Я дивилася на дитячі обличчя й ловила себе на думці, що бачу себе, немов відображення в дзеркалі. У кожного тут була своя історія, часом різна, іноді схожа, однак щось спільне помічалось одразу, варто було лише уважніше до нас придивитись. Страх, недовіра, самотність. Важко сказати, чого було більше, скоріше, суміш усього й утворювала ярлик «сирота», і це при тому, що в більшості були живі батьки. Від цього боліло ще дужче, принаймні, мені. Дехто, правда, пишався тим, що в нього є тато чи мама, носився з їхніми фотографіями й показував усім підряд, навіть незнайомим людям. Я ж соромилась, що маю батьків, і як не дико це виглядало, навіть заздрила тим, хто їх не мав. Так-так, адже вони потрапили сюди не через те, що стали непотрібними. Одного разу випадково почула уривок інтерв’ю, яке давала соціальний педагог. Уже до кінця не пам’ятаю, про що була розмова, однак термін «соціальні сироти» чомусь глибоко врізався у свідомість. Тоді я не могла збагнути його значення, але інстинктивно відчула, що це страшніше, ніж звичайне сирітство. Справжніх сиріт ніхто не залишав, мов непотріб на смітнику, їх любили, про них дбали, вони були бажаними, просто доля забрала найдорожчих тата й маму, зате останнє не заважало продовжувати їх любити, як я, наприклад, любила свого маленького янгола.

Перший час я мало з ким говорила й практично не йшла на контакт, нагадуючи чимось равлика, що сховався у свій панцир. Годинами могла просто сидіти в кутку, в одній і тій самій позі, спостерігала за іграми інших. Незважаючи на те, що я була новенька, сплеску особливої зацікавленості не викликала, хіба що перші кілька днів. Пізніше зрозуміла, що нові обличчя, на жаль, тут не така вже й рідкість, хоча є й своєрідні старожили – діти, що провели в інтернатських стінах усе свідоме життя. Часто сюди потрапляли цілими сім’ями. Так-так, братики та сестрички перебували в різних вікових групах, однак дбали одне про одного з дивовижною ніжністю. Можливо, це був поклик крові, який чомусь міцно спав у жилах дорослих батьків, а може – шанс бути не самотнім, швидше, і те, й інше одночасно. Тут жили й зовсім маленькі, трирічні малюки. Я любила спостерігати, як їх виводили на прогулянку, і вони, немов курчата, розбігалися по подвір’ю, шукаючи бодай когось, кого можна було назвати мамою, немов боялися проґавити справжню. Дивовижно. У цьому віці самотність ще не усвідомлюється, але її вже від-чу-ва-ють, от і шукають любові. Часом я дивилася на малюків, намагаючись уявити Світланку в такому віці, однак це погано виходило. Вона так і лишилася двомісячним немовлям із надзвичайно дорослим поглядом, а ще я за нею сумувала.

Наближалася зима. Скоро мав випасти перший сніг. Дерева у дворі стояли голі, а майже всі птахи зникли, залишивши пусті гнізда, які марили спогадами про літо. Щоночі вітер приносив подих перших морозів. І всі в інтернаті взялися дружно писати листи в далеку Лапландію. А що? Доки вони дійдуть до Діда Мороза, то подарунки будуть якраз вчасно, прямо під новорічну ялинку. Цього року листа я не написала, навіть не тому, що перестала вірити в новорічні дива, скоріше, не знала, що попросити. Бажань не було. Ніяких. Моя душа застигла, ніщо не хвилювало. То був час спокою, але не час щастя. Хіба може бути щасливою дитина, яка розучилася мріяти? От і доводилося лише спостерігати, як мої ровесники, малеча й навіть старші діти старанно виводили на папері свої потаємні бажання. Якби комусь заманулося заглянути в таке віддзеркалення дитячої душі, то стало б зрозуміло, що мрія була одна на всіх і в кожного своя одночасно. Переважна більшість просила справжню сім’ю. Сім’ю, де будуть мама й тато, братики й сестрички, заразом бабусі з дідусями, тіточки та дядечки, тобто всі ті, хто буде любити, адже це єдиний спосіб зробити дитину щасливою. Дехто навіть малював свою сім’ю кольоровими олівцями чи фарбами в альбомі, напевно, щоб спростити завдання Діду Морозу, нехай упізнає та нічого не наплутає, віднайшовши саме тих, на кого так довго чекають.

А ще до свята готували новорічну виставу-казку, усі вчили слова та віршики, вигадували маскарадні костюми. Я не просила виділити собі окрему роль, тому мала бути сніжинкою, адже їх навіть у казкових сценаріях буває багато, до того ж, особливої майстерності це не вимагало. Мені принесли сріблясту сукню, розшиту новорічним дощиком, яку одягали десятки дівчаток до мене і, скоріш за все, робили це й після, та показали кілька кружляючих рухів, адже сніжинки мали танцювати – на цьому вся моя підготовка завершилась. Зате тривали загальні приготування до свята.

Напевно, десь за три дні до Нового року привезли високу ялинку яка вершечком майже торкалася стелі актової зали, хоча стеля там була дуже висока. Вихователі занесли три ящики іграшок та прикрас та дозволили всім бажаючим прикрашати нижні гілки, оскільки до верхніх доводилося діставатися по драбині. Пам’ятаю, як підійшла ближче й довго роздивлялася прикраси, навіть повісила одну з них, то було ведмежатко, що обхопило лапками стовбур дерева. Воно чомусь видалося живим, принаймні, дивилося так уважно, неначе справді розуміло, що виконує таку почесну справу – створює казку. Неймовірно, але передчуття свята саме по собі було святом, здавалося, ось-ось має статися диво, справжнісіньке. В останнє, до речі, повірили навіть дорослі, хоча, можливо, просто заразилися ним – як ото вірусною інфекцією.

Не знаю, проте загальне захоплення передалося й мені, тому одягнувши святкову сукню, я кружляла по сцені з усіма – зовсім немов справжня сніжинка. Принаймні, одразу після виступу чомусь тільки до мене підійшов середнього зросту чоловік, похвалив, простягнув цукерку й назвав красунею. Я розгублено подякувала, а вже пізніше дізналась, що то був директор нашої школи-інтернату Дівчатка заздрісно поглядали на солодку винагороду, а я її навіть не скуштувала – пам’ятала, чим доводиться платити за красу.

Після святкування Нового року розпочалися канікули. Ми не навчались і цілими днями ганяли коридорами, забігали в шкільні класи й нишком малювали чортенят на шкільній дошці. Малюнки старанно витирали техпрацівниці, лаялись і замикали кабінети. Я часто зупинялася біля комірчини, яка дуже нагадувала ту що була в моїй першій школі, роздивлялася швабри, віники, відра, ганчірки, згадувала бабу Мотю, потім нишком зітхала, шкодуючи, що через деякий час навіть її обличчя забуду, як стирається в пам’яті все, навіть якщо це найдорожчі люди, лишається тільки розмитий образ – і все. Це лякало, тому коли настало Різдво, я відмовилася вставати з ліжка і весь день намагалася пригадати обличчя Світланки до найменших дрібниць. Медсестра, яку викликали виховательки, оглянувши мене, тільки здивовано розвела руками, не виявивши серйозних симптомів бодай якоїсь хвороби. Диваки, їм було простіше помітити хворобу якогось органа, аніж відчути біль у душі ближнього, та я й не поспішала ним ділитися, адже він був мій.

* * *

Ночі ставали все довшими, напевно, тому, що крали години у днів. Лариса провалилась у минуле з головою, мало куди виходила, хіба що іноді стояла на дерев’яному ґанку, дивлячись, як сіріє на горизонті зимовий ліс, і часом сиділа в кріслі-гойдалці, збираючи минуле, немов розірване намисто, – один спогад за іншим. Марія Степанівна жінку не турбувала, хіба для того, щоб та поїла чи нарешті лягла спати. Хвороба ніби відступила, а може, завмерла, чекаючи, коли про неї згадають. Хворобливий стан став помітний лише за блідістю шкіри й характерним блиском очей, у решті – сили поступово повертались у змучене тіло, хоча, можливо, то був просто спокій.

Одного ранку, коли від сходу сонця на снігу лишалися ще криваві тіні, прийшла Ніна. У руках тримала пляшку хорошого шампанського й коробку цукерок. Лариса здивовано протерла очі та посміхнулась:

– Що святкуємо? До Нового року, здається, ще тижнів два точно.

Гостя підійшла до дзеркала, що висіло на стіні, уважно подивилася на своє відображення, провела пальцями по легкій павутинці зморшок біля очей і зітхнула:

– Будемо святкувати наближення старості. День народження в мене. До речі, про вік у жінок не запитують, це й подруг стосується. А зараз швиденько вилазь із ліжка й знайди щось для виходу у світ.

Лариса з головою пірнула під ковдру й звідти пробубоніла, що так вони не домовлялися, проте відмовити не могла, тим паче іменинниці. Уже через десять хвилин обидві жінки з апетитом смакували печену картоплю з глиняних глечиків, сміючись із жартів Марії Степанівни.

– Ніно, як хочеш, але до міста я не поїду, та й вдягнути нічого. Я ж сюди не на курорти приїхала.

– Це ж треба! У мене також не знайшлося жодної пристойної сукні, навіть маленької чорненької. А душа просить свята. Уявляєш, хочеться в справжній ресторан? Туди ж у джинсах не підеш.

– Дівчата, ви б до обласного центру поїхали. Там магазинів більше, як грибів після дощу, та й ресторани є, бо в нас з усіх розваг – лише банька діда Федора.

Лариса зраділо закивала головою:

– От туди підемо для початку, заразом іменинниця пару зайвих років із себе змиє.


Дід Федір енергійно чаклував біля баньки, носив дрова й радо потирав руки, коли жінки роздивлялися віники в сінях, визначаючись, який же краще обрати.

– Та ви, дівчатка, он березові, у куточку, беріть. Гарні вінички.

– Дякуємо. Ми Вам у будинку на столі могорич залишили. Дід весело підморгнув чомусь одразу обома очима й швидесенько пошкандибав до хати.

Після бані було відчуття легкості та спокою, хотілося злетіти високо в небо й подрімати на котрійсь із хмаринок, проте Ніна в наказному порядку таки змусила зібратися до міста. Лариса не могла до кінця зрозуміти, чи готова повертатись, але відмовити не змогла.

До перехрестя, де зупинявся автобус, потрібно було йти пішки десь із півгодини, але жінки навіть не помітили, як дійшли. Ніна жваво щебетала про сукні й театр, Лариса слухала, як рипить під ногами сніг, й обидві були задоволені. На зупинці їх зустрів довгим поглядом пес, потім відвернув морду знову в бік дороги, він усе ще чекав на господаря. Від цієї німої картини стало якось моторошно й холодно. До того ж, на автобус довелося чекати, тому ноги замерзли, й обидві жінки розпочали дивні танці пінгвінів. В автобусі, відігрівшись, задрімали й бачили в снах діда Федора, що підморгував обома очима.

Місто зустріло багатоповерхівками, рекламами, безкінечним рухом машин і натовпом людей. Обличчя були скрізь. Незнайомі, чужі. Вони виринали, заклопотані кожне своєю дрібницею, і зникали, можливо, навічно. Лариса зіщулилась і завмерла. Саме в натовпі вона ще гостріше відчувала самотність. Ніна дещо розгублено подивилася на подругу і взяла за руку. Жінка таки зробила перший крок у місто, повернувшись до залізного звіра. Правда, спочатку було важко, хотілося бігти назад, туди, де бачать сни високі сосни й топить грубку баба Марія, проте кожен наступний крок давався легше. Вона таки повернулась.

– Ларисо, а давай підемо в «Ексклюзив». Там лише дорогий одяг. Святкувати, так святкувати!

Жінка лише посміхнулася:

– Колись ти зрозумієш, що речі – це лише речі, навіть дуже дорогі. Ну що ж, ходімо по наші маленькі чорні сукні.

У магазині Ніна блукала серед одягу, немов по зачаклованому колу. Лариса байдуже обводила поглядом довгі ряди, одяг уже давно не викликав у неї такого захоплення, однак це не заважало розумітися на ньому. Вона досить упевнено й безпомилково обрала серед усього різноманіття дві сукні, кольору квітки лотоса – для Ніни, і ночі – для себе.

Ніна дивилася на своє відображення в дзеркалі з недовірою й німим захватом. Просто в жінці навпроти було важко впізнати себе. Це була не вона, хоча… Очі ніби її, от тільки світла сукня зробила їх ще темнішими й глибшими, вони затягували, немов трясовина, зате наївність залишилась і світилася в кожній лінії дитячою безпосередністю. Таке собі втілення невинності, а поруч із нею – гріх. Перетворення Лариси шокувало, Ніна бачила красивих жінок, однак щоб таку – ніколи. Справа була не в привабливій зовнішності, хоча чорняве густе волосся, очі-магніти, спокусливі повні вуста і грація рухів не могли лишитися непоміченими, просто було щось значно глибше. Таємнича енергія йшла звідкись зсередини й освітлювала жінку, наче нічний ліхтар, до якого злітається все живе.

– Боже, Ларисо, ти… просто неймовірна.

Жінка холодно відвела погляд від свого відображення в дзеркалі.

– Повір, це надто важкий тягар. Часом хочеться понад усе на світі скинути його, навіть ціною життя.

На вулиці їм обертались услід, а водії таксі вискакували з машин, щоб галантно відкрити дверцята дамам, у ресторані чоловіки за сусідніми столиками пропонували шампанське і свою компанію в комплекті. Ніна ніяковіла й шарілась, незвична до такої кількості чоловічої уваги, зате Лариса почувалася так, ніби нічого особливого не відбувається, навіть дратувалась, коли їм знову в черговий раз переривали розмову. Вона ухилялася від знайомства так просто й природно, самим кивком голови, ніби робила це тисячі разів до цього, і бідолашним нічого не залишалось, як відступити.