Лариса таки не втримала посмішку:

– Сподіваюсь, ти була розумною дівчинкою й дала згоду?

– Я не знаю, не впевнена… розумієш…

– От дурненька, він же хороший, таких один-два – і все. До того ж, це просто візит до театру.

Ніна кивнула, потім повісила ведмедика на місце і вже серйозно спитала:

– А хіба я можу давати людині надію, коли сама її не маю?

– Хтозна, але ти повинна спробувати стати щасливою. Мудрі люди кажуть, що для цього жінка має бути комусь потрібна.

– Але…

– Слухай, давай залишимо всі «але». Та й, власне, чого це ми голови собі ламаємо на пустому місці? А раптом йдеться лишень про похід до театру?

Ніна йшла додому заспокоєною, хоча хвилювання залишилось. Було відчуття, що хочеш перестрибнути провалля, щоб опинитися по той бік. Унизу – глибоко, можна зірватись, але стає легше від самої думки про те, що ти все одно на це зважився.

Коли Марія Степанівна повернулась, одразу ж спитала:

– Ну, і куди Сергій Петрович нашу Ніну запросив?

Лариса зробила вигляд, що страшно здивувалась, а потім посміхнулась.

– До театру.

– Хто б сумнівався, що в нього гарний смак. Сподіваюсь, ти переконала її погодитись?

Лариса не втрималась і вже розсміялась:

– Аякже, не пропадати ж квиткам. Та й де ще ми такого кавалера тут знайдемо?

* * *

То було моє останнє літо в таборі. Воно виявилося дощовим і кусючим. Дощі йшли часто й припинялися лише на декілька днів, а від вологи й тепла комашні розвелося більше, аніж звичайно. Ми сумно дивились у вікна на великі й маленькі бульбашки в калюжах і прагнули сонця та свободи. Дехто просто божеволів від нудьги, а я починала всерйоз думати, що все навколо плаче за нами, відчуваючи – ми тут востаннє. Актова зала та вітальні кімнати практично завжди були зайняті дітьми. У вихователів та вожатих уже пухнули голови від спроб вигадати бодай щось, чим би нас можна було зайняти в приміщенні, а ми потай тікали, змокали до нитки й час від часу шморгали носами. Однак була в тій дощовій пастці якась хвилююча близькість. Опинившись усі разом, ми були змушені спілкуватись. У ті дні багато розмовляли, мріяли, сміялись і сумували, пізнаючи одне в одному те, на що раніше не вистачало часу. Тетяна Сергіївна остаточно та безповоротно зріднилася з нами, однак те дощове літо подарувало зустріч ще з однією неймовірною людиною.

Його можна було слухати годинами з відкритим ротом, зовсім не помічаючи часу. Я про Олександра Володимировича – молодого науковця в галузі соціологічних досліджень. Не знаю, що саме він вивчав, але потребував досвіду спілкування з вихованцями інтернату, а щоб швидше знайти контакт і не викликати зайвих підозр, виконував функції вчителя фізкультури й вихователя заразом. Треба сказати, що як для першого, так і для останнього в нього були всі необхідні дані. Олександр Володимирович із дитинства займався спортом настільки серйозно, що, задивляючись на його тіло, наші дівчата, починаючи з малечі і закінчуючи кухаркою тіткою Зіною, думали, що воно – ледь не втілення бога на землі, Аполлона, наприклад. Мене ж особисто приваблювали його начитаність та живий розум. Сніжана, до речі, жартома називала його «енциклопедія з м’язами», хоча при зустрічі губилась і червоніла до кінчиків вух. Правда, ці реакції були досить поширені серед усієї жіночої половини табору, адже невловима розвідка доповіла, що Олександр Володимирович до того ж іще неодружений.

Той вечір був одним із тих рідкісних вечорів, коли на голову нічого не крапало, а повітря, розігріте за день сонцем, дихало теплими струменями, що піднімалися від землі. За такої нагоди в таборі одноголосно постановили нарешті запалити багаття, урочисто відкривши зміну, хоча встигли прожити там майже місяць. Святкування проходило на просторій галявині недалеко від річки. Було по-справжньому весело й гамірно, адже ми скучили за подібними святами. Ігри, конкурси, призи, музика, пісні, багаття.

За всім цим було важко простежити точну кількість дітей, тому ніхто й не помітив одразу відсутність чотирьох семикласників, які вирішили влаштувати собі персональне продовження свята. Лише коли троє з них прибігли з річки збуджені й перелякані, стало ясно, що щось сталося. Хлопці плутались у словах, тому зрозуміти, що саме, довго не вдавалось. Врешті-решт виявилось, що розбишакам у якийсь момент стало нудно, і вони почали розважати одне одного самостійно. Хизуючись тим, чого не мали, вони побилися об заклад, хто з них не побоїться скупатися в річці вночі. Зрозуміли, що ця витівка – дурниця, вони одразу ж, як тільки відійшли від багаття. Було темно, хоч в око стрель, до того ж, уздовж берега росли дерева, деякі з них уже давно впали у воду, тому дно було доволі небезпечним навіть удень. Та визнавати себе боягузом не хотілося нікому, у тому числі й Колі, якому випало лізти у воду першим. Хлопці чули, як він відійшов від них, згодом сплеск води, далі – тиша. Коля не озивався й не повернувся назад. Вони ще кілька хвилин почекали, а потім вирішили бігти за допомогою до старших.

Святковий настрій – як рукою зняло. Приголомшені діти мовчки дивилися на дорослих, яким у голову лізло найстрашніше. Першим зорієнтувався й почав діяти Олександр Володимирович. Він наказав старшокласникам брати палаючі головешки, розбрестися вздовж місця, де зник Коля, один від одного не відходити, залишаючись в полі зору, у воду не залазити й одразу ж повідомити, як щось помітимо. Когось одразу відправили до корпусу телефонувати рятувальникам і викликати «швидку», менших дітей організовано розвели по кімнатах, заборонивши звідти виходити.

Добре пам’ятаю, як тримала вогонь перед собою, намагаючись розгледіти бодай щось у суцільній темряві, проте бачила тільки Сніжану по ліву руку й Тетяну Сергіївну справа. Просувалися ми повільно, заважали дерева, особливо ті, що впали, і частина стовбура залишилася над водою, звідти хлопці часто ловили рибу саморобними вудками. Одне з таких дерев опинилось одразу переді мною, коли я нарешті дійшла до води. Світло від вогню не давало освітити всю його довжину, тому я спинилась, вирішуючи, що робити далі, коли почула якісь дивні звуки, ніби хтось намагався втриматися на стовбурі. Я одразу ж закричала й залізла на дерево. Там, де гілки заходили у воду, встигла помітити дві дитячі руки, якими Коля тримався за одну з них, само тіло звисало над водою. Допомогти я не встигла, бо він, остаточно знесилівши, розтиснув пальці й шурхонув у воду.

Треба додати, що глибина починалась одразу під берегом, хлопчик плавати добре не вмів, а тут злякався й одразу ж почав тонути. Усе сталося настільки миттєво, що роздумувати не було часу. Я інстинктивно кинулась у воду, хоча мала б здогадатись, що навряд чи зможу витягнути його самостійно, скоріш за все, потопаючий міг і мене притопити з переляку. Не знаю, чим це геройство могло закінчитись, коли б мене вчасно не відштовхнув від Колі Олександр Володимирович, обхопивши його під руки. На березі нас одразу ж оточили з усіх боків. Коля кашляв, його весь час нудило водою, зуби цокотіли від холоду. Я ж не відчувала нічого, окрім полегшення.

Тієї ночі я погано спала, напевно, як і більшість у таборі. Уранці нас усіх зібрали, і ще переляканий Коля намагався подякувати за порятунок, мені – теж. Виявилось, що він побоявся заходити у воду, тому заліз на той стовбур, для сплеску жбурнув камінь, яким хлопці притискали пакети з уловом, проте сухим повертатися соромився. Коли ж стало зрозуміло, що його шукають, перелякався, зайшов на самий край стовбура й не втримався. Зараз він ніяково бурмотів вибачення, лише починаючи усвідомлювати, що свої страхи треба визнавати, а не приховувати, тоді вони, до речі, стають слабшими. Мені теж дісталось, хоча зауваження звучало якось двояко й частково сприймалось як схвалення. Напевно, саме тоді я вперше помітила той погляд. Тетяна Сергіївна дивилася на Олександра Володимировича якимись іншими очима. Я не могла зрозуміти, як саме, просто запам’ятала її очі, а ще ластовиння на носі в Миколи. З усього пережитого зрозуміла одне – вода не є підступна, але вона не вибачає зухвалості, а ще її не обдурити, не те, що людину.

* * *

Уночі Ларисі наснилися море й чайки. Тепла й прозора вода набігала на пісок, а білі птахи над головою кричали про щось красиве. Прокинувшись, жінка довго дивилась, як падає сніг, та думала про сон.

– Ти чого така замріяна сьогодні? Може, наснився хто?

Лариса відійшла від вікна й сіла за стіл.

– Наснилося те, чого в житті так жодного разу й не бачила.

Старенька замислилась, розкладаючи по глиняних мисках печену картоплю зі смаженими карасиками, а потім підсумувала:

– І таке буває.

Надворі загавкав пес, у двері постукали, згодом почувся сміх – чоловічий та жіночий.

– Ранніх гостей приймаєте? – Сергій щасливо посміхався, ніжно притримуючи Ніну під лікоть.

– Ось, завіз Вам оцю пані. Маріє Степанівно, простежте за її раціоном, і щоб виспалась, а не підміняти когось у магазин побігла, а то – дитина, їй Богу. Я в боргу не залишуся.

Господиня посміхнулась і запросила до столу, проте чоловік поспішав у справах, тому лише помахав на прощання всім рукою й зник, було чути тільки, як від двору від’їхала машина.

– Ну що, шанувальнице мистецтва, зізнавайся тепер, які такі театри до ранку працюють?

Ніна виглядала як школярка, що випадково прогуляла заняття. Лариса старанно намагалася вдати із себе сувору вчительку, ледь-ледь втримуючи посмішку.

– Ми по місту гуляли. Сергій стільки чарівних краєвидів знає.

– Так-так, а екскурсії вночі влаштовує, особливо для незаміжніх дівчат.

Марія Степанівна теж включилась у гру й досить правдоподібно захитала головою:

– Ніно, Ніно, ти хоч здогадуєшся, що порядний чоловік після такого повинен одружитись? А Сергій Петрович – ну дуже-дуже порядний.

Ніна замахала руками й розсміялась:

– Ага, якщо мене не підводить пам’ять, а це в старих дів часто трапляється, то я вже дуже-дуже давно як повнолітня.

Господиня жартівливо посварилася пальцем:

– Це його щастя, а то б по-іншому відповідав – перед законом.

– Та годі вам, зовсім присоромили порядну дівчину, краще б нагодували, а то ну їх, ті ресторани.

І Лариса, і Марія Степанівна посміхались, спостерігаючи, з яким апетитом Ніна їла картоплю, і не впізнавали. Всього лиш за одну ніч сталося перетворення лялечки в метелика, і якого красивого.

Через півгодини, втомившись від збудженої розповіді про виставу й прогулянку, вона заснула прямо в кріслі-гойдалці, поруч з ялинкою, на яку зараз була так схожа. Бо обидві сяяли. Все-таки жінка – дивне створіння. Здається, тільки відкрий і читай, немов книжку, – а до кінця не пізнаєш, як не старайся. Лариса заплющила очі й раптом опинилася на березі неіснуючого моря, а розплющивши їх, зітхнула: «Ну от, часом самі для себе – за сімома замками загадка. І ключі розгубилися, шукай – не шукай».

* * *

Кохання змінює жінку. Вона стає схожою на сонце, до якого тягнеться все живе, навіть не підозрюючи, звідки йде це світло. Мені подобалося спостерігати за Тетяною Сергіївною в ті моменти, коли поруч опинявся Олександр Володимирович. У ній мінялося все – починаючи з очей і закінчуючи дотиком пальців рук. Звичайно, вона намагалася приховувати свої почуття, контролюючи кожне слово й жест, проте це ще більше оголювало погляд, в якому можна було прочитати все без слів. Не знаю, чи помічали це інші, чи здогадувався про це сам Олександр Володимирович. Цікаво взагалі, чи відчувають це чоловіки? Для мене ж усе було ясно, особливо коли ми повернулися до інтернату.

Правда, цього чоловіка не вистачало багатьом, дехто з моїх знайомих дівчат нишком плакав у подушку й писав вірші в таємних зошитах, проте наша Танюша сумувала по-справжньому. Я не бачила сліз, не чула його імені з її вуст, проте ми почали забувати, як вона посміхається, так щоб щиро й радісно. Часто бачила Тетяну Сергіївну замислену, з поглядом у нікуди, ще в неї з’явилася нова звичка: замість касет із чіткою англійською вимовою ставити музику, щось меланхолійне й сумне. У такі хвилини їй ніби робилося легше, щось вивільнялося з легкими тактами мелодій. Пам’ятаю, що тоді саме читала книгу про війну і, дивлячись на Тетяну Сергіївну, думала, що саме так виглядає жінка, яка чекає. О, вона б дочекалася свого солдата з будь-якої війни – навіть найдовшої та найстрашнішої.

Але над головою, слава Богу, не свистіли снаряди, не строчили по кутках кулемети, та й Олександр Володимирович захищав Вітчизну не на передовій фронту, а десь у кабінеті наукового інституту, до того ж, міг не здогадуватись, що на нього хтось чекає.

Не знаю, чи дослідження вимагало продовження, чи це було його власне бажання, але першого дзвоника, що дзвенів для мене востаннє, він раптом опинився серед учителів, усміхаючись радісно й святково. Не потрібно зайвий раз говорити, що від ще одного вчителя фізкультури всі були в захваті, це однаково стосувалось як учнів, так і вчителів. Перше, що я зробила, побачивши його, знайшла поглядом Тетяну Сергіївну. Вона усміхалася – знову.