уже пуста.

Коли повернулася мати, побачивши мене без жодного руху, злякалась і почала лаятись. Потім оговталась і, випивши для заспокоєння, втішила, мовляв, нічого. Рано чи пізно це з усіма відбувається, за виключенням старих дів, зате останнє мені вже точно не загрожує. А що грубо так? То це вибачте. Чоловіки всі такі. Оклигаєш, мила. Усі оживають, а потім ще й не зупиниш, самі вішаються. Н. пішов, а мене знудило. Коли матір спокійно захропіла, я вилізла на кухню, нагріла відро води, знайшла дірявий тазик, брусок мила і, зціпивши зуби, терла тіло аж до крові, обливаючись водою, доки та не стала зовсім холодною. От лише це мало допомогло. Бруд лишився, правда, не ззовні, а всередині. Туди ж так просто з милом не залізти.

* * *

Лариса, розтривожена спогадами, не спала майже всю ніч, оплакуючи десятилітню дівчинку, у якої вкрали рештки дитинства. Вона навіть не лягла до ліжка, так і просиділа ніч біля вікна в кріслі-гойдалці. Закутавшись у теплу ковдру, дивилась у нічне небо й не бачила нічого, окрім темряви, часом дрімала, потім прокидалась, коли ж уже почало сутеніти, помітила його. Це був сніг. Великі й лапаті шматочки неба, але вже білого кольору, чистого, як сни дитинства. Снігопад почався раптово, неначе хтось невидимий нагорі вирішив витрусити величезну перину й ненароком її розірвав. За кілька хвилин усе навколо стало білим і пухнастим, а ще якимось легким, майже невагомим. Так, ніби земля ось-ось не втримається і злетить.

– Доброго ранку. О, а чому ліжко не розстелене? Ти що, дитино, спати не лягала чи вже встигла застелити?

– Ні, не змогла.

– Ну-ну, нічого. Я тобі сьогодні особливого чаю увечері дам, спатимеш всю ніч, а зараз ходімо снідати. Ти диви, який сніг! Замете всі дороги-стежки, то з хати й не вийдеш.

– Але як красиво.

Старенька на мить замилувалась і навіть усміхнулася замріяно. Так іноді посміхаються людям, яких дуже люблять.

– Красиво, дочко. У природі стільки краси, що людина її осягнути не в змозі. А ще коли так поспішає жити, то й узагалі не зупиниш.

Після сніданку з’явився несподіваний гість, вірніше гостя. Ніна довго струшувала в коридорі сніг з одягу, а він одразу танув, залишаючи мокрі сліди на підлозі. Це чомусь так розсмішило жінок, що всі троє довго сміялись.

– Ти, напевно, весь сніг на вулиці позбирала й нам у хату принесла.

– Якби весь, то не донесла б, Маріє Степанівно.

– Заходь-заходь, обігріємо. Я ось тісто на вареники замісила, наліпимо з яблуками та як наваримо! А назад, мила моя, додому ти вже навряд потрапиш, з такою погодою жити залишишся.

– Варениками годуватимете, то й не проти.

У жінок були білі руки, тісто вийшло добре, однак залишало сліди всюди, у першу чергу на тих, хто його ліпив. Робота йшла неквапливо й весело, було в ній стільки спокою й миру, що на душі ставало затишно-затишно. Жінки багато говорили про все й ні про що конкретне. Словом, справжня ідилія, яку й застав дід Федір, коли, шкутильгаючи, нарешті дібрався до сусідки.

– Ет, вчасно я вирішив навідатися до Вас, Маріє Степанівно. Почастуєте холостяка смакотою, а то я вже всох від недоїдання.

– А може, ще від чого, Федоре Павловичу?

– Насідайте-насідайте, бабський батальйон! Знаємо ми ваші натяки.

– Це ж треба, яким сором’язливим сусідом Бог наділив. Та заходь, до столу сідай, нехай у хаті чоловіком хоч запахне.

– Отож, – щиро зрадів дід і доволі жваво вмостився ледь не на саме почесне місце, так, ніби завжди там і сидів.

Вареники вдалися смачними, а з домашньою сметанкою, то й узагалі відірватися не можна. Особливо нахвалював страву дід Федір, чим заслужив не одну додаткову порцію, а коли вже жоден вареник влізти не міг, попросив трохи додому, щоб собаці дати. Марія Степанівна махнула рукою:

– Та дам, от тільки з якого це часу в тебе собака з’явився, сусіде? Може, спеціально для цих вареничків завів?

Дід Федір ображено хмикнув:

– Не віриш, а даремно. Я на днях його, бідолашного, підібрав. Думав з’їздити до міста, і коли йшов до повороту, ну, там, де автобус зупиняється, його й побачив. Сидів сам, рудий такий, побитий, на дорогу дивиться, чекає на когось. Цілий день у тому місті прокрутився, назад увечері з автобуса сходжу, а він ще сидить. Думаю, точно чекає на когось тварина. Підійшов ближче, дивлюсь – ошийник. Домашній, значить, і породистий якийсь, тільки змучений. Позабавлялись, видно, господарі, познущалися та й викинули тут, а він їх чекає. Ти скажи, Маріє, що ж це у світі коїться, щоб собаки за людей сердечнішими стали. Забрав його до себе, спочатку йти не хотів, потім погодився. Я йому і те, і те, а він побуде-побуде й до того повороту біжить, сяде й виглядає, лиш під вечір повертається. Це сніг випав, то в коридорі його лишив, лежить і скавучить. Чекає, бо, теє, – вірний.

Увечері провели гостей, наділивши кожного глечиком із варениками. Лариса допомогла прибрати зі столу, потім випила чарівного чаю й провалилась у сон. Снився пес. З нього знущались, а він усе одно нікуди не йшов, напевно, тому, що то був його дім.

* * *

Після пережитого я нагадувала того пса, не знала, куди йти, тому й продовжувала жити під одним дахом зі спогадами та болем. Спершу навіть вийти кудись боялась, а коли наважилася на прогулянки, то робила це тільки в сутінках, щоб мене не бачили. Мені тоді здавалось, що кожен перехожий тикає в спину пальцем, бо я не така, як інші. Чим конкретно відрізняюсь, до кінця не розуміла, однак звинувачувала в цьому себе. Смішно, але у свої десять років і з моїм життям я ще мало що знала про статеві стосунки між чоловіком і жінкою, тому не могла судити, що є нормальним, а що – ні. Інтуїтивно відчувала, що пережите мною з іншими не відбувається, звідси й робила висновок, що я людина нижчого ґатунку.

Уникаючи людей, перестала ходити до школи. І згодом Ніна Іванівна відвідала наш дім, відчитала хмільну матір і мене заразом, остаточно наклеївши ярлик «педагогічному впливу не піддається», «важка дитина» і решта в подібному руслі. Через деякий час, переборовши свої страхи, я все-таки зважилася піти до школи, у навчанні відстала страшно, але цього разу зі мною особливо не панькались і впевнено виводили в журналі красиву трійку. Посередньо. Приблизно так я й почувалася. Зміни в моїй поведінці змогла помітити лише баба Мотя. Вона довго допитувалась, що сталося, але я так нічого й не сказала, скоріш за все, навіть не через страх, просто мені було соромно, дуже. Мати спокійно заливала очі горілкою й далі, часом навіть здавалося, вона встигла забути, що її дівчинка вже не зовсім і дівчинка. Н. мене не чіпав, очевидно, вирішив дати час оговтатись. І робив це цілком правильно, бо з того вечора в мене під подушкою завжди лежали сховані ножиці. Я боялася його й ненавиділа, готова була померти, ніж дозволити подібному повторитись.

Час ішов. Минуло, мабуть, місяців два, і вони нарешті зважилися відкрити свій бізнес на моєму тілі. Знайшли клієнта, який зміг запропонувати щось більше, аніж пляшка горілки, за секс із дитиною. Не знаю, яку ціну мені склали, однак я все зрозуміла, побачивши незнайомого чоловіка на порозі кімнати. Він встиг лише посміхнутись, так, як посміхався голодний кіт біля миски з вершками, якби коти навчилися посміхатися. Я не вагалась і секунди, коли притулила холодну сталь ножиць до грудей. Смерті не боялась, боялася залишитися з цим чоловіком один на один. І він повірив. Очевидно, мені важко було не повірити. Відчувши, що все може завершитися не так весело, як уявлялось, чоловік розгублено відступив, можливо, побоявся, що випадково постраждає й сам, тому просто пішов, заощадливо повернувши заплачені гроші назад.

Н. кидався по будинку в справжній істериці. До того я думала, що на такий вереск здатні тільки жінки. Потім підбіг і заніс кулак для удару, у ту ж мить ножиці боляче врізались у тіло, по руках поповзли слизькі червоні змійки.

– Тю на тебе. Дурна зовсім! Сєтка, у тебе мала вольтонута на всю голову.