Так, ця ідея може стати настирливою. І вона може зіпсувати найінтимніші хвилини подружнього життя, позбавивши їх природності й безпосередності. Адже коли програмуєш акт кохання (яке огидне слово «програмуєш»! Наче йдеться про машину), коли програмуєш акт кохання у відповідності з приписами медицини, календарними розрахунками і стратегією («Може, краще завтра зранку, Оллі?») він може викликати нехіть, відразу, а потім і жах.

І коли ти бачиш, що твоїх елементарних знань у цій справі й бездоганного (як тобі здається) здоров'я не досить, щоб породити нащадка, тебе починають мучити страхітливі побоювання.

— Ви, певно, розумієте, що потенція сама по собі не виключає безплідності,— сказав мені доктор Мортімер Шеппард, коли ми з Дженні вирішили проконсультуватися з ним як із фахівцем.

— Він це розуміє, докторе,— відповіла за мене Дженні, знаючи, що коли безплідним виявлюсь я, це буде для мене жахливим ударом. Навіть у її голосі відчувалася надія на те, що безпліддя виявиться вадою її власного тіла.

Лікар розтлумачив нам звичайні речі, готуючи до найгіршого, а потім сказав, що, цілком можливо, у нас все гаразд і ми невдовзі станемо щасливими-батьками. Але, звичайно, нам доведеться проробити цілу серію аналізів. (Не хочу вдаватися в деталі цих обстежень.)

Ми відбули аналізи в понеділок. Дженні вдень, я після роботи, бо вже з головою поринув у юридичну практику. Доктор Шеппард подзвонив Дженні у п'ятницю і попросив зайти ще раз: мовляв, його медсестра щось наплутала і йому треба повторити деякі аналізи. Коли Дженні сказала мені про це, я став підозрювати, що він виявив «ваду» в її організмі. В неї, мабуть, виникла та сама підозра. «Помилка» медсестри — був явно вигаданий привід.

Незабаром доктор Шеппард подзвонив мені на роботу. Чи можу я зайти до нього додому? Коли я довідався, що розмовляти ми будемо сам на сам («я вже говорив сьогодні з місіс Берретт»), моя підозра змінилася впевненістю. Дженні не зможе мати дітей. Звичайно, таке твердження надто категоричне,— переконував я себе. Адже Шеппард сам говорив, що можна поправити діло хірургічним втручанням або іншими засобами. Проте робочий настрій у мене пропав. І навіщо чекати до п'ятої? Я зателефонував Шеппардові й запитав, чи можна зайти до нього зараз. Прошу,— відповів він.

— У кого дефект? — запитав я без передмов.

— Я б не назвав це дефектом,— сказав він.

— Гаразд. У кого з нас порушені функції організму?

— У Дженні.

Я був готовий до цієї відповіді, але її категоричність приголомшила мене. Лікар мовчав, очевидно, чекаючи, що я скажу.

— Нічого не вдієш. Доведеться взяти на виховання чужих дітей. Головне, що ми любимо одне одного, правда?

І тоді він сказав мені:

— Справа набагато серйозніша. Дженні дуже хвора.

— Як розуміти «дуже хвора»?

— Вона помирає.

— Не може цього бути.

Я сподівався, що лікар скаже: це просто жарт.

— На жаль, це правда,— відмовив він.— Мені дуже прикро, що я змушений сказати вам її.

Я почав сперечатися з ним: мабуть, він допустивсь якоїсь помилки, а може, дурепа-сестра знову щось наплутала — підсунула йому не ту рентгенограму абощо. Лікар дуже делікатно пояснив, що помилка виключена: аналіз крові був зроблений тричі. Отже, діагноз не підлягає сумніву. Ясна річ, він змушений послати нас — тобто мене, ну, і Дженні — до гематолога. На його думку, найкраще звернутися до...

Я урвав його, махнувши рукою. Мені потрібна була хвилина тиші. Просто тиші, щоб освоїтися з жахливою істиною. Потім я згадав іще одну річ.

— Що ви сказали Дженні, докторе?

— Що у вас обох усе гаразд.

— Вона повірила?

— Мабуть, повірила.

— Коли ж нам сказати їй правду?

— За даних обставин це маєте вирішити ви.

Маю вирішити я! Господи! За даних обставин мені не те що вирішувати, а й дихати не хотілося.

Лікар пояснив, що проти тієї форми лейкемії, на яку захворіла Дженні, немає ніяких засобів, і лікування буває тільки паліативним, тобто воно може полегшити страждання, уповільнити хід хвороби, але не може її вилікувати. Тому за даних обставин маю вирішувати я. Тим часом можна обійтися без лікування.

Але в цю хвилину я думав тільки одне: до чого підло повелася з Дженні триклята доля.

— Їй же всього двадцять чотири роки! — сказав я лікарю. Ні, здається, не сказав, а крикнув.

Він терпляче кивнув головою, сам чудово знаючи, скільки Дженні років, але також розуміючи, як нестерпно я страждаю. Зрештою я усвідомив, що не можу без кінця сидіти в його кабінеті. Я запитав, що робити. Тобто, що мені слід робити. Він порадив якомога довше поводитися цілком нормально. Я подякував йому і пішов.

Нормально! Нормально!

18

Я став думати про Бога.

У мене зринув спогад про Верховну Істоту, що, як кажуть, існує десь там, у безконечному просторі. Ні, я не збирався затопити Богові в пику, відлупцювати його за ту кривду, якої він хотів завдати мені — тобто Дженні. Мої думки мали зовсім інше спрямування. Бувало так: я прокидався зранку і згадував — Дженні зі мною. Ще зі мною. Зрозумійте мене: стривожений і збентежений, я сподівався, що десь існує Бог, якому я можу подякувати. Подякувати за те, що він дав мені змогу прокинутись і побачити Дженніфер.

Я силкувався поводитись якомога нормальніше і тому дозволяв їй готувати сніданок і робити мені інші послуги.

— Ти побачиш сьогодні Стреттона? — запитала вона, наливаючи мені другу чашку «особливої» кави.

— Кого? — перепитав я.

— Реймонда Стреттона, свого найкращого друга. Колишнього товариша по кімнаті.

— Побачу. Ми збиралися грати в теніс. Але я, мабуть, відмовлюся.

— Дурниці.

— Що ти маєш на увазі, Дженні?

— Не відмовляйся грати в теніс, Шпаргалето. Я не хочу, щоб у мого чоловіка виросло черево.

— Гаразд. Але давай пообідаємо в ресторані.

— Чому?

— Що означає «чому»? — вигукнув я, намагаючись удати нормальне обурення.— Хіба я не можу повести свою дружину в ресторан, коли мені захочеться?

— Хто вона, Берретте? Скажи, як її звуть?

— Що таке?

— Послухай-но. Якщо у тебе виникло бажання повести свою дружину в ресторан у будень, це означає: ти согрішив із якоюсь жінкою.

— Дженніфер! — скрикнув я, щиро ображений.— Я не дозволю, щоб за моїм столом, коли я снідаю, заводили подібні розмови.

— В такому разі я вимагаю, щоб ти обідав за моїм столом. Згода?

І я сказав цьому Богові (хоч би хто і хоч би де він був), що погоджуюсь на статус-кво. Я згоден і далі мучитися, згоден знати — при умові, що Дженні не знатиме. Ти чуєш мене, о Господи? То скажи, яку ти вимагаєш ціну.


— Олівере.

— Слухаю вас, містере Джонас.

Він викликав мене до свого кабінету.

— Ви знайомі зі справою Бека?

Звичайно, я був знайомий. Роберт Л. Бек, фотокореспондент журналу «Лайф», намагався сфотографувати сутичку демонстрантів з поліцією в Чікаго, і поліцейські мало не вибили з нього душу. Джонас вважав цю справу однією з тих, на яких базується репутація фірми.

— Я знаю, що його віддухопелили фараони, сер,— відповів я бадьоро (ха-ха!).

— Мені б хотілося, щоб ви вели цю справу, Олівере,— сказав він.

— Я сам?

— Можете взяти собі в помічники когось із молодших співробітників.

Молодших? У конторі я був наймолодший. Але я зрозумів підтекст його слів: Олівере, незважаючи на свої молоді літа, ти вже став одним із нас.

— Дякую, сер.

— Чи скоро ви можете виїхати до Чікаго?

Я твердо був вирішив нікому не казати про своє лихо і нести його тягар самому. Отож я й почав забивати баки старому Джонасу; не пам'ятаю навіть, що я наговорив йому, але все зводилось до одного: у мене, мовляв, саме немає настрою виїздити з Нью-Йорка. Я сподівався, що згодом він зрозуміє мене. Але тоді він був явно розчарований моєю нехіттю прийняти його пропозицію, яка водночас була значущим жестом. О Боже, містере Джонас! Якби ви тільки знали справжні причини відмови!

Парадокс: Олівер Берретт IV виходить з роботи раніше, а йде додому повільніше. Як це пояснити?

У мене виробилася звичка стояти перед вітринами на П'ятій авеню і дивитися на привабливі, але, вважайте, непотрібні екстравагантні речі, які б я купив для Дженніфер, аби не треба було вдавати, що все йде... йде нормально.

Певна річ, мені було страшно повертатися додому. Бо тепер, через кілька тижнів після того, як я довідався про хворобу Дженні, вона стала худнути. Схудла вона трохи і, мабуть, сама цього не помітила. Але я, знаючи, що на неї чекає, помітив.

Я частенько зупинявся перед конторами авіакомпаній: Бразілія, Антільські острови, Гаваї («Тікай від турбот — лети туди, де завжди сонце») і тому подібні райські місця. Одного разу я побачив рекламне оголошення — компанія ТУЕ пропонувала подорож до Європи на пільгових умовах (туристський сезон уже минув) — Лондон для модників і модниць, Париж для закоханих...


— А як же стипендія? Як Париж — мрія мого розтриклятого життя?

— А як — наше майбутнє, наше одруження?

— Хтось згадав про одруження?

— Я згадав. І ладен усе повторити.

— Ти хочеш одружитися зі мною?

— Так.

— Чому?


На той час моя кредитоспроможність сягнула такого рівня, що у мене вже була картка клубу «Дайнерс»[19]. Досить мені було розписатися на аркушику паперу, і я став гордим власником двох квитків (перший клас — знай наших!) до Міста Закоханих.



Коли я прийшов додому, вигляд у Дженні був кепський: обличчя бліде і змарніле. Але я сподівався, що, як тільки вона почує про мій фантастичний задум, щоки ЇЇ враз порожевіють.