Першого вересня із самого ранку йшов дощ, тому проведення урочистої лінійки перенесли до актової зали. Там було душно й не вистачало світла, на обличчі в кожного можна було прочитати: скоріше б це все закінчилось, щоб розбрестися по класах, а потім і по кімнатах. Я терпляче чекала, доки не помітила серед учителів нове обличчя, хоча ж яке воно було нове, просто в цих стінах Тетяну Сергіївну ми бачили вперше. Радості не було меж, хотілося стрибати й обнімати всіх, хто опинявся поруч. Не пам’ятаю, щоб ми колись ще комусь так раділи. Після того, як пролунав нарешті дзвоник, уже в перші секунди Тетяну Сергіївну оточило щільне коло дітей, у якому кожен хотів стати якомога ближче. Усі сміялись, щось кричали й висували припущення. Вона ж лише щасливо посміхалась:

– Я буду тут працювати, ще встигну вам набриднути. А зараз швиденько по кабінетах, вас уже там чекають.

Ми ще довго шушукались одне з одним, обговорюючи новину, коли двері нашого класу відчинились і в них увійшла Тетяна Сергіївна, обвела всіх нас поглядом і розвела руками:

– Ну що ж, познайомтеся зі своїм новим класним керівником.

У кімнаті зависла тиша, а потім усе вибухнуло від радісного крику. У подібне щастя ми довго не могли до кінця повірити, здавалось, вона зникне так само раптово, як і з’явилась. Але Тетяна Сергіївна продовжувала стояти перед нами й посміхалася так, як могла робити це лише вона.

Уже після уроків, проходячи повз кабінет директора, я випадково почула, як Олег Євгенійович вітав молоду колегу, попереджаючи, що з нами буде несолодко. Я запам’ятала її слова тоді: «Я знаю це так само, як і те, що тут моє справжнє місце». Це була правда. Гола, чиста, відверта, та яка завгодно, але це дійсно було так. Дивлячись на таких, як вона, починаєш вірити, що слова про покликання – не пустий звук чи вигадки диваків. Напевно, тільки ті, хто зміг знайти «своє місце», і живуть по-справжньому, а не пишуть чернетку з чийогось життя. Мені навіть видалось, що якщо янголи дорослішають, то перетворюються на людей світла, схожих на нашого нового класного керівника.

Тетяна Сергіївна була старшою від нас на якісь вісім років, не мала педагогічного стажу й досвіду роботи, але творила дива. Якось інтуїтивно відчувала нас, ставала близькою, але ніколи не переступала межу, за якою вчитель переставав бути вчителем. Вона знаходила ключ навіть до найважчих, за плечима яких були постійні втечі, вулиця, недитячі ігри. На них не мали впливу вчителі з довжелезним списком відзнак, а до неї вони тягнулись, тому на мить зупинялись у сумнівах перед наступною спробою втечі. Ці вагання були найголовнішим, адже хтось із них колись міг залишитись, повіривши, що в кращому світі знайдеться місце й для нього. Не знаю чому, але ми вірили, незважаючи на те, що чули ці ж самі слова неодноразово з вуст інших учителів. Тетяна Сергіївна повторювала їх без особливого надриву, пафосу, потоків сліз та хапання за серце, робила це просто й звично, а всередині з’являлася не знана досі впевненість, що саме так і буде. Через кілька місяців ми вже не могли уявити свого життя без нашої Танюші, людини світла чи янгола в минулому.

* * *

Сонце десь на горизонті стікало кров’ю. Воно було велике, тому й крові було багато, багряної, але холодної. Очевидно, вона холонула одразу, як потрапляла на сніг.

– Дивись, мабуть, завтра морозний день буде, та й ніч сьогоднішня теж. Ти, Ларисо, тепліше вдягнулась би, стоїш тут уже з півгодини – замерзнеш.

Лариса кинула прощальний погляд на помираюче сонце й зайшла в будинок. Там було тепло й затишно, у грубці тріщали поліна, а вогонь заспокійливо малював чудернацькі напівтіні. Лариса підійшла до ялинки, зірвала цукерку, що дивом збереглася після Маринчиних відвідин, сіла у своє крісло й провалилась у дрімоту. Розбудив її неочікуваний гість. Хоча який гість? Сусід, дід Федір. На радощах він навіть прикульгувати перестав, вивалив на стіл цілу купу смакоти, що купив у дорогому супермаркеті, і посміхався над усім цим.

– Ось, з Новим роком, сусідонько, і тебе, Ларисо. Здоров’я, щастя більше.

Марія Степанівна здивовано роздивлялася сусіда, адже таким бачила його чи не вперше.

– А в тебе, Федоре, бачу, щастя позичати можна.

Той обійняв і розцілував спантеличених жінок, потім налив повні бокали шампанського, якого ніколи не пив, а тут не лишив і краплі на дні.

– Я тепер знаю, дівчата, що таке – оте щастя. Не гроші, ні, не слава чи влада, дарма за ними ганяються. Знати треба, заради чого живеш чи заради кого, і все.

– Видно, добре тебе, сусіде, у місті пригощали.

Дід мовчки кивнув головою й змахнув зморшкуватою рукою раптову сльозу.

– Не те слово, дорогі мої. Не чекав я такого подарунка від долі на старості літ, а воно, бачиш, сім’я з’явилась. Може видатись, що я дурниці плету, нехай і так, але дивлюсь я на них і себе бачу, і буду в них, навіть коли не дихатиму… І дочка, й онуки в гості мають на Різдво приїхати. Тепер мені жити треба, щоб правнученя побачити, навесні народитися має, а вже потім – як Бог дасть.

– Та що ти, Федоре! Треба ж і до наступного дотягнути… правнука.

Дід лише загадково кивнув головою, знаючи вже щось своє, адже був нарешті комусь потрібен. Лариса допивала своє шампанське невеликими ковтками й тішилася щастю старенького. Десь за горизонтом зникло сонце, померло, проте завтра народиться нове – таке ж велике й червоне.

* * *

Це сталося одночасно. Можливо, це був збіг, хоча дехто твердить, що в цьому світі нічого не відбувається просто так. І якщо нам здається, що певна подія – сліпа випадковість, у дійсності це було заплановано задовго до того й має своє особливе значення.

В інтернаті жило двоє хлопчиків. Я їх мало знала, хоча бачила, як і десятки інших дитячих облич, кожного дня. Лише коли вони почали часто навідуватися до Тетяни Сергіївни, щоб підтягнути свою англійську, дізналася про кожного більше. Обидва були однолітки, п’ять-шість років, і дуже різні в спілкуванні. Ваня потрапив сюди відносно недавно, з досить банальною історією, яка повторювалася тут чи не з кожним другим. Мати пила, батько зник, дитина залишилася непотрібною, тому й потрапила в місце, де тільки такі й живуть. Ваня багато пережив, це було помітно, але за кілька місяців відігрівся й став серед нас своїм, підкупаючи дитячою безпосередністю та щирістю. Гена був зовсім інший. Скільки себе пам’ятав, жив тут і навіть не здогадувався, хто його батьки. Від нього відмовились одразу після народження, прямо в пологовому будинку, можливо, тому він так і не навчився довіряти. Такий собі їжачок, симпатичний та колючий одночасно.

Одного разу, коли за хлопцями зачинилися двері, Тетяна Сергіївна зітхнула й посміхнулась:

– От, хлопців мають усиновити, й обох іноземці, тому з англійською потрібно постаратись.

За кілька років життя в інтернаті я встигла зрозуміти, що процес усиновлення відбувається не одразу. Усе це вимагало багато сил, часу й терпіння. Щодо іноземців, то вони ставали батьками для таких, як ми, ще частіше, аніж громадяни нашої країни, очевидно, кинуті діти виявлялися більше потрібні чужим.

Минуло кілька місяців. Була зима, проте чомусь ішов дощ, брудна вода збиралась у калюжі, віддзеркалюючи таке ж брудне небо. Ми мало виходили на вулицю й завжди ненадовго. Того дня випала рідка можливість подихати свіжим повітрям. Я стояла біля воріт і дивилася на дорогу, мокру й порожню, коли раптом на ній з’явилася постать. Жінка йшла невпевнено, її хитало з однієї сторони в іншу, ноги заплітались. Брудний одяг, опухле обличчя й п’яні очі. Вона підійшла до воріт, обхопила такими ж брудними руками ґратки й стала кликати Ваню. Хлопчик завмер на місці, а потім радісно кинувся до неї, хапаючи рученятами ті її руки, кричав:

– Мамо! Мамо, ти прийшла!

Жінка, схлипуючи, намагалася сконцентрувати погляд на своїй дитині.

– Синочку, не їдь нікуди! Чуєш? Я тебе заберу, почекай трошки, і я заберу тебе звідси.

Ваня ковтав сльози, що текли по щоках, і мовчки кивав головою.

Нарешті вихователька помітила підозрілу відвідувачку й попросила піти, а якщо вона хоче, то нехай прийде пізніше – тверезою. Хлопчик усе чіплявся за руки п’яної матері й просив:

– Не проганяйте її, це ж моя мама!

Того самого дня я бачила ще одну жінку, тільки іншу, зовсім. Красива, гарно вдягнена, вона вийшла з машини чоловіка, довго стояла біля входу, роздивляючись вікна інтернату з німим жахом в очах, а потім швидко зайшла. Їй потрібен був директор. Олег Євгенійович зіштовхнувся з відвідувачкою в коридорі біля кабінету Тетяни Сергіївни, де я якраз поливала квіти. Жінка почала говорити, спочатку він слухав її уважно, а потім, зрозумівши, у чому річ, якось охолонув і намагався якомога швидше закінчити розмову. Жінка плакала й просила допомогти.

Шість років назад вона відмовилася від новонародженого сина. Так склалося. Коханий зник одразу після новини про вагітність п’ятнадцятирічної дівчини, а батьки, шановані люди в місті, побоялись, що хтось буде паплюжити їх прізвище. Вона зламалась, не змогла опиратися тиску обставин, однак потім, усі ці роки, кожного дня думала, де її син зараз, який він, з ким. Їй підказали, що дитина виховується в нашому інтернаті. Олег Євгенійович лише розвів руками, її сина всиновлюють, а таємниця усиновлення – самі розумієте. Жінка вхопила його за руки так, що кістяшки пальців побіліли.

– Заради всього святого, допоможіть! Я не зможу жити з цим далі. Невже хтось зможе полюбити його сильніше, ніж рідна матір?

– Ви не хвилюйтеся так, шановна. Я справді вже нічим не можу допомогти. Та й ті, хто любить, дітей не залишають.

Жінка повільно сповзла стіною на підлогу, закривши обличчя руками. Олег Євгенійович ще кілька хвилин намагався привести її до тями, а потім вибачився й попросив техпрацівницю, тьотю Клаву, приглянути за гостею. Та принесла склянку води, підняла й попід руки вивела з інтернату. На вулиці до жінки підбіг чоловік, обійняв, а потім посадив у машину. Вони поїхали, а тьотя Клава, миючи наш кабінет, час від часу шепотіла:

– Не доведи, Господи, такої муки.

У день усиновлення ми махали з вікон схвильованому Гені, який вирушав із новими батьками в провінційне англійське містечко, навіть не здогадуючись, що тією другою жінкою була його мати. Зате коли приїхали батьки за Ванею, весь інтернат перевернули з ніг на голову, щоб його знайти. Хлопець заліз аж на моє горище, а коли його все-таки спустили, він навідріз відмовився кудись їхати з цими людьми. Вони довго розгублено кліпали очима, гладили його по голові й обіцяли дбати та любити – як рідного сина. Проте він так і не зробив кроку назустріч, весь час повторюючи, що в нього є рідна мама, яка забере його звідси. Засмучені, іноземці поїхали ні з чим, а за Ванею більше ніхто не приходив ні того дня, ні у всі наступні роки. Видно, у його матері були куди важливіші справи.

Я довго запитувала себе, чому вся ця історія закінчилася не навпаки? Так було б справедливіше.

* * *

Зранку в гості прийшла Ніна, принесла великий пакет стиглих мандаринок і красиво розклала їх навколо ялинки. Лариса спостерігала за подругою з цікавістю, адже було помітно, що вона якась не така, як зазвичай. Погляд кудись углиб, розгубленість у рухах – ясно, що її щось хвилює. Лариса ні про що не запитувала, відчуваючи, що треба просто зачекати, і Ніна все розповість сама. Марія Степанівна, очевидно, теж помітила, бо лише загадково посміхалась, ніби знала щось більше, про що навіть сама Ніна ще не здогадувалась.

– Слухайте, дівчата, я вас залишу ненадовго. Хочу провідати Федора Павловича, спитати, чи допомога в приготуванні до Різдва не знадобиться часом. А то що старий холостяк гостям запропонувати зможе? Треба допомогти сусіду.

За нею обережно зачинилися двері, через мить на вулиці скрипнула хвіртка, й обидві жінки, не змовляючись, розсміялись.

– Ларисо, я іноді думаю, що Марія Степанівна – ходячий рентген, бо все бачить наскрізь.

Лариса кивнула, взявши до рук мандаринку, вдихнула її аромат і задоволено промуркотіла:

– Ось тепер Новий рік справжній – мандариновий.

– Їх у магазин нещодавно завезли, солодкі такі, іспанські.

– Це ж треба, росла собі мандаринка десь аж у сонячній Іспанії, чиїсь руки її зривали, пакували, перевозили, щоб врешті-решт вона потрапила під нашу новорічну ялинку. Дивовижно, правда?

– Я чомусь про це ніколи не думала.

Лариса якось змовницьки подивилася на жінку й зауважила:

– Це й не дивно. Зараз ти точно не про мандаринки думаєш.

Ніна опустила очі й зніяковіла.

– Я навіть не знаю, як сказати… ти сміятимешся.

– По-моєму, це й не так погано. Повір мені, у світі залишилося не так багато речей, які могли б мене розсмішити.

Ніна підійшла до ялинки, навіщось зняла з гілочки іграшкового ведмедика і, уважно його вивчаючи, видихнула:

– Мене Сергій Петрович у театр запросив, на новорічну феєрію.