В Україні завжди були герої. І так повелося, що для існуючої влади було незручне їх оспівування та вшанування. Проте коли справжній Герой зустрічає свого Історика, або Письменник зустрічає свого Героя, епос починає жити наперекір усьому.

Мій дід Антон Копинець (1928–1980), закарпатський письменник і журналіст, один із засновників ужгородського радіо і телебачення, був приятелем та прижиттєвим біографом саме такого героя — Івана Фірцака-Сили на прізвисько Кротон. Спочатку дід знімав про славетного земляка передачі, записував факти з його життя. Біографія та дивовижні пригоди Івана Фірцака надихнули Антона Копинця на створення художнього твору, і в 1969 році був завершений роман. Але в 1972 році (вже після смерті Івана Фірцака) світ побачив скорочений та ідеологічно відредагований текст цього твору. Лише в 2012 році рукопис роману повернувся в нашу родину, і зараз читач має можливість ознайомитися з повною версією життєпису славетного атлета.

За законами жанру автор назвав свого героя красномовним прізвиськом роду Фірцаків — Сила (дід Івана голими руками поборов ведмедя, за що й дістав це ім’я). А сам Іван Фірцак перемагав справжніх велетнів і легендарних силачів усього світу, отримавши нагороди 64 країн і титул найсильнішої людини Землі.

Дідусь додав до біографії легенди, оповідки та місцевий мовний колорит, без яких важко уявити собі Карпатський край на історичному перетині кількох держав. Антон Копинець та Іван Фірцак жили в ті часи, коли нова влада приходила ледь не щомісяця: Австро-угорська імперія, Чехословаччина, Карпатська Україна, угорська окупація, Україна Радянська… Прапори змінювалися часто, проте ці зміни не приносили бажаної свободи та щастя народові Карпат.

Автор та його герой мали багато спільного. Син Івана Фірцака — Іван був засуджений за «український буржуазний націоналізм», через що більшість нагород і світлин героїчного батька знищили гебісти. Антон Копинець постраждав за свою прихильність до вільної України двічі: побував у карцері за часів мадярської окупації та провів 2 роки заслання в Архангельській області. Його донька Надія дізналася про це вже після смерті батька, прочитавши сховані щоденники.

Славетний Сила став чемпіоном Чеської республіки з важкої атлетики, а згодом і Європи, переміг кращого боксера Великобританії в присутності Її величності, подолав важчого за себе на 20 кілограмів сумоїста та створив неповторні циркові силові трюки… Але герой, що був легендою для всього світу, в себе вдома, на Батьківщині, на жаль, так і не отримав від влади належного визнання та шани.

Літературний пам’ятник, який Антон Копинець створив своєму героєві, дав поштовх для нових творів та легенд про Івана Силу.

Дідусь прожив лише 51 рік, тож ми, онуки, знаємо про нього зі слів наших рідних та його колег з телебачення. Кажуть, він був вельми компанійською веселою людиною, його любили за жарти та експромти. Колеги поважали його за те, що принципами своїми ніколи не поступався і сприймали як душу компанії. Не дивно, що запрошені до нього на передачі та інтерв'ю для «Закарпатської правди» (він був старшим редактором) знамениті діячі театру, естради та кіно СРСР ставали його приятелями та продовжували спілкування вже у нас вдома. На одному з таких вечорів відомий московський актор запропонував обміняти свою нову «Волгу» на дідову домашню бібліотеку. Звісно, дідусь не погодився. Як журналіст і письменник отримав квартиру в новому «письменницькому будинку», де жили Фелікс Кривін, Петро Скунць, Василь Вовчок та інші імениті члени Спілки, з якими був у дружніх стосунках. Сам Антон Копинець до Спілки не вступав в зв’язку з «заплямованою біографією». Окрім романа про Івана Силу написав і видав три книги поезій та створив театральну абсурдиську комедію «Приключки Циля Ковбаски»…

Еліна Дегтярьова-Копинець, онука Антона Михайловича Копинця.

Іванко

«Колисала я тебе в колисці дубовій, аби зросло орленятко в щасті і здоров’ї. Сповивала я тебе в шовкову травицю, аби тебе полюбила красна відданиця. Купала я тебе у криничній купелі та в липовому цвіті, аби в тебе була доля ясночиста і найкраща в світі…».

Рачкував хлопчик по долівці, переповз поріг, торкнувся тіла рідної землі — і звівся на ноги. Ніби знав, що на світі споконвіку є такий закон: хто родився людиною, той не має повзати…

Встав! Похитуючись на слабких ноженятах, до сонця простягнув рученя, ніби хотів узяти його у пригорщу. Зове до себе. Покинь, сонце, голубий палац небесний, зійди на землю, поселися в хижі верховинській! М’ячиком котися перед хлопчиком, а він бігатиме за тобою.

Ось і перший крок робить. Довгий шлях до воріт! Ще один крок — і міцніше пішов уперед.

В далину від рідного порогу пішачок біжить швидко. Стане той пішачок дорогою, стане потому великим шляхом.

Дивляться-задивляються Карпати на маленького сина свого і молять:

— Ми тебе дали світу білому. Він тобі належить! Стій же твердо на ногах! Не пошпотайся, неборе!

Так починає кожний із нас велику і тяжку дорогу — дорогу життя.

Так став на важкий життєвий шлях пасемок Федора Фірцака, котрого нарекли Іванком.

Дивиться Федір на малого, радіє. А думка клепле мозок: «Іще одну ложку треба наповняти… з Божою поміччю…».

І знову туманиться в голові, і знову холодна сльозина зривається з ока. «Недогледіла баба. А могла жити Анця. Могла…»

Як вона любила діток! Та й не тільки своїх. Під Федоровою солом’яною стріхою не раз збиралися сусідські діти: порозсідаються, бувало, кільцем, а посередині — Анця. Слухають дітлахи про віковічні праліси-хащі, у котрих поселилася звірка: ведмідь-бурмило і грабитель-вовк, хитролесна лисиця і світлорогий олень, благенький зайчик і щіткастий вепр… Слухали малі про Олексу Довбуша, що брав від багатих і роздавав бідним, про Пинтю, що з дерев’яної гармати розбив Хустський замок…

Як і кожна горянка, Федорова жінка розшукає в своєму роду якогось месника — діда, прадіда чи прапрадіда. І тоді вже сходяться до неї всі, а вона наче щойно вийняла зі скелі чарівну скриньку з дорогими скарбами і роздаровує з неї бурштинові намиста та золоті персні…

Хоч Федір і дужий чоловік, зате силу свою ніколи не вимірював на людині. У родині завше панували спокій і злагода. Любив він свою Анцю якось приховано і від дітей, і від людського ока. Вона це відчувала, визначала по обличчю Федора, про що він думав. А він знав, над чим клопочеться її серце.

Ой, тяжко буде самому з такою отарою. Ніякої тобі користі в господарстві не приносить, лише зирить у порожню миску, ніби в ній, як у казці, повинні з’явитися кулеша з молоком чи картопля з капустяним розсолом — оці прості сільські ласощі. Огой, не так ото легко все приходить до тієї миски. Ось на руках повні пригорщі мозолів. Таких, як волоські горіхи-костюки: тверді, достиглі. Не раз мастила їх Анця льняною олією. Від цього вони зм’якли, як і його душа.

Анця ще була у шести недільках, коли домовилися, аби похрестили сина Іванком. Федір не перечив, бо треба так, щоб один онук носив дідове ім’я. А баба-повивачка наказувала:

— У липовому цвіті треба ’го купати двадцять і шість тижнів. Потому будеш ’му обливати ніжки, головку та ручки руминчиком. Аби файніше росли. Воду на купіль бери із горішньої кирниці із жолоба. Ото чистенька водиця. Студена, айбо ти її не дуже пригрівай. Бо як буде в дуже теплому, то їсти не буде хотіти. Та й на себе міркуй…

Тихо, як вечір, зайшов тоді у хату Федір старий. Кремезний вусатий дід Іван несе вже на своїх плечах восьмий десяток. Та ще вчора саморуч накосив та притяг на собі таку верету отави, що Федір із старшим сином ледве переніс знадвору у возарню.

Дід мовчки постояв серед хати, ніби збирався у далеку дорогу, і лише через деякий час пробасив:

«Най росте небожатко, як йому вже Бог судив, то так і буде. Все в його, Всевишнього, руках: захоче — буде малий топтати зелену, а розгнівається на нас, то забере його ангелом до себе…».

А думки стискують голову недавніми споминами. Наче вчора збиралися на хрестини. То було в першу неділю по Петрівці. Кум Юрко — статечний ґазда, що мав двійко корівчин і пару волів, — прийшов одразу після служби Божої. Повні плетениці-кошарки витягли йому руки аж до колін. Коли обережно поклав корзини на лавицю, тоді випростав спину та полегшено зітхнув.

— Аби сто років по тобі, Федорику, жив твій малий та отаку біду на плечах носив, — моргнув Юрко на свою ношу. Що було в тих плетеницях-корзинах, він і сам достеменно не знав. Бо то все жінка парувала-ладнала. В одному достотно переконаний, що не ріні-гравію з Боржави приніс він до кума на гостину. Його Маргітка тямить, що треба на хрестини. Та й сам дві доби потів, доки нацяпав черешнівку для цього діла.

На сінешніх дверях в цей час хтось поручкався з клямкою. В хату ступив Василь Добрай, а за його широко спиною, наче галка, вся в чорному, стала Марія — дружина з двома плетеними вервечками.

— А чей не виженете нас, куме? — замість привітання спитав Василь. — Хотіли-сьме у вас мало посидіти. Аби на полуденок та на вечерю не йти нам домів, ми принесли з собою їди тайстрину та й святої, хоч і гіркої, водиці склянчину.

— Сідайте, сідайте, кумице, та й ви, кумочку, — пожвавішав Федір. — А чей помістимося.

— Де челядь не збісна, там хата не тісна, — додав Василь.

Малі сиділи на постелі: лупкали оченятами, теліпали ніжками. Анця лежала за їхніми спинами, наче за живоплотом. Іванко також мав місце коло матері: він тоді ще смоктав вузлик ганчірки, вмочений у липовий чай, зацукрений.

Марія пороззиралася, ніби щось шукала, і спитала:

— А кума запряталася десь, чи що?

— З малим там, на постелі… Добрий легіник буде з нього, нівроку, — чи не вперше в житті похвалив свою дитину перед людьми.

Марія підійшла до ліжка, розсунула дітваків, пробралася до Анці.

— Як ви, кумице дорогенька?… — І коли побачила, що Анця не поворухнулася, несамовито закричала: — За бабою біжіть! Ану скорше! Дайте води свяченої!

— Що там, що? — оторопів Федір. «Ба ци не наврочив малого?».

Одірвав від долівки ногу, ступив до ліжка. В ту ж мить широко розкрив очі, ніби в хаті зовсім потемніло. Опустив руки, посірів, як земля, пасмо чорного волосся немічно впало на чоло, і він зайойкав:

— Ан-цьо!!!

Наче від грому, здригнулася хата. А діти, мов курчатка, попритулювалися до ліжка, ніби віщували, що з цієї пори посиплеться на їхні голови зловісна, холодна буря, котра супроводжуватиме їх усеньке життя.

Анця не поворухнулася. Федір потермосив її за плечі.

Вперше за життя, як дитину, взяв свою жінку на руки. Притис до своїх гарячих грудей.

Голова її безсило хилилася вниз, до землі.

Понад Синяком-горою громадилися молоді осінні хмари. Вони ставали в коло, обіймалися одна з одною і гуртом, як діти, цілу ніч проплакали над селом…

Школа

В ту осінь картопля вродила дуже скупо, тому Федір ходив мовчки і зажурено, немовби в нього корова здохла, а чи десь загубив жачків-гаманець, набитий грішми. Такого гаманця він, правда, зроду-віку не мав і, очевидячки, не буде мати. Оті грайцарики, що має, туго зав’язує у вузлик, котрий щоразу при ньому у глибокій кишені. «Майже виведеницею стала, — думав про своє Федір. — Треба буде поміняти. А може живиця висохла?»

Обережно викопує мотикою ямку, аби вивіритися, чому не вродила картопля, яка тому причина. Взяв зісподу жменю землиці, розтер грудки на долоні, зиркнув на небо, ніби хотів попросити Всевишнього, аби той дужче підкрутив ґніт на своєму світилі, бо він, Федір, недобачає. Та сонце вже йшло далеко за полуденок, як і його літа, тому, певне, й недовиджав. Ґрунтець запах житнім хлібом, засяяв грайливими піщинками. «Годувальнице моя дорогенька, пошкодуй мене, як я тебе шкодую. Бо ти єдина на білім світі можеш мене зробити добрим ґаздою або випровадити з тайстриною[1] по жебрах. Пошкодуй мене, прошу тя!..»

Стояв і дивився на червеницю[2], аж поки очі не набрякли слізьми.

«Живиця слабенька… Гей, знаю я, небого, що слабенька. Та де я візьму тої живиці, котру просить земля?»

Якось, ідучи додому з батьківської частки, Федір спинився над висохлою млакою[3]. Від сонця в болотищі порепалася земля. Федір відломив кусник, розкришив на долоні та аж посміхнувся: «Живиця! І задарма пропадає. Гріх буду мати від Бога, як залишу її марнувати!..»

І Федір виплітає з верболозу сім кошарів. «Чи не на нове ремесло перейшов Сила?» — перепитувалися сусіди, як уздріли у його дворі цілу череду плетениць. А Федір і не думав зраджувати своєму пращурському ділу. Скорше — навпаки.