Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Повезуся, як треба, — і скочив на передок гумовика.

Іванові давно вже кортіло на вокзал. Він любив дивитися на поїзди, що важко рушали з місця, набирали розгін, чмихаючи білою парою та чорним димом. Поїзди приходили з дому, з-під Карпат, і йому здавалося, що той дим курився з його рідної оселі…

Багажний вагон знаходився у самому кінці поїзда. Іван прямо з платформи почепив ящик на плечі і поніс уздовж вагонів, дивлячись під ноги, аби не спіткнутись. Обережно поклав свою ношу до інших ящиків. Панок розрахувався з ним, глянув ув очі і якось несміливо прошептав:

— Чудо! Артист! Хе-хе-хе!

П’ятдесят крон! Перші п’ятдесят крон, зароблені на вулиці, одержані за продані руки! Що скаже Свадеба? Що би повів нянько, якби дізнався, що я так дожився? Господи, та заплакав би, як мала дитина! Айбо я не видамся. Не скажу про них ні няньові, ні Яну. Най не знають, як гроші заробляю. На житняник уже буду мати. Айбо ремесло якесь треба добути. Та де його дістану? А завтра, завтра де я зароблю? Хто мене найме?

Брів тротуаром, а праворуч кучерявилися крони каштанів. Над головою хмари затуляли невеликий шмат неба: вони звисали, як подерті онучі, над будинками, і певне від того було важко дихати. Замість небесних зірниць на землі блимали вуличні ліхтарі, різнобарв’ям заманювали очі вітрини магазинів, кав’ярень, ресторанів, готелів.

Люди кудись квапились. Либонь, боялися змокнути на дощі, який ось-ось зістрибне з хмар та побіжить по тротуару.

А завтрашній день не давав супокою. «Куди піти найнятися? На вокзал чи до того магазина? А, може, щось Свадеба знайшов? Він ще розгнівається на мене, що валандаюся по місту… З’явитися на світ, то не так уже й складно. Добре прожити на світі — то величезна мудрість. Та хто мені оту мудрість дасть, окрім мене самого. Чоловік сам мусить робити своє життя ліпшим. Зроби його, коли навколо тебе все крутиться-обертається не так, як би ти хотів…».

В роздуми ввірвався гамір, що доносився зі скверу. Що ж то за дивина? Чому регочуться люди? І погода їм не на заваді.

Посеред гурби, просто на зеленій траві брикаються, мов діти, двоє здорованів. Бійка? Та чому ніхто не роздоймає їх?

Ось один встав. Обтирається. Забрав із землі свій одяг. Похмуро попрямував до глядачів, сопучи, як циганський міх. Інший, що залишився на зеленому килимі, підморгував до присутніх, як до давніх знайомих, простягував до них мускулисті руки.

— Нех се пачі! Сто корун! Сто корун!

Виявляється, все дуже просто. Той здоровань продає свою силу. За сто крон. Той, хто подужає його, одержить від переможеного триста. Іван прикинув: у нього в кишені є ще така сума. А що коли спробувати?

Програти, правда, не збирався.

Протиснувся наперед. Вручив здорованю сто крон. Той спогорда, зазнайкувато вишкірився:

— Не дорахуєте й до трьох, як він поцілує землю! — і підморгнув на Івана.

Про Іванового суперника знали майже всі присутні: це був мандрівний силач, що з’являвся то тут, то там у Празі. Із-за того й жив, що виступав на побічних аренах. Перед Силою стояв не чоловік, а велет. На руках, на ногах — гори м’язів, а голова ніби вросла у плечі. Іван коло нього виглядав мізерно, як хлопчик. Поклав збоку тайстрину, скинув піджак, сорочку.

Стали один напроти одного, як півні. Суперник простягає руки: на, мовляв, бери! Іван довго не чекав: добре вчепився в залізні руки. Якусь мить потримав його в обіймах. Раптом закинув здорованя на плече. Той блискавично звився через голову — і гепнув на килимець.

— Браво! Бравіссімо! — лементіли дорослі і малі.

Та Іван того не чув. «Ба ци не покалічив чоловіка? За що? За якихось сотню крон? Ба ци й ото заробок такий? Най заклянуться такі гроші!».

Мандрівного силача обережно клали на носилки, що були тут припасені про всяк випадок для інших, і відносили його кудись убік. Вуличні роззяви, для котрих це було звичайним видовиськом, жваво сперечалися, переконували в чомусь один одного. І наче нічого не сталося, хтось гойкнув:

— Браво! Бравіссімо!!!

Вуличні уболівальники раділи. Раділи і торжествували, що нарешті знайшовся той, хто переміг незборимого Вілета. Скільки людей перекалічив, скільки грошей видурив своєю силою!

Гаряча, розбурхана купка людей кричить, свистить, лементує, у такий спосіб висловлюючи своє захоплення і задоволення за відплачені кривди і програші. Ті, що закладали парі, відмовлялися від своїх договорів або подвоювали внесені суми на користь Івана.

Як звільнився від потисків, від поштовхувань та поплескувань по плечах, його взяв під руку середнього росту чоловік. Задоволено потираючи блискучу лисину, шепнув йому на вухо:

— То є, просім, віборне![60]

Панок у пенсне не випускав Іванів лікоть. Випереджав хлопця, намагаючись заглянути йому в очі. Раптом сягнув рукою до кишені. Вийняв звідти хрупкий папірець. І знову зашептав:

— Дуже прошу, не відмовте. То від мене нагорода. Вам вона шкоди не наробить.

Довго ще щось говорив, розмахував руками, креслив на землі якісь лінії, хрести, та Сила ніяк не міг здогадатися, що від нього вимагалося, що йому пояснює оцей охриплий чоловік у пенсне. Той вийняв з кишені блокнот, самописку. На папері швидко побігли букви.

— То, прошу, моя адреса. Завтра чекаю вас дома, — шепнув Іванові на вухо і простягнув руку на прощання.

«Що з тим чоловіком буде? Ба ци не переломив-им щось у нього? Та чи я в тому винний, корінець би ’му висох! Сам напрошувався. За гроші… Поправді, а що би я робив на чужині, якби не мав грайцаря? Може, й сам такі фіґлі витворяв би? Що би повів нянько, якби дізнався, що тут іще платять за розщибанку? І жандарми нічого не кажуть. Самі позирають та сміються. Гей, тут би була воля для Клина!».

Гроші, гроші…

Іванові потрібні гроші. Він відчув це, коли вирушив з дому. Він відчував їхню силу, коли прощався з Прохазкою. Уже має п’ятсот крон. Ні з того, ні з сього. Просто так, ніби найшов їх на вулиці. Виказати Свадебові про них? А, може, назбираю ще більше та зажену няньові? Аби корову не продавав. Та й хліба прикупить собі. А, може, вже братове повернулися? Та вони на боці від нього. Кажуть, брат собі рад, а сестра — собі несла. У кожного є вже свої діти, свої обійстя. Айбо нянька не можна залишати самотнім. На старість треба помочі. Не пустив би мене з дому, як би ’му не треба якусь підпору. Гей, знаю я, нелегко ’му було випровадити останнього пасемка з дому! Вся наша родина держалася при землі від першого коліна…

Та ота бідна нивка висихала, розпорошувалася на ще менші кусники. Бо треба було дітям ділити по дарабчикові. Ота червениця коло хижі мені мала залишитися по няньковій смерті. Так сам повів. Може, Терчина мати щось придасть із свого городця? Айбо й того мало буде, аби чоловік з голоду не помер. Най сам перемучиться якісь літа. Бо на двох нас дуже буде скупо. Айбо так не виживу, як десь. Ото не заробок. Завтра піду на штацію. Або до того залізного склепу. Може, їм треба щось переносити? Нечесний світ, корінець би ’му висох! Продаю руки, і ніхто не лакомиться на них…».

Онджей Нейман жив на тихій вуличці у досить-таки розкішному двоповерховому будинку з гостроверхою баштою, яку увінчував шпиль.

Нейман усе вже знав про Івана. Так що цього разу Сила був звільнений від найтяжчого вантажу — розповіді про себе.

— Сміливіше, сміливіше, — прошептав Нейман, показуючи на відчинені залізні дверці, що вели в садок.

У спортивному костюмі він виглядав молодо і дещо нагадував того суддю, що бігав за гравцями по футбольному полю. Розчервонілий, бадьорий, рухливий, Нейман дріботів поперед Івана в садок.

Присіли прямо на землю. «Як у нас на полянці… Гей, ба ци виходить на неї Терка косиці лугові збирати? Чи, може, їй, небозі, не до чічок?».

Із землі до сонця, наче зелені промінці, тяглася молода травичка.

Іван неохоче розповів про домівство, про нянька, про братів та сестру.

— І мила дома залишилася?

— Дома, пане, — важко зітхнув Іван та враз згадав Свадебу: «Людина сама собою повинна керувати. Хто духом упаде, той пропаде!» — Айбо, як любить, то буде чекати. Терка не така, як декотрі…

— Оптиміст! Мужчині так і належить бути! — прошептав Нейман і вибачився, що не може вголос розмовляти, і, ніби між іншим, почав про себе розповідати.

Не всім він оповідав про своє життя, про своє походження. За нього говорили діла. Чому він так розщедрився до Івана? Аби більше довіри мав до нього цей простий хлопець з веретяною торбиною і в селянській крисані. Бо насправжки прикинувся йому вчора на зеленому килимі. Гей, знає він, що побороти Вілета не так легко. Сам колись тренував його. Потому чоловік пішов собі, як блудний син…

Онджей Нейман — син відомого колись маєтника — ще в юні роки порвав з родинним гніздом. Покохав дівчину. Вона, правда, була старшою за нього, і женитись на ній вважалось на той час за найганебніший шлюб. Це знав і Онджей. Та хіба кохання вимірюють літами? Але батько ладен був отрути прийняти, аби лише не бачити сина з неровесницею. До того ж, вона була донькою збанкрутілого торгівця. Старий відрікся від сина. Онджей самотужки вирішив домогтися свого від долі — стати юристом. Працював на вокзалі вантажником, чистив і натирав паркетні підлоги в квартирах, пиляв і колов дрова, копав городці, носив глину на квітникові клумби. Робив усе, щоб мати гроші на прожиток. Гроші, що надсилала мати, вимоливши від жорстокого чоловіка, Онджей приймати не забажав, і якийсь адвокат оформив їх на особистий рахунок в ощадній касі. На ім’я Неймана, зрозуміло. Про цей рахунок Онджей дізнався перед тим, як мав іти складати державні іспити. Блискуче захистив диплом. Став працювати адвокатом. Викладав право в університеті. Найвищий і останній гонорар одержав від підприємця, який завів тяжбу зі своїм колегою-акціонером. Онджею вдалося переконати суд у правоті позивача. Його доповідь була добре аргументована. І молодий адвокат виголосив її з великою майстерністю, переконливо. Це був, по суті, його дебют на широкій адвокатській арені. Зрозуміла річ, захищав він того, хто більше платив. Така в нього служба. Такий державний і особистий порядок. Словом, за цей процес молодий Нейман виграв сто тисяч крон. Купив невеличкий маєток: старий будинок при садку. Стару будівлю збурив, а натомість незабаром виросла нова двоповерхова споруда зі шпилем.

Спортом займався змалку. Одного разу серед важкоатлетів навіть завоював звання чемпіона Праги. Був чемпіоном республіки по бігу і штанзі. Це також була боротьба. І велика.

О, Нейман мав про що розповідати! На своєму сорокап’ятирічному віці він встиг уже посмакувати солодощів слави і гіркоти заздрощів та невдач.

Потому готувався на міжнародні змагання. Та саме в цей час сталося нещастя.

Одного чудового літнього вечора виступав у парку. Демонстрував глядачам-любителям силові номери. Циркові артисти мали свою, окрему програму. Нейман піднімав штангу, носив на плечах людей, грався з гирями. Після кожного виступу пригублявся до пляшки з бразильським ромом. Просто для бадьорості. Кінець-кінцем заманливий напій розібрав його, зробив чудовий хмільний настрій. Був молодим і ладен був на все. Тоді вийшов на авансцену і оголосив, що може одночасно побороти двох австро-угорців, бо знає, що вони хробаки. Тоді на естраду амфітеатру вийшли два офіцери. Очевидно, зачепив їхню національну гордість. Познімали з себе шаблі, ремені, кітелі. Нейман взутий у тапочки. Офіцери ж — у важких кованих чоботях. Один з них якось незграбно став йому на ступню ноги. Пальці захрящали. Нейман різко повернувся вбік, не врахувавши другого офіцера. Обидва накинулися на нього і придавили до килима. Нейман підняв руку, що здається. Та представники дволикої монархії не зважали на це. Один офіцер став йому на груди, а потім кованим каблуком — на горло. Ну й вийшло так, як є. На горлі зробили операцію, порушили голосові зв’язки, і ось тепер він мусить шептати все своє життя.

З того часу Нейман, окрім пива, ніяких алкогольних напоїв не вживає. Та й то дуже рідко. А чеське півічко! О, в світі немає такого пива! Іван не чув, як і де воно виготовлялося? Гам-брі-нус! То є наш перший пивовар. Він творець пива. Та спочатку його ніхто не хотів пити. Тоді Гамбрінус викачав бочки на площу і почав пригощати всіх. Безкоштовно. Кажуть, Гамбрінусу сам чорт допомагав. Задарнє пиво люди випили до краплі. Тоді чорт виліз на дзвіницю та й почав видзвонювати танцювальну мелодію. Люди пішли в танок, і доки музика не скінчилася, танцювали, не могли спинитися. Вимучені, мокрі, вони кинулися до бочок…

З того часу пиво до смаку чехам. О, то було ще за середньовіччя! Та й тепер у нас співають: