Пізно увечері Лариса затрималася біля ікон, довго вдивлялась у лики, потім піднесла руку й одразу ж впустила – не змогла. Старенька нишком хитнула головою, провела поглядом гостю в ніч і перехрестила. Рано. Для всього свій час, тільки його не так багато залишилось, часу.

– Благослови, Господи, рабу твою, помилуй і спаси.

* * *

Мене благословили на вбивство в день, коли небо було настільки низьким, що його торкалися руками. Може, воно падало?

Після повернення з лікарні я ще тривалий час не жила, а концентрувалась у хворобі: рахувала ночі, наскрізь промоклі від поту, відпускала дні, немов повітряні кульки, бо була настільки слабка, що годинами лежала в повній невагомості, відмежована від решти світу трьома літерами – ВІЛ. Життя поділилося на «до» та «після».

Скоріш за все, щось схоже відбувається під час перебігу будь-якого хронічного захворювання, оскільки діагноз диктує свої правила, змінюючи тим самим спосіб життя людини. У таких, як я, хвороба викривлювала цілу картину світу, з якого зникали люди, один за одним – такий собі дешевий фільм жахів. Ти вже не був добрим знайомим, приятелем, сусідом, колегою чи навіть просто людиною, СНІД стирав начисто все, вішаючи натомість ярлик «смертельна загроза», і вже мало кого цікавило, чи це насправді. Нічого не вдієш, адже страх живе в кожному, його значно більше, аніж здорового глузду, звідси – ледь не повна соціальна ізоляція, до того ж, тоді, коли ти найгостріше потребуєш людського тепла. Не дивно, що більшість хворих намагається не афішувати свій стан, принаймні доти, доки це можливо. Я, наприклад, для всіх постійних клієнтів зникла, і їхнє щастя – якщо назавжди.

Через кілька тижнів курс терапії подіяв. Роман першим помітив зміни, насторожився і ще деякий час спостерігав на відстані, потім зник на три дні, щоб, повернувшись, скинути небо.

– Лоро, для тебе готове нове замовлення.

– Не зрозуміла?

– Усе просто, мала. Одна людина заважає іншій вести бізнес, от нам і потрібно її зацікавити іншими речами, лікуванням, наприклад, таким серйозним-серйозним, аби часу на всяку суєту просто не лишалося. До того ж, хвороба така, що звинувачення хіба собі висунеш. Потягло на полуничку? Розгрібай. Геніально?

В одну мить по кімнаті затанцювали білі метелики, багато-багато дрібних цяточок, за якими зникало все, лишалися тільки очі навпроти – без жодного натяку на чорний жарт. Геніально. Я інстинктивно подалася до дверей. Тікати, тікати якомога далі з цього базару смертей, усе одно куди, хоч у пекло.

– Стій! Ти чуєш, су…!

Собаки розгублено кліпали очима, зовсім, як люди, коли доводиться обирати або – або.

– Місце! Сидіти, тварюки!

Я втиснулась у задню стінку вольєра.

– Не підходь!

Холодно блиснуло дуло – малесенький отвір, невже в ньому вміщається смерть?

– Не відпущу, вб’ю, але не пущу! Повертайся назад у будинок! Я розсміялась:

– Знайшов, чим погрожувати! Може, смерті позичити? У мене її – ціла я!

– Місце, кому сказав!

Собаки повільно утворювали коло, оголюючи білі ікла.

– Місце!

З будинку на крики вибігла Лєра й одразу застигла на місці, не в силі й поворухнутися. Пси повільно пішли на зброю.

– Сидіти!!!

Кидок і звук пострілу, ще один, ще. Майї рознесло голову одразу ж, Цезар доходив у конвульсіях, прицільний постріл – і він теж затих.

– Наступною буде твоя Лєрка! Один, два…

Біле-біле жіноче обличчя кричало, що виходу звідси нема.

– Згодна. Убивця плюнув і зайшов у дім, Лєра кинулася до вольєра:

– Господи, що це було? Ти ціла?

Я опустилася на землю поруч зі скривавленою вірністю двох собачих сердець. Невже за неї платять так дорого?

* * *

З відчинених навстіж дверей храму долинав тихий спів, легкий і невагомий, він збирався під куполом і, здавалось, існував там сам по собі, оскільки побачити, хто ж співає, ніяк не вдавалось. Лариса стояла позаду наречених, відчуваючи, як повітря довкола пахне ладаном і свічками.

– Заходьте, спершу наречені, за ними – свідки.

Молодий батюшка в довгій святковій рясі привітно посміхався молодятам. Ніна не вдягла до церкви весільного вбрання, тим паче свого смертельного вельону, тому стояла в простенькій світлій сукні за коліна, а голову прикрила напівпрозорою білою хусточкою, Сергій був у чорному. Вони одночасно перехрестилися й увійшли. Лариса глибоко вдихнула, затримала подих, немов перед стрибком у крижану воду піднесла руку і, не дихаючи, утворила на собі невидимого хреста, крок, крок, крок – двері позаду, а купол тримає небо.

– Амінь.

Після вінчання молоді запросили до себе найближчих, однак Марія Степанівна забрала всіх у старенький дерев’яний будиночок, по якому взад-вперед ганяло тишу руде кошеня.

– Тут на місці, та й хата згадає колишнє. Ми до будинку зайшли одразу після церкви, вважай, повінчаними прийняв нас, потім стільки беріг, нехай порадіє і господиня з ним.

Нашвидку накрили стіл, розсадовили молодих, свідків, Марину, та й усе. Батько приходив до церкви, хотів навіть було завести Ніну з чоловіком у дім її дитинства, але вона тільки хитнула головою, мовляв, іншим разом, а сюди йти він не став. В останню мить, правда, згадали ще про стареньке подружжя сусідів, і вже за кілька хвилин Сергій садовив їх до столу.

– Не відмовте молодятам, заразом розкажіть, як до золотого весілля дотягнути.

– Воно, дурне діло – нехитре, аби жінка не кусала за голову, то й доживеш.

– Не слухай, Ніно, бо чоловіка не вкусиш, то точно не доживеш!

Гості сміялись, однак усередині ще жило ледь уловиме відчуття таїнства. Світло, Спокійно, Радісно – двоє стали одним.

– Гірко!!!

Коли було випито не одну навіть за золоте весілля, старенька сусідка нишком спіймала сльозу.

– Тітонько, щось не так?

– Ні, дочко, радісно. Радісно, що живемо ось так, без війни.

– Тю, стара, всі за здравіє, а ти за упокій. Мила моя, давно не пила?

– Не про це я, старий, от дивлюся на дітей і спокійно так на душі, що так усе просто в них, не те, що колись. Як послухаєте п’яну бабу, то розкажу, може, і навчить чого – не знаю. Тітку я ще красивою пам’ятаю, потім таких і бачити не довелось, ще добра була, лагідна, останнє віддасть й обігріє. До неї люди тягнулися, любили й чоловіки – різні, обирай – кого серце бажає, рідні ще й умовляли, мовляв, чого ховати себе заживо. А вона дістане свою стареньку фотографію, зім’яту, витерту всю, подивиться й «ні» киває, а все тому, що любила в житті раз, так до самої домовини вірність пронесла, знала, що вбитий, а чекала. Ось так.

Марина зітхнула:

– Це ж треба.

Старенька, помітивши цікавість в очах, пожвавилась і продовжила розповідь:

– Дивовижна історія, можна книгу писати, а всього не напишеш. Важка доля їй випала, а жодного разу не пожалілась, тільки війну ненавиділа, та так, що де в ній стільки того і вміщалось. Пам’ятаю, обійме, пригорне до себе й каже, аби життя цінувала, берегла, бо в нього ціни нема. Любов? Тітка розповідала про неї просто: зустрілись, покохали, планували весілля, мріяли побудувати дім, народити дітей. Натомість попрощалися швидко й похапцем, тільки й встигла, що свою фотографію в руку вкласти, в очі раз зазирнути – і по всьому. Потім були листи, до них вона навіть не підозрювала, якими цінними можуть бути звичайні слова, тому й берегла всі до останнього, казала, що в них живе він, бо по-іншому його не лишилось.

Потім тітку до Германії погнали, моя мама маленька, а запам’ятала, як хапала сестру за руку й плакала, як голосила бабуся – вони так уже ніколи й не зустрілись, бабуся не дожила. Тітка розповідала, що на чужині було важко, дуже, але потім її забрала одна родина, щоб господарство вела, роботи багато, але нашим не звикати, головне – не принижували, навіть по-своєму прив’язались, особливо дочка. Вони з тіткою були майже ровесниці, і та теж чекала свого коханого з однієї й тієї ж війни. Напевно, чекання те й поріднило, тоді й зрозуміла, що вороги – теж живі люди, такі ж дві руки, дві ноги, серце, що болить однаково й відчуває.

Однієї ночі вони обидві не могли знайти собі місця аж до світанку, потім звідкись взялася туга – довга-довга й в’язка. Якимось дивом кимось із наших тітці передали листа від сусіда, кучерявого веселуна й танцюриста, хоча, повернувшись із фронту, він уже не танцював – втратив ногу Лист був коротким: Микола героїчно загинув, просив передати, що любить, усе. У конверті лежала її фотографія й фотографія дівчини, яку знайшли у вбитого ним німця, тітка так і не зважилася віддати останню її власниці.

– Як не зважилась? Вона що, знала ту дівчину?

– Вона з нею жила під одним дахом аж до кінця війни, доки не звільнили наші. Дочка то господарів була. От вам і доля, хочете вірте, хочете – ні. Помирала в глибокій старості, казала, що йде до батьків і Миколи, може, тому померла легко й спокійно, без жодного зойку, а може, тому, що знала справжню ціну життя.

Притихлі гості думали кожен про своє й про одне й те саме одночасно.

– От стара, за що люблю тебе, бо розумна – аж страшно. Отож, дітки, мотайте на вус і живіть у мирі. Прости, Господи, вип’ємо! Вип’ємо за небо чисте й пам’ять довгу – до дна!

Соснова ніч зазирнула у вікно – темно й тихо, може, сплять? Ні. Жіночий шепіт піднімається кудись високо, немов проходить крізь стелю і старенький дах, відштовхується від димаря й злітає прямо до неба.

Уперше за кілька останніх років Лариса молилась, молилася за любов, а старенька господиня кивала, бо Господь і є Любов.

* * *

Любов? У неї тисячі облич, і кожен шукає своє. Я не знала любові, а замість облич бачила маски, штучні й неживі, можливо, тому перетворювала їх на смертників. Скільки? Навіщо рахувати гріх, коли його вимірюють. Мій глибшав, і, врешті-решт, душа опинилася під тонами чорних вод, так глибоко не пірнути й не піднятися їй. Я помилилась, бо зустріла любов на самому краю життя.

Смерть не роздати іншим, вона все одно росте всередині й стає дедалі сильнішою, доки повністю не поглинає. Це неминуче, найпрогресивніші методи й препарати всього-навсього вповільнювали цей процес, часом їх вистачало на довше, інколи вони не діяли зовсім, проте періоди між терапією впевнено зменшувались. Останнього разу в медичній картці з’явився новий діагноз: «пневмоцистна пневмонія» – хвороба, від якої помирають новонароджені й хворі на СНІД. Я ледь знайшла в собі сили, щоб посміхнутись, а лікар одразу ж замахав руками – надто серйозно. Звичайно, наскільки серйозним може бути кінець.

Мене витягували довго, уже не вірили, що вдасться, я – теж. Чи було страшно? Не знаю, не відчувалося нічого, окрім виснаження й апатії, єдине, за чим шкодувала, що так і не побачила сина. Пам’ятаю, як одного дня небо за вікном сповзло до землі дощем, таким довгим-довгим і темним. Я попросила аркуш паперу і, втрачаючи свідомість, вивела: «Синку. Я люблю тебе. Вибач. Мама», віддала написане Лєрі й натхненно стала чекати. Смерть не прийшла, очевидно, так їй було нецікаво. Я дожила до кінця дощу й вижила, тільки ще не знала для чого.

Роман плакав, як плачуть люди. Лєра спитала:

– Невже?

У той вечір йому подзвонили, розмова була короткою, але постріли й не тривають довго. Шкільний приятель повідомив, що тиждень тому поховали Романову матір, цілих сім днів.

– Ненавиджу!!! – прокотилося кімнатами і впало до ніг. – Господи, як я вас усіх ненавиджу, усіх, а її – найпершу.

Ми мовчали, та він і не потребував питань – душа й так виверталася навиворіт.

– Вона найперша мене зрадила, найрідніша – а відвернулась. Такий син – не син, краще ніякого. Тоді навіщо народили мене таким?

Я поставила на стіл склянку із заспокійливим, але він сахнувся від неї, мов від отрути.

– Випий, це заспокоїть.

– Заспокоїть? Заспокоїть. Може, заразом і знищить потвору, га? З перших років життя я відчував, що інший, у школі таки розібрався чому, і зненавидів себе – бачте, не міг бути для них ідеальним, і знав, що ніколи не зможу. Син – гомик? Значить, у батька нема сина, але з цим я впорався б, якщо б мама… сказала одне-єдине слово «синку», а вона промовчала, відпустила. Думаєте, мені все оце потрібно? Ха! Я зі шкіри вилазив, аби повернутись і довести, що чогось вартий, що… таки син. Тепер кому доводити? Могилі?

Наступного дня, із самого ранку, Роман сів у машину й поїхав у місто дитинства й свіжих могил, Лєра ще довго дивилась услід із вікна, потім зітхнула.

– Ні, щоб не дати попрощатись із матір’ю… Це яка любов тоді? Він же все одно її син.

Любов, навіть материнська, може бути різною – безумовною й повною умовностей, остання здатна створювати чудовиськ.

Коли Роман повернувся, було схоже, що розірвали стару рану, однак із неї нарешті вийшов гній. Спустошений, вивернутий і заново зшитий грубими нитками, він таки прийняв себе, а з цим прийшов нехай не мир, але спокій. Одного вечора він тихо зайшов до мене в кімнату, сів поруч і подивився прямо в очі.