— Досить, друже мій, а то ще раз повторять на твоє прохання. Пошкодуй музикантів!

Лише тоді Іван перестав плескати.

Як виходили з залу, Сила взяв Яна під руку і сказав на вухо та так, аби почула й Ганічка:

— Будете сердитися, Яне, чи ні, а я вас більше слухати не буду.

— Шкодуєш?

— Шкодую, що досі ще не чув такого дива дивного. Дуже шкодую.

Чемпіон республіки

Брость на каштанах усміхається, а завтра так буде реготати, що аж трісне від сміху! Чого ж би їй не вишкірятися? Чого ж би їй не стріляти, коли весняне сонце пнеться своїми променями до сонних пуп’янків і лоскоче-залоскочує їх?

Зранку переносив мішки з борошном. Палічек і його помічник уже знали, що Іван Сила три-чотири години відпрацьовує у них щоднини, а потім до надвечір’я кудись зникає. Мабуть, має ще й іншу роботу. Та у списку найбільше кілограмів у Силовій рубриці. А як би цілий день переносив? Той би, певно, й десять тонн понатягував. Напарники по-дружньому заздрили йому. Порубка, правда, іноді по-своєму застерігав Івана:

— Життя, як вогонь: початок його полум’я, а кінець — попіл. Чим довше буде горіти той вогонь, тим краще буде твоє життя. Бережи той вогонь, бо знадобиться на старості літ!

«А, може, правду каже Старий? Айбо не буду по мірці переносити, як і мішок не дуже тяжкий…»

Іван прикупив навіть дешевий годинник, аби ніколи більше не запізнюватися на заняття до Неймана. До зорі схопився з ліжка. Помився, переодягнувся та й узяв свій чемоданчик, як називали вантажники гирю в двадцять п’ять кілограмів, з якою Сила ніде не розлучався. Навіть у трамваї, і то тримав її, аби відчувати який-небудь тягар.

«Пану Нейману треба догодити. Учора придивлявся, як у мене грають мускули. Чому б їм не грати, як щось роблять? Айбо, каже, що треба їх держати, аби не грали, коли піднімаю штангу. Та й ноги не так розчепірюю, як треба. І лікті неподатливі. Каже, на грудях мало придержую штангу. Та я би її і цілий день так удержав!.. Про якісь волокна у м’язах говорив. Де ті волокна, коли там саме м’ясо!..».

На тому місяці Іван легко вижимав за трьома разами по триста шістдесят кілограмів. Це на той час був рекорд республіки з Іванової вагової категорії. Та Нейман ніколи не поспішав похвалитися цим досягненням свого вихованця. Чимось був незадоволений, очевидячки Іван мав піднімати більше. Та не одразу хотів цього досягти: необхідний поступовий перехід від однієї ваги до другої, вищої. Вже вчора Іван вижимав більше, ніж колись Нейман на чемпіонаті. І ніяк не міг здогадатися, чому це не задовольняє професора. Не хотів випитувати в нього. Мовчав. І так мовчки виконував усі вибрики Неймана. Йому видніше, що робить.

Іван так звик до Неймана, що вже розумів його з півслова. Це подобалося професору. Коли іноді похвалить Силу, але не поплескає по плечу, це означає, що чекає від нього більшого. Аби за короткий час Іван оволодів складним за координацією рухом та ще з великою вагою в руках, потрібна рухливість, швидкість, реакція. Щоб придбати ці якості, неодмінно потрібно полюбити гімнастику, легку атлетику, спортивні ігри. А Сила називає все це у комплексі дитячою забавкою.

«Мусай — великий чоловік, — думав Іван, проходячи через хвіртку Нейманового двору. — Зроблю, коли професору треба! Аби не сердився на мене…».

Все починалося ніби заново: пробірування по доріжці, стрибки у довжну, у висоту, глибоке дихання, тренування м’язів. Нейман тільки бігав за Іваном та поглядав на секундомір, щоб кожну вправу виконати точно, по-нейманівськи.

Нарешті — штанга! Іван спокійно бере її за гриф. Нейман стоїть збоку, спостерігає. На цей раз він не тренер, а суддя. Хоче ще раз об’єктивно оцінити Івана, виправити хиби, коли їх допускає учень. Тепер належить виконати «трійцю», себто жим, ривок і виштовхування штанги. Професор і на цей раз включив секундомір. Достеменно хоче переконатися, який тягар може витримати Сила і за який час. В блокнот записує: жим дорівнює сто десять кілограмів. Ривок — сто двадцять п’ять. Виштовхування — сто шістдесят. Нейман розгубився, заметушився, що з ним рідко траплялося. Підбіг на поміст. Ще раз перевірив коліщата на штанзі.

— Так. Маємо триста дев’ядесят і п’ять кілограмів!

Нейман так розхвилювався, що навіть забув поплескати Івана.

— Гей, неборе професоре, роби, що хочеш, айбо я ще маю силу не таке підняти! Сам чую, по жилах, — і заграв м’язами на руках.

Професор забіг у будинок. Незабаром повернувся звідти з червоним полотном. Іванові здалося, ніби то шматок завіси з театру. Накинув Силі на плечі. Так, цей бархатний червоний халат не був ще в жодної людини на плечах, окрім Неймана. Це для нього найдорожча реліквія в домі. То був дарунок від дружини, коли Онджей Нейман став чемпіоном республіки.

— Ти будеш чемпіоном світу! Я в то вірю! — позираючи на Івана в незвичному вбранні, мовив Нейман, і сам того не помітив, як перейшов на «ти». — Ти народився ним!

Великий спортивний зал прийняв у свої обійми тисячі пражан, гостей різних країн світу. Сьогодні пропонується для них змагання з різних видів спорту — класична боротьба, бокс, фехтування, підняття тяжестей, гімнастика.

Нейман вже встиг довідатися серед тренерів, хто має найкращі показники по штанзі та з фехтування. Про Івана замовчував. Нехай це буде сюрпризом і для суддів, і для глядачів. Певний — Івана перемогти важко. Навіть коли хто-небудь набере таку суму, все одно у нього ще є так званий золотий запас. І він чималенький. Найголовніше — витримка. У цьому відношенні за Івана можна бути спокійним. Не розгубиться.

Іван думав своє: аби все зробити так, як хочеться наставнику. І тепер весь час ходить за ним, як доросла дитина: нікуди не оглядається, лише стежить за Нейманом. Раптом на його плечі опинилася чиясь рука. Озирнувся і побачив перед собою тяжкорукого товстуна у чорному смокінгу, у білій випрасуваній сорочці, на комірці якої присів чорний метелик. Ростовитий урвиголова мовчав і чомусь зміряв очима Іванову статуру. Де бачив його Іван? Нейман відчув, що Сила відстав. Повернувся, підняв руку, аби Іван побачив його.

— Ми з ним давно знайомі, пане професоре, — замість вибачення вирік товстун, улесливо усміхаючись до Неймана. — Після того знайомства я ще жодного разу не виступав! — силкувався перейти на жарт.

— Не можете оцінити своєї сили, Вілет, і не шануєте її!

«Вілет! На зеленому покрівці! Так і є, корінець би ’му висох! Майже й сам буде виступати, бо припарадився. Най бавиться. Тут є місця всім».

Нейман взяв Івана під руку і вони протискувалися до виходу. Коли людей ставали рідше, професор, стримуючи хвилювання, ніби сам мав іти виступати, почав говорити, аби чимось зайняти Івана:

— Найкращий наш колишній борець. Кажу «колишній», бо на цей раз він уже потопив у ромі та пиві свою силу та здоров’я, а з ними — й славу. Боротьба не дає людині опуститися. Алкоголь віднімає в людини і розум, і багатство. Привітаєшся з ромом — розпрощайся з розумом. Соромно стає, коли чоловік — цар природи — відступає від вимог цієї природи. Ми повинні жити до ста років, а в тридцять уже не здатні ні на що. Праці нема, фігури нема, стилю нема, здоров’я нема. Перед тобою не спортсмен, а тінь від нього…

Підійшли ще два учні Неймана — Зденек і Павол. Вони виборюватимуть першість з фехтування. Нейман намагався триматися спокійно, аби не видати хвилювання своїм підопічним. Це могло вплинути на хід боротьби. Хлопці-фехтувальники почали пробиратися вперед. Нейман, безперечно, знав їхні можливості, і тому менше переживав за них. У всякому разі не показував цього. Усі сподівання були в нього на Силу.

Ось і Свадеба. Іван познайомив його з Нейманом. Добре, що прийшов. Най увидить, чого навчився його квартирант у пана професора за цей час.

Черга до виступу тяглася довго, нудно. Спочатку виступали учасники змагань щонайменшої вагової категорії. Тому Нейман запропонував вийти з цієї штовханини на простір, аби нерви втихомирилися, бо Іван ще незвиклий до такого забоїстого натовпу.

Свадеба також пішов за трибуни. Став збоку, щоб не нав’язувати своє зближення з Нейманом. До професора, щоправда, ставився досить дружелюбно, ба навіть з прихильністю. Знав Свадеба і про те, що Нейман, по суті, врятував учасників страйку. Адже начальник жандармерії і сам прокурор — то кращі друзі Неймана, однокурсники по університету. Та й із суддею працював колись разом. Крім того, вони рахувалися з Нейманом ще й тому, що він — Нейман. Отже, демонстрацію кваліфікували, як дрібне порушення порядку в місті…

На поміст мав виходити торішній чемпіон Чехословаччини з підняття штанги Колар Грдлічка. Про це вже сповістили глядачі. Знявся гомін, свист. Вигуки-привітання: «Ко-лар!», «Ко-лар!», «Ко-лар!».

Нейман потягнув Івана до роздягалки. Звідси найліпше буде видно виступи найсильнішого спортсмена-улюбленця чехів. Досі протягом п’яти років ніхто ще не спромігся стати його переборцем.

У роздягалці — душно. Тут завжди товпляться не тільки спортсмени, а й ті, хто вніс чималенькі суми за своїх підопічних-кумирів.

— Cпорт — не заробіток і тим більше — не гендлярство, — каже Нейман. — Він має мати своє певне призначення — набирати широкої популярності. На жаль, це нікого не цікавить…

Грдлічка випинається на помості у світлосиньому халаті — один з улюблених кольорів чехів, одна з барв чехословацького прапора. За ним призайчикував хлопчина-побігайчик. Після вітання з публікою Грдлічка зірвав халат, кинув його слузі і, широко розчепіривши ноги, почав грати м’язами: дивіться, мовляв, що я за один!

Іван без будь-якого захоплення позирав на Грдлічку: чоловік як чоловік.

Нейману, щоправда, Грдлічка подобався, і тому він змірював очима його статуру, широкі груди, милувався м’язами. Став навшпиньки, аби ліпше роздивитися прийоми силача. Адже Грдлічка за останні роки обколесив пів-Європи і, очевидячки, поповнив чи удосконалив свої прийоми. Правда, досі ще не показав жодного нового руху.

— Сто двадцять! — почувся з мегафону голос асистента судді.

З такого починав й Іван. Та не жим головне. Неймана та вже й Силу найбільше цікавило виштовхування штанги. І саме на цей результат чекали найнетерпляче.

— Сто п’ятдесят! — заревів мегафон, а за ним і публіка.

Грдлічка зіскочив з помосту серйозний, заклопотаний. В цей час до Івана підійшов качконогий жвавий чоловічок, взяв Силу за руку і підвів ближче до помосту.

— Іван Сіла! — звістили по мегафону.

Цього прізвища ніхто ще не чув у Празі, і тому після нього не було жодної реакції публіки і, здалося, що тисячі пражан раптом оніміли. Це навіть підбадьорило Силу. Він скинув з пліч червоний халат, подарований Нейманом, і сміливо, широкими гірськими кроками підійшов до штанги. Завчено привітався до глядачів, зиркнув на Неймана. Той стояв спокійно, зосереджено дивився в одну точку.

— З якої ваги почнемо, пане професоре? — спитав помічник судді.

Нейман пригорнув його до себе, аби шепнути на вухо:

— Не я виступаю, прошу тя!

— Але ж то — ваш учень!

— Але ж у нього, прошу, є теж власна голова! — передразнив його Нейман.

Іван тимчасом сам собі лаштував штангу. Коли помічник судді повернувся, Сила уже натирав долоні магнезійовим порошком.

Якийсь байдужий голос забубнів над головою:

— Сто двадцять п’ять!

Таку вагу вже пробували на цьому помості. Та тільки пробували, бо ніхто не міг вижати. Цікаво, як цей новачок? Та є якесь неписане правило для публіки — мовчати. Бо, кажуть, кінець — штангістові вінець. Тим більше, що, окрім Неймана та Свадеби, Іван Сила як штангіст нікому не відомий.

Здавалося, ніби Іван взяв у руки весь спортивний зал. Глядачі ще більше притихли. Сила відчув, як б’ється серце в грудях. Най молотить. В цей момент штанга пішла вгору. Полетіли рідкі оплески. Все-таки — це не Колар, і треба бути стриманими.

Нейман стискував зубами і витирав білою хустинкою спітніле чоло. Ледве стояв на одному місці. «Все правильно, молодий колего! Все правильно!».

Почувши таку вагу, декотрі глядачі почали товпитися, наступати один одному на черевики, вибачалися та рвалися поближче до помосту.

— Сто двадцять п’ять! — знову-таки глухуватим голосом, але вже з деяким хвилюванням оголосив помічник судді.

Так же спокійно і впевнено взявся Іван за гриф, аби зробити ривок. З правого боку посипалися оплески. Густіші за перші. Ліворуч глядачі героїчно мовчали. Лише де-не-де пролопотіли долоні.

— Сто п’ятдесят!

В залі народилося гомінливе здивування. Воно супроводжувалося шушуканнями та окликами. Нейман став майже впритул до помосту. Показав Іванові кулак, аби тримався міцно.