— Вітаю вас.

Перше ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я побачив підступну посмішку.

— Прошу, заходьте, знайомтеся з міссіс Берретт.

Так, на Дженні чекало ще одне випробування, ще одна честь, яка випадає тільки найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Берретт. (Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері позначилося б на її подальшій кар'єрі, якби прагнення суспільної діяльності не привело її до добродійницької участі в опікунських радах кількох музеїв). Хай стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків на одруження з Олівером Берреттом III.

— Знайомтесь: моя дружина Елісон, а це — Дженніфер...

Ну, от, він уже й тут відштовхує мене, береться сам рекомендувати.

— Каллівері,— докинув я, бо прізвища її Старий Не-хи-хи не знав.— Кавіллері,— чемним голоском озвалася Дженні, поправляючи мене: вперше й востаннє в житті я перекрутив її прізвище.

— Як у Cavalleria Rusticana[14]? — спитала мати, виключно для того, щоб довести, що, хоч університетів вона не кінчала, культури їй не бракує.

— Атож,— усміхнулась їй Дженні.— Тільки ми не родичі.

— Так-так,— сказала мати.

— Так-так,— сказав батько.

Знаючи, що вони не зрозуміли її жарту, я спромігся лише й собі додати:

— Так-так.

Мати й Дженні потиснули одна одній руки, і після обміну банальностями, які, власне, й складають зміст усіх розмов у мене вдома, ми вмостилися в кріслах. На якийсь час запала тиша. Я спробував увімкнути шосте чуття й уловити, що відбувається. Мати, безперечно, намагалась оцінити Дженніфер — придивлялася до її одягу (сьогодні аж ніяк не богемного), її манери триматися, прислухатися до її вимови та інтонацій. І, звичайно, в усьому підмічала ознаки Кренстона зі штату Род-Айленд. Дженні, можливо, оцінювала мою матір. Кажуть, дівчата не пропускають такої нагоди: зі знайомства з майбутньою свекрухою, мовляв, можна дізнатися багато корисного про вдачу майбутнього чоловіка. Може, вона оцінювала й Олівера III. Цікаво, чи помітила вона вже, що батько на зріст вищий од мене? Чи сподобалась їй його спортивна куртка?

Ясна річ, Олівер III лишався вірний собі: як завжди, він зосередив вогонь на синові.

— Ну, як справи, сину?

Як на родсівського стипендіата, співрозмовник він був нікчемний.

— Добре, татуню.

Немовби не бажаючи відставати, мати звернулася до Дженніфер:

— Сподіваюсь, ви доїхали без пригод?

— Без пригод,— відповіла Дженні,— і дуже швидко.

— Олівер у нас взагалі швидкий хлопець,— озвався Старий Не-хи-хи.

— Ну, не швидший за тебе, тату,— докинув я.

Цікаво, що він на це скаже?

— Гм. Певно, й справді, не швидший.

І на тім спасибі, таточку.

Мати, яка за будь-яких обставин підтримує його, вирішила перемінити платівку й заговорила на якусь загальнішу тему — здається, про музику. А може, про картини — я слухав не дуже уважно. Згодом у мене в руках опинилася чашка з чаєм.

— Дякую,— сказав я. І додав: — Нам скоро їхати.

— Га? — озвалася Дженні. Вони з матір'ю в ту мить обговорювали, здається, творчість Пуччіні, і моє зауваження прозвучало контрастом. Мати подивилась на мене (що траплялося вельми нечасто).

— А як же обід? Невже ви не залишитеся?

— М-м... Не можемо,— відповів я.

А Дженні майже водночас сказала:

— Авжеж, залишимося.

— Мені треба вертатися,— буркнув я, дивлячись на неї.

Дженні відповіла мені розгубленим поглядом, і тут Старий Не-хи-хи підсумував:

— Ви залишитеся на обід. Вважай, що це — наказ.

Удавана поспішка на його обличчі не в'язалася з категоричністю тону. А я не дозволяю командувати собою нікому — навіть фіналістові Олімпійських ігор.

— Ми не можемо, татуню.

— Ми мусимо, Олівере,— втрутилася Дженні.

— Чому? — спитав я.

— Тому, що я голодна,— відповіла вона.


Ми сиділи за столом, підвладні волі Старого Не-хи-хи.

Він нахилив голову. Мати й Дженні — теж. Я схилив голову набік.

— Благослови їжу цю, щоб була нам на користь, а нас благослови на служіння тобі й на те, щоб ми ніколи не забували про нужду і нестатки наших ближніх. Молимо тебе про це в ім'я сина твого Ісуса Христа. Амінь.

Господи Ісусе, в мене аж ноги похололи. Невже він хоч цього разу не міг обійтися без своїх святенницьких фіглів? Що подумає Дженні? Середньовіччя! Найтемніша доба середньовіччя!

— Амінь,— сказала мати (а за нею й Дженні, тільки дуже тихо).

— Спринтери, на старт! — пожартував я, беручись за виделку.

Мій дотеп, однак, нікого не насмішив. І менше за всіх — Дженні. Вола демонстративно відвернулася від мене. А Олівер ІІІ стрельнув у мій бік оком.

— У кого старт, а в кого — фальстарт, Олівере.

Певно, ми обідали б у цілковитій тиші, якби не дивовижне вміння моєї матері точити баляси.

— Отже, ваші батьки родом із Кренстона, Дженні?

— Тільки батько. Мати народилася у Фолл-Рівер.

— Берретти заснували кілька підприємств у Фолл-Рівер,— зауважив Олівер III.

— На яких із покоління в покоління визискували бідняків,— докинув Олівер IV.

— Так, у дев'ятнадцятому сторіччі,— відрізав Олівер III.

Мати всміхнулася, вирішивши, певно, що її Олівер виграв цей сет. Та вона зраділа завчасно.

— А що ти скажеш про плани автоматизації цих підприємств? — пішов я у наступ.

Запала коротка мовчанка. Я приготувався до вибуху.

— А що ти скажеш про каву? — спитала Веселушка Берретт.

Ми повернулися до бібліотеки, я — з твердим наміром закруглятися. У нас із Дженні завтра лекції, у Не-хи-хи! — банкірські та інші справи, та й у Веселушки, мабуть, на ранок призначені якісь богоугодні рандеву.

— Тобі з цукром, Олівере? — спитала мати.

— Олівер завжди п'є каву з цукром, люба,— сказав батько.

— А сьогодні — без,— відповів я.— Просто чорну каву, мамо.

Коли всі одержали свої чашки й зручно вмостилися в кріслах, і коли стало ясно, що більше нам абсолютно нема чого сказати одне одному, я запропонував нову тему.

— Скажи, Дженніфер, якої ти думки про Корпус Миру?

Вона спідлоба глянула на мене, але на гачок не впіймалася — промовчала.

— О, ти вже розповів їм, О. Б? — звернулася мати до батька.

— Та ні, розповім іншим разом,— відповів Олівер III з удаваною скромністю, що аж волала: «Питайте далі, запитуйте ж!»

Отож довелося запитати.

— Про що йдеться, татуню?

— Ет, нічого особливого, синку.

— Ну, як ти можеш казати таке,— обурилася мати й, обернувшись до мене, урочисто оголосила:

— Твого батька призначають керівником Корпусу Миру.

— Он як?

Дженні теж сказала «Он як?» — але іншим, радіснішим тоном.

Батько вдав, ніби зніяковів, а мати очікувально подивилася на мене — хотіла, щоб я вклонився, чи що? Можна подумати, що йшлося принаймні про посаду державного секретаря!

Тут Дженні взяла ініціативу на себе.

— Вітаю вас, містере Берретт.

— Так-так. Вітаю, татуню.

Матері, видно, кортіло обсмоктати цю новину.

— Гадаю, для батька це унікальна нагода збагатити свій педагогічний досвід,— сказала вона.

— Авжеж, авжеж,— погодилася Дженні.

— Ще б пак,— кисло посміхнувся я.— М-м... дай мені, будь ласка, цукорницю.

8

— Дженні, йдеться ж, зрештою, не про посаду державного секретаря!

Хвалити бога, ми нарешті поверталися до Кембріджа.

— Все одно, Олівере, тобі слід було виявити більше радості.

— Я ж сказав: «Вітаю».

— Яка великодушність!

— На бога, чого ж іще треба?

— Як це все-таки гидко! — сказала вона.

— Не кажи,— підтакнув я.

Якийсь час ми їхали мовчки; на душі в мене було неспокійно.

— Що ти мала на увазі, кажучи, що тобі гидко, Джен? — спитав я нарешті.

— Твоє ставлення до батька.

— А його ставлення до мене тобі не здається гидким?

Ну, тут напалася вона на мене! Я вислухав цілу лекцію про батьківську любов. Усю італійсько-середземноморську концепцію з цього питання. І все, що вона думає про мою негідну поведінку.

— Ти йому грубіяниш, і грубіяниш, і грубіяниш! — вигукнула вона наостанку.

— А він — мені, Джен. Невже ти цього не помітила?

— По-моєму, ти не зупинився б ні перед чим, аби лиш дошкулити своєму батькові.

— Оліверові Берретту III дошкулити неможливо.

Після напруженої мовчанки вона відповіла:

— Ти знайшов спосіб дошкулити йому, одружившись із Дженніфер Кавіллері.

Я стримував себе, доки поставив машину на стоянці перед рибним рестораном. А тоді обернувся до Дженніфер, не тямлячи себе від люті:

— Невже ти справді так думаєш?

— Почасти,— відповіла вона тихо.

— Дженні, ти не віриш, що я тебе кохаю? — загорлав я.

— Вірю,— не підвищуючи голосу, промовила вона,— Але по-своєму, по-ненормальному, ти закоханий у моє низьке соціальне походження.

Я спромігся тільки десять разів повторити: «Ні! Ні! Ні!» Десять разів, на різні лади. Вона страшенно збентежила мене, і, хоч яке дике було її припущення, я мимоволі подумав, що в ньому є таки зерно істини.

А втім, їй теж скребло на душі.

— Ет, який з мене суддя, Оллі. Мені здається, що інакше й бути не може. Розумієш, я теж люблю в тобі не тільки тебе самого. Я закохана і в твоє ім'я. І в числівник, що за ним стоїть.

Дженні відвернулась, і я подумав, що вона заплаче. Але вона опанувала себе й додала:

— Зрештою, все це — теж ти.

Перед моїми очима блимала неонова реклама: «Краби й устриці». Я сидів, спостерігаючи ті спалахи, й думав, що найбільше, мабуть, люблю в Дженні її вміння бачити мене наскрізь, розуміти без слів. Вміння, яке вона щойно продемонструвала знову, довівши, що мені далеко до людської досконалості! Чорт, таке важко проковтнути. Але, знаючи мої вади, вона все-таки кохає мене! Більше того, вона має мужність визнати власну недосконалість — то чого ж я вартий у порівнянні з нею?

Я просто не знав, що їй відповісти.

— Хочеш устриць, Джен?

— Хочеш у пику, Шпаргалето?

— Бий,— сказав я.

Вона стисла пальці в кулак, а тоді любовно торкнулася ним моєї щоки. Я поцілував той кулачок, та коли простяг руки, щоб пригорнути її, вона відштовхнула мене й гримнула, немов гангстерка:

— Ану, газуй, Шпаргалето! Руки на кермо і — гайда!

Я так і зробив.


Головне батькове заперечення стосувалося надмірної квапливості. Зайвого поспіху. Безоглядності. Не пригадую вже конкретних слів, але пам'ятаю, що провідна теза казання, яке він прочитав мені за обідом у Гарвардському клубі була: «Куди ти квапишся?»

Почав він зауваженням, що я ковтаю їжу, не розжовуючи. Довелося чемно пояснити, що я вже доросла людина, й, отже, час відмовитись від звички виправляти — ба навіть коментувати — мою поведінку. Він відповів, що конструктивна критика йде на користь навіть главам урядів. Я витлумачив це як не дуже тонкий натяк на його участь у першому уряді Рузвельта. А що в мої плани не входило вислуховувати спогади про Франкліна Делано Рузвельта й про батьків особистий внесок у реформу банківської справи в США, то я замовк.

Обідали ми, як я вже зазначив, у бостонському Гарвардському клубі. Цебто — в оточенні батькових однокурсників, клієнтів, шанувальників і т. ін. Ясна річ, батько навмисне обрав саме це місце. Я не прислухався до того, що мурмотіли, дивлячись на нас, завсідники цього закладу, але знаю, що, прислухавшись, почув би: «Дивись, хто прийшов,— сам Олівер Берретт!» або «Ти знаєш, хто це? Берретт, знаменитий спортсмен!»

Між нами тим часом точився один із тих безпредметних діалогів. Тільки цього разу безпредметність його була для мене просто нестерпна.

— Татуню, ти ще не сказав ні слова про Дженніфер.

— А що тут казати? Адже ти поставив нас перед fait accompli[15].

— Але якої ти думки про неї?

— На мою думку, Дженніфер чудова дівчина. І те, що вона, маючи таке походження, спромоглася пробитись аж у Редкліфф...

Зараз він почне розводитись про «кузню талантів» і подібну бридню — тобто знову ухилиться від прямої відповіді.

— Ближче до суті, татуню!

— Суть не в цій дівчині,— сказав він.— Вся суть у тобі.