Гуркіт, духота, пилюка ніби зливалися в єдину музику, не дуже приємну, правда, для щоденного прослуховування.

І ось у цьому кварталі складів йому, можливо, пощастить найнятися на роботу. Як-не-як, а гроші треба мати свої, зароблені власними руками. Тим більше, що заняття в Неймана починається десь перед обідом. Це було б для нього потаємною ранковою зарядкою. Хіба лише зарядкою? Ні, ні, він мусить заробити, аби виплатити за новий одяг, а Яну за притулок.

Треба відшукати пана Палічека. Він дає роботу. Де ж його шукати?

— Палічека? Головний уряд у нього у винарні, — відповів робітник, на котрого натрапив Іван. — Коли ти взагалі маєш щастя у житті, то заглянь он у ту резиденцію! Він там буває деколи.

Пан Палічек на цей раз-таки був у своїй резиденції — в маленькій кімнатці, стиснутій з боків і зверху складськими приміщеннями. Віддавало в ній запахом коломазі — підлогу щойно вимастили дьогтем. Палічек обіймав посаду головного експонета. Себто відповідальної особи на вантажно-розвантажувальній біржі. Двері на резиденції відчинені, і Сила постукав в одвірок. З-за столу піднялася маленька видроока голова з тучним підборіддям, що спинялося майже на грудях. Пан Палічек глянув з-під вузького лоба скляними очицями, відкопилив тонку нижню губу, засопів, як паротяг перед відправкою, засовався і лише тоді, ніби з корчажки[65], булькнув:

— Но?

— Добрий ранок! — привітався Іван. — Ба ци ще берете на роботу?

— Наша біржа всьому світові може її дати, — сидів, як прикований, пан Палічек… — Но?

— А що платите?

— Два геллери за кожне кіло, — пробулькотів Палічек. — Сто кіло — дві крони. Двісті кіло — чотири крони. Но?

— Пороблю та увижу.

— Но? Прізвище?

Пан Палічек послав свого підпомагача, аби той дав Івану роботу.

Що не кажіть, а пан Палічек знав, як треба жити на цьому світі. За австріяків став шібером — спекулював валютою. Лише війна рятувала його від іншої резиденції, що повинна матище похмурніший вигляд. Досвідчений п’ятолиз ввійшов у довіру до вищих експонетів. І ті дали йому цю роботу. Служба, правда, незавидна. Та геллер ніколи не вивітрювався з кишені. Словом, ніколи не скривдить себе пан Палічек. З робітників-найманців брав свій певний процент. Як це йому вдавалося, то лише сам Палічек знав. Дружині чесно віддавав усю платню. Навіть іноді кілька десяток крон давав зайвих. Це, мовляв, за надурочні заслужив від шеф-директора. Та надурочних він ніколи не мав, бо більшу частину служби проводив у ресторані за містом. Має кількох коханок, яким також перепадає. Чому так рано на службі? Бо ще учора дома не був.

Помічник підвів Івана до стосів ящиків. Чим вони наповнені, йому байдуже. До вагона відстань чималенька — понад двісті кроків. В кожному ящику по п’ятдесят вісім кілограмів. Це з тарою. Є, правда, й тяжчі предмети. Та на цей раз швидко треба повантажити саме ці ящики.

Іван притулив до підмурка свою тайстрину, скинув сіряк, сорочку і підійшов до робітників, що вже працювали мовчки. Взяв під руку ящик, ступив кілька кроків та й повернувся знову. То — замало. Треба ще одного брати. Кілька чоловік зупинилося. Переглянулися.

— Гей, ти, безсорочечнику! — писнув молодий вантажник, що наближався до стосу ящиків. — Килу хочеш мати?

Іван не зрозумів, кого стосується цей оклик і тому, не оглядаючись, поніс під руками обидва ящики. Мало їх тут без сорочок!

Вантажники стояли і дивилися на нього. «Німий», — зробив висновок худющий чоловік з довгими руками, на котрих набубнявіли жили.

А Іван відносив ті ящики до вагону, повертався звідти порожняком, потрясаючи руками та виграючи м’язами.

Вантажники усміхнулися. Дехто навіть голосно сплюнув убік. Най собі тягає, облиште, мовляв…

«Двадцять разів ще треба розвернутися. Сорок ящиків перенести, — таке дав собі завдання. — Значить, треба дві-три години… встигну. А сорок шість крон не валяються на пішачку!.. Файна забава. І по полудню ще стілько можна перенести…».

Напарники вже вмивались під краном: бризкали холодною водою, фиркали, покректували, наче їх обпікала ота свіжа струмка-течійка. Чому так скоро наладилися домів? Може, перенести ще з десяток ящиків, доки будуть умиватися та покурювати? Бо ще не так пізно…

Почав скидати сіряк. Ті, що вже сиділи на брезенті та на ящиках, косували на нього. Чому мовчать? Чому понажаблювалися? Ба ци не сталася якась біда?

Ось придубонів захеканий пан Палічек.

— Панове перенощики! — пробулькотів якось благально. — Панове вантажники! Я вас дуже прошу, і верхній шеф-директор просить вас: будьте розсудливі! Графік зривається. Залізниця потерпить великі збитки!

Сиділи мовчки. Гейби й не до них говорилося. Старий Ружа засовався на ящику, спитав:

— А ми? Звідаю: ми не понесемо збитки?

— Так вам, прошу, дають по десять, по десять крон надвишку, — розвів руками Палічек. — Невже не розумієте, же то великі гроші?

— А завтра? Як буде завтра платити твій верхній директор?

— Увидимо, увидимо[66], як буде завтра, — загикнувся пан Палічек, але й сам був переконаний, же нічого не сказав, аби задовольнити робітників. — Я вас прошу, не робіть збитків залізниці!

— Плювали ми на ті збитки! — рявкнув з-посеред гурту Старий, як любовно поміж собою називають побратими Порубку. — Залізниця їсти не просить.

— Що ми будемо мати завтра? — ще раз перепитав Ружа.

— Но, то є, прошу, завтра…

— Що завтра? — знову гримнув Старий своїм басом і здалося, що червоний шрам через усе його обличчя ще більше роз’ятрився. — «Даждь нам, Боже, днесь»! За таким молитовним законом живуть пролетарі. Ти нас хочеш десяткою обманути? Ось такий калач із того вийде! — і він показав Палічеку фіглю, змайстровану з трьох пальців.

Подейкують, гейби Порубка був колись жорстоким і невловимим розбійником. Дехто навіть думає, що він брав участь у викраданні станційної каси. Та коли того не бачив, не маєш права говорити. Нині Старий — батько великого сімейства: четверо синів і двоє доньок на його плечах. Саме тоді, як пов’язав свою долю з родиною, перестав бешкетувати та займатися слизькими ділами. Про це, правда, знали не всі. Зате в компанії вантажників він був роботящим чоловіком. За розсудливість і обережність його любили і навіть поважали побратими. Коли ступав, то здається, ніби перед кожним кроком обмірковує: «А чи не провалюся, часом?». В молодості, щоправда, не бачив, куди ступав, що було під тими гарячими та прудкими ногами.

Старий поволі повернув очима на робітників: ті чекають на його слово. Пан Палічек розчепірив ноги, і теж лупав очима на вантажників. Але ті мовчки сиділи, покурювали дешевими цигарками, і лише іноді з-під лоба котрийсь з них зиркне на колишнього шібера.

— Може, самі, паночку, засучите рукави на білій сорочці та допоможете своєму шеф-директору? — ущипнув хтось з гурту.

Палічек моментально повернувся і побіг до своєї резиденції, звідки кликав його помічник. Не встигли робітники перекинутися кількома теплими словами в адресу Палічека та його шефа, як він повернувся бадьорий і жвавий.

— Но, та маєте по двадцять корун! — задоволено потираючи руки, випалив Палічек. — По двадцять корун, ви розумієте?

Порубка Старий заворушив своєю старою раною, піднявся з ящика — і до Палічека:

— Не будьте гендлярем, паночку! Ми добре знаємо, що робимо. Ви своє діло знаєте, а ми — своє. Сотні, тисячі побратимів чекають на нас. Що з того, що ми навантажимо оті вагони? Вони все одно будуть стояти на штреках.

Над пристанційними складами висіли густі хмари. Здавалося, накурили усі паротяги Європи, і клубчасті дими зібралися ось тут, на околиці Праги.

— Почалося, пане! — перегойкуючи ревіння гудків, озвався Ружа.

«Почалося? Що почалося?» — не тямлячись, чому стоїть тут, пробудився Палічек і рвонув з місця, як вепр, до своєї резиденції.

Робітники нишком посмівкувалися і чомусь мовчали.

Головний експонет пан Палічек нервово крутив ручкою на телефоні, та номер шеф-директора не відповідав. Не тільки той, але й усі номери телефонів були в цей час зайняті. Менші виконавці поспішно повідомляли своїх грошодавців про велику біду, що нависла над Прагою. Вона вміщувалася в одне невелике слово — «страйк».

Іван дивився на Порубку-Старого, і йому приходив навтямки сусід Юрко Горзов, що став йому батечком. Гей, якби Іван мав гроші! Якби хоч тисячку міг послати няньові. Так би радів, як дитина! Зайшов би до нас батечко, а нянько до нього: «Ото, куме, нараз видко, що не австріяки. Сі чоловікові дають жити, Бог Небесний дав би їм здоров’я!».

Знав Іван, що нянько не дуже полюблював австріяків та мадяр. Та й сам добре пам’ятає, коли найбільшої кривди нанесли йому.

То було після нового року, на Водохреща. Просто од церкви селяни ішли до нотарського уряду. Ішли просити, аби старостою в селі був свій чоловік, а не мадяр-реформатор Федор Орбан. Глухі пани, коли їх прості люди просять.

Тоді почалося таке, якого ніколи в нашому селі не було. Люди взяли на руки Юрку Горзова та й почали кричати: «Юрка Горзова!». Дотричі гойкали. Та пан окружний староста лише покликав бохтера-бубнаря, аби той скорше запрягав коні. Хотів, певне, втекти. А на дворі і на вулиці — повно людей, жінок, дітей. Куди би він втік, як усі стояли, як мур? Від гамору, крику, від шапок, що летіли в небо, коні перелякалися та й цурікалися назад.

Необавки на двір завернули сани, а за ними — другі, треті, четверті… Усе повні жандармами. Почали людей періщити нагайками по лицях, по плечах.

Загримів постріл. Куля потрапила в жандарову шапку. Гей, тоді знялася стрілянина!

На церкві цілий тиждень ревали дзвони.

Через деякий час у село надійшов папір, що апеляція проти Орбана прийнята і затверджена печаткою окружного старости. Потому був суд. По ньому став старостою села Юрко Горзов. Айбо кілько ота правда коштувала селянам? Тринадцятьох розстріляли, а тринадцятьох заперли в темницю.

Айбо люди добилися свого. Велика громада хоч яку звірюку задушить. Треба лише держатися дов’єдна…

Десь з-за рогу надійшов Горінек — високий чоловік, що завжди був хмуравим. Тепер здавався якимсь злим, розгніваним. Очі в нього звузилися. Кепка насунута на лоб, від чого її власник виглядав ще суворішим. Пробрався поміж робітників-побратимів, відсунув когось із ящика, став на нього. Всі повернулися до Горінека.

Горінек був не такий уже блискучий речник, та прості люди добре розуміли його. Десь з-під піджака вийняв годинника.

— Дві години вже минуло, як ми не працюємо, товариші. —Горінек показав рукою вбік Палічека. — Ось цей швінглер, ось цей панський прихвіст обіцяє нам по двадцять крон надвишки. Що це означає? Те, що ми маємо силу, якої бояться всеімущі. Старі часи минулися. І коли ви передасте наші жадання своєму повелителю, і коли вони не здійсняться нараз, німа тиша на складському кварталі вокзалу може запанувати надовго! На жебрачі подачки ми не йдемо і не підемо. Заріжте це собі на потрібному місці. Разом зі своїм шеф-директором.

— Правильно! — забурчав Порубка. — Доста нас обдурювати!

Пан Палічек мінявся на обличчі, переступав з ноги на ногу, наче держав на плечах тяжку колоду. Він не знав, куди сховати руки, що тремтіли, ніби від лихоманки.

— Я передам управителю вашу жадість, — нарешті прогелготав. — Та ми можемо й інших найняти. За таку платню знайдеться багато охочих…

— Не наймете, пане Палічек! — відрубав Горінек. — Штрейкбрехери минулися! Люди стають розумнішими…

— Давайте платню, та й на тому — кінець! — крикнув Порубка, бо вже й справді затягалося на ніч.

«Догонорився пан Палічек, — думав Іван. — Зіщулився, як мокра куриця. Ба ци не боїться, що й п’ястука може дістати по м’яких ребрах? І я допоможу, як треба буде!».

* * *

Сходився до дрібного віконця резиденції, звідки помічник Палічека видавав нинішню платню. Читав прізвище вантажників, а ті по черзі передавали його далі:

— Кріштоф!

— Горінек!

— Сіла!

Переглядалися, бо ніхто не обзивався. Іван витав думками дома, на полянці з Теркою…

— Сіла! — ще раз крикнув Горінек.

— Я тут!.. — перевальцем підійшов до вікна, а потому, в резиденції, до столу. Помічник Палічека — чоловік у залізничній формі — тицьнув пальцем, де має розписатися Іван. Порахував гроші. Поклав перед помічником.

— А де ще шість крон і сорок геллерів? — поспитав спокійно. Позаду хтось смикнув його: мовчки, мовляв. Пан Палічек знає, що робить. Він рахує оптом. Кожний ящик, за його розрахунком, має п’ятдесят кілограмів. Хоч насправжки він має на вісім кілограмів більше. Тару Палічек ніколи не вписував у відомість. Це завжди йшло «на пана Палічека», як казали досі робітники. Та в Івана їх назбиралося чимало — триста двадцять кілограмів! І не Палічек їх переносив. То чому ж він буде своє, зароблене залишати неробові?