– Ви просто щасливчики, правда. Я ще не спостерігала таких темпів одужання в подібних випадках. Молодці. Тепер би тільки, щоб Ви поруч були, сумує без мами маленький.

Я кивала й міцно стискала руки в кулаки, повинна бути поруч, і якомога скоріше.

* * *

Зранку Шавко допитливо вивчав кущ кульбаби, якому заманулося вилізти прямо з-під собачої будки. Він був ще зовсім маленький, та й важко назвати кущем два тоненьких пагінці, але це була перша зелень цієї весни, яка, до того ж, вмостилася прямо в нього під носом. Ще тижнів два, і чого доброго зацвіте жовтими кульками, ото вигляд він матиме – пес у кульбабі, тьху. Навіть Рудик, мале кошеня, і те засміє, а нічого не вдієш, бо весна. Рипнула хвіртка, пес нашорошив вуха й загавкав. Молода жінка пройшла до будинку, де її вже з порогу закидали питаннями.

– Ну, дочко, як він?

– Нічого, не гірше й не краще. Лікарі гарантувати одужання не беруться, кажуть, що вік, а батько все додому проситься, аби сад побачити свій у квіту. Як мала дитина, сад та сад, не переконати.

Марія Степанівна посміхнулась, впізнаючи свого сусіда.

– Сад той, донечко, для нього – що сім’я, дитина й друг. Ніби сам він той сад, бо весь, до останнього дерева, своїми руками саджав, підгодовував, поливав, щепив, сіяв, словом, жив ним. А як яблуньки його навесні зацвітають, краса неземна. От і сумує старий.

– Та я й сама вже зрозуміла, що треба, треба його забирати з лікарні сюди. Тут – дім, тут проживе довше, і як… якщо…

Старенька закивала головою:

– Якщо помиратиме, то легше.

– З понеділка й привезу, візьму відпустку й сюди.

– Та ти, дитино, не турбуйся, ми придивимося за старим, можеш і відпустки не брати. Він нам за стільки років – рідний вже.

Жінка вдячно посміхнулась:

– Та й мені не чужий. Чекайте в гості.

Лариса не впізнавала своєї копанки. Хтось забрав дзеркало велетня, або воно змінило своє наповнення. Біля ніг хлюпала весняна вода. Так-так, саме весняна, у неї голос інакший, такого дзвінкого в іншу пору не знайдеш. Ось ніби сміється, радіє, що прокинулась і скинула нарешті крижану ковдру.

– Ларисо! Дочко! А ходи-но до хати. Гості в нас.

Біля будинку підстрибувала на одній нозі Ніна. Її було не впізнати, очевидно, у цьому винна теж весняна вода. Цікаво, невже море теж буває весняним? Жінки на радощах обійнялись, а потім допитливо подивились одна в одну.

– Ну, як ти?

Ніна посміхалась, на вже засмаглій шкірі обличчя зацвіло ластовиння.

– Скучила за всіма вами страшно, зате відпочила, відійшла.

– Де ж Сергій?

– Помчав порядок у холостяцькому гнізді наводити, а мене сюди закинув, щоб речі зібрала, я ж до вас першим ділом. Дивись, що привезла.

Жінка дістала з кишені красиву мушлю дивовижної форми – закручену у загадкових вигинах. Лариса притулила до вуха – шумить, шумить море.

– Красива.

– Рідкісна, кажуть, унікальна у своєму роді, та я думаю, що вони всі такі, хоча можуть здаватися однаковими, а придивишся та прислухаєшся – різні й шумлять по-різному.

– Ти в дім заходь, зараз домашньої їжі скуштуєш, а то в дорозі, мабуть, самі бутерброди. Забирай, Ларисо, німфу нашу морську, ходімте.

Увечері Рудя заліз на підвіконня, де відтепер лежала дивна гостя, довго обнюхував її, боячись торкнутися лапкою, а коли наважився прислухатися, почув шум, розгублено труснув мордочкою і ще раз прислухався. Такого коти в тутешніх краях ще не чули, та й не дивно, адже це голос моря.

* * *

Вони були всі однакові, ми – теж, клієнти та жриці кохання, навіть товар, який купувався, був один. Але ні. Це як із мушлями, у кожній шумить своє море, хоча всі вони з однієї води. Я поверталась назад не сама й поверталась іншою. Уже не боялася багатоокого звіра з нулями замість очей, навпаки – збиралася його приручити, просто надто багатьох людей він у мене вкрав. Сина, від якого я відірвалась, немов по-живому: Слава довго не відпускав, відчайдушно хапав за руки, кликав «ма-ма», але мама знову вмістилась у звичайний портрет на стіні. Ще була Лєра. Моя сміхунка Лєра, яка повільно помирала на очах, поступаючись місцем іншій – цинічній і зневіреній жінці. Вона припинила дивитись у дзеркало взагалі, намагаючись викреслити з пам’яті, як виглядає її тіло, огида до себе тілесної зводила з розуму. Після одного з клієнтів її довго трусило, навіть довелося вводити заспокійливе.

– Як ти… як ти витримуєш це? Їх тіла, задоволені пики володарів світу, ці потворні бажання. Ненавиджу. Як же я їх ненавиджу!

Я закутала її щільніше в ковдру.

– Відключаюсь: свідомість окремо, тіло окремо. Мене нема, залишається машина, яка виконує все, що від неї вимагають, тільки натисни клавішу тут, там, хочеш – вимкни, все одно.

Так було раніше, до тих трьох днів щастя, тепер же я повинна була втримати свідомість у тілі. Страшно, раптом зірвусь, впаду туди, звідки не злетіти, та й не буде кому розправляти крила, бо я припиню існувати. Але іншого шляху з цього раю не було. Уже першого разу знудило прямо на ліжко, мене товкли обличчям у це місиво, а я знову і знову вивертала себе зсередини. Другого разу було простіше, третього – ще, за десятим я вже змогла спостерігати осмислено. Хочете мистецтва, шановні? Ви його отримаєте, і кожен – своє власне, як з отими мушлями, коли в кожній шумить своє море. Я зачаїлась, завмерла, розчинилась. У природі здобич здатна перетворитися на мисливця, рідко, однак таке може статися. Потрібно тільки вивчити його, пропустити крізь себе, зрозуміти, відчути, знайти місце, де він найуразливіший, найслабкіший, щоб тиснути, тиснути, тиснути, доки мисливець не стане здобиччю. Я оголосила про відкриття полювання, потрібно тільки знайти зброю.

Обличчя, погляди, слова, звички, бажання – вони осідали десь усередині, збирались, накопичувались, доки не утворювали групи, така собі класифікація інстинктів, і я шукала серед усього цього щось, до кінця не знаючи, що саме, однак продовжувала шукати. Пізніше зрозуміла, що інстинкти не мають законів, вони не підпорядковуються правилам, це просто природа, що потребує одного – реалізації. Усі ці чоловіки, несхожі й схожі, прагнули одного – втіхи, але отримували її по-різному, і головне – знати, як саме. У цьому й був ключ. Так-так, вони приходили за чимось конкретним і брали бажане, а якщо це дати їм першою, одягнути секс у потрібний фантик, нате, милі мої, їжте. Вгадала? Молодці, ось іще. Подобається? Подобається. Хочете додаткову порцію? Звичайно. Прийдіть завтра й прийдіть до мене, тієї, хто знає, яка цукерка вам до смаку.

Очевидно, це було в мені завжди, від народження. Не знаю, як назвати такі здібності. Інтуїція? Дар? Покликання? Усе не те. Я просто робила це. Ні, думок не читала, та й навіщо, коли можна читати бажання, відчувати їх одразу ж, як тільки черговий клієнт переступає поріг, один погляд – і все зрозуміло. Цей хоче бути звіром, цей – погратися в невинність, ось мрійник, ось убивця, комусь потрібно кричати, для когось плакати. Кажете, тіло – храм, у якому живе душа? У моєму храмі ви її не побачите, лише віддзеркалення себе справжнього, того, якого боїтесь оголити у звичному світі. Беріть, нате, беріть – ще, ще, ще. Мало? Вибачте, у храмі аншлаг, його не розірвати. Гена ошаліло виставив за двері ще одного клієнта, очевидно, можна ставити їх у чергу.

– Здуріти! Ти що з ними робиш, мала? Може, там медом помазала? Як очманілі, летять.

Я накинула на плечі халатик, уважніше вдивляючись у це знайоме чоловіче обличчя. Він теж чоловік, у нього теж мають бути бажання. Чого ти хочеш, ковбою?

– Час підвищувати ціну. Якщо хочуть – будь ласка, тільки ті, кому по кишені.

Його очі загорілись, значить, знову вгадала. Ось так, він теж отримав свою цукерку. Хочеться гратися з папірцями? Хочеться, хочеться, і щоб побільше нулів.

– Це ти добре вигадала, мала.

– Тільки ось що, відсоток не піднімати, інакше – самодіяльність завершена. Скільки винна, стільки й відроблю – не більше й не менше.

Роман не чекав бунту. Він грізно зиркнув з-під брів і звично заніс кулак для удару, але опустив. Бити мене – вже дороге задоволення.

* * *

Лариса сиділа надворі і слухала, як ворушиться повітря. Воно ожило, наповнилося рухом та звуками. Тисячі живих істот прокинулись і заходилися танцювати від радості. Весна.

Шавко роздратовано спостерігав за нахабною мухою, що ось-ось норовила приземлитися прямо на ніс. Мало того, що порядний пес уже сидить по вуха в кульбабі, то ще й ці крилаті, неподобство. Кошеня зістрибнуло з ґанку й, швидко перебираючи маленькими лапками, опинилося прямо біля собачої будки, повело жовтими очицями й раптом підстрибнуло в повітря за мухою, однак ціль не спіймало, ще й приземлилося прямо на лапи дворовому псу. Шавко мотнув головою, щось прогарчав крізь зуби й заліз у будку. Чому це всім заманулося випробовувати його терпіння? Завели дрібноту, то й наглядайте за ним, гав. Лариса покликала малечу, і Рудя радо побіг до господині, терся біля ніг і знову ловив якихось жуків.

З будинку вийшла баба Марія, постояла поруч, вдихаючи в себе повітря, що ворушилось.

– Ну от, дасть Бог, скоро і бджоли загудуть, коли сади розпустяться. Піду я, провідаю сусіда.

Лариса пішла зі старенькою. На подвір’ї господарювала Марина. Побачивши делегацію, зраділа та оживилась.

– Як добре, що ви зайшли. Я тут уже геть розгубилась. Не знаю, де, що і як потрібно робити, а батько попросив баньку свою протопити, каже – застоялась, старенька.

– Нічого, дочко, це з усіма так, коли з міста сюди приїжджають, а потім, дивись, і немов завжди жили.

– Ой не знаю, я тут – як дитина безпомічна. Води нема гарячої, та й холодної з криниці не наносишся, дрова рубай, грубку топи. Що в ній відкривати, коли? Ще й їсти на плитці електричній години дві варити потрібно. Як ви тут усе встигаєте?

Марія Степанівна обійняла, посміхнулась.

– Встигаємо, дитино, ще й часу лишається – більше ніж у вас. Ану, Ларисо, проінструктуй.

Через три години всі справи були завершені, навіть обід на плиті парував, уже готовий. Дід Федір допитувався, як там його банька, то Марія Степанівна ледь не повела паритися старого, аби відчепився. Він довго визирав у вікно, потім заспокоївся й заснув біля нього. Марина кивнула на нього й посміхнулась:

– Боїться свій сад проґавити, навіть уночі визирає. Ще каже, що дім відписав, спадок, мовляв. Мені ж – аби жив. Нащо без нього це все?

Коли зайшла Ніна, привела в гості неспокій, посадила на стілець біля себе і ще трохи помовчала.

– Не виходить у мене в місті тому, все сюди тягне, у батьківську хату, а тут…

Марія Степанівна відірвалася від печі й присіла поруч.

– Ану, розповідай, дитино, що сталося.

Жінка тільки махнула рукою.

– Нічого. Батько об’явився, не сам – з тією… новою своєю. Заходжу, а вони в хаті, речі розкладають, якісь меблі із собою привезли. Жити збираються.

– Почекай, як жити?

– Ось так, жити. Начебто в жінки тієї, у місті, син оженився, онученята пішли, вона на пенсію вийшла, батько – теж. От і приїхали, аби молоді не заважати.

– Отак взяли та приїхали? А ти?

– Що я? Батько каже, що вже влаштована, бо з чоловіком у квартирі живу, от. А я, тітко Маріє, я навіть роботи тут не хочу лишати. Сергій нову знайшов, у магазині поруч із домом, а не можу себе пересилити, тисне на мене місто, на простір тягне, ось із ним на роботу їздити і збираюсь. Сергій лаяв, потім ніби погодився, щоб сюди назовсім, а тут… І голов не, як батько зміг після матері в цей дім… Та вона ж так за ці стіни хапалась, життя перекреслила мені, щоб він так просто… свою… свою нову привів?

Жінки приголомшено замовкли. От і маєш спадок.


Брудні сходи, недопалки цигарок та уривки чужих розмов. Я не палила, однак іноді виходила на майданчик просто так, щоб вийти у світ. Того разу біля вікна сиділа Таня, дівчина з кімнати поруч, і диміла в прямому та переносному сенсі.

– Бовдур. Старий бовдур. Покидьок та егоїст.

Я стала поруч, розганяючи димову завісу. Таня зраділа.

– Ні, ну ти тільки послухай, який дурень мій старий. Такого навіть я від нього не очікувала. Ти уявляєш, я тут гнию заживо, роздаючи себе наліво-направо, щоб бодай щось заробити. І для чого? Щоб ті кляті борги за квартиру виплатити, бо таточко вже років зо два взагалі ні за що не платив. Та ти б бачила ту квартиру. Стіни, і ті скоро падати почнуть, ремонт думала зробити – теж гроші потрібні. А він ні копійки, каже, під міст піду. Я б його зараз не під міст, а… І тут одружився, старий хрич, доки дочка тут… йому любові захотілось, падлюці. Знайшов собі зечку, Сєтку якусь. Вона дитину власну продала. Уявляєш? А він ще щось про любов! Та ну їх, придурків, заклинило в одному місці, що зробиш. Прикол не в тому. Ця батькова фіфа дім мала, не тут, правда, так вони його продали миленько, у мою квартиру перебрались і за два тижні пропили все, все до копійчини. Тепер батько заявляє, що його «дружина» житиме тут, навіть прописати погрожує. Ідіот! Вбила б своїми руками, задавила б гниду, обох. Наволоч.