Пригуркотіли до ресторану «Слован».

— Чи не задумав ти завернути сюди? — кивнув на освітлений будинок Порубка-Старий.

— Задумав, — відповів Іван.

— Та там з нас здеруть до нитки!

— Ліпше десь на вулиці вип’ємо…

— І дешевше, і не по-панськи — коло Бріхтерового возика.

— Я запросив, я й буду платити!.. — не здавався Сила.

У великому залі ресторану менше було відвідувачів, бо сьогодні понеділок. Та й у такі дні тут не дуже товпляться. Високі ціни на напої та стравування не дозволяли заходити сюди навіть дрібним урядовцям-чиновникам, котрі завше мали більшу платню за робітників. Жвавіше нині у кав’ярні. Хоч після війни у ній ще не зварили жодної чашечки кави, зате пиво чопували з трьох краників. Висушувалося воно щоденно з десяти-п’ятнадцяти столітровок.

Не встигли порозсідатися, як надійшов молодий кельнер-офіціант з білою севеткою в руках і попільничкою. Взяв із-за вуха олівець і чекав на замовлення. Гей, не так він поводиться, коли якісь вельможі сідають за його столи!

— Прошу вас, недогарки гасіть у попільничці, — виспівав, коли побачив, що Горінек запалив цигарку.

Сила зазлився. Поманив пальцем кельнера до себе і тихо сказав йому на вухо, але так, аби всі почули:

— Ти думаєш, хлопчику, що ми в хліві народилися? Придержи таку думку при собі і ніколи більше не смій випускати її на волю! Бо власні зуби не дуже приємно збирати з землі…

Всі голосно зареготалися. Кельнер принишк, але не вибачився.

— Тридцять і два пива, — замовив Іван, і той щось черкнув собі на папірець.

— Що ще просите?

— Кожному по порції русликів[73].

— Не треба, Іване, я не буду, — першим заперечив Горінек, бо знав, що тут руслики коштують більше, як пиво.

— І по одному кіфлічку[74], — просить Сила.

— Но, то вже багато буде, скрушно помахав головою Порубка-Старий.

…З тамтого кінця залу, десь від буфету, прямо на Івана мантиляє якийсь здоровега. Став перед столом, зціпив зуби, перекосив вилиці. З червоної шкіри у нього сочиться піт. Ге-гей, ге-гей, так це Колар! Ледве впізнав Іван свого вчорашнього суперника.

Піднявся з-за столу, аби привітатися. Та Грдлічка й не думав ручкатися з Іваном.

— Ану, вилітай надвір! — грякнув він.

— Ідіть, молодий паночку, коли вам треба, — пропищав тоненьким фальцетом Петер — непоказний з виду напарник Сили.

Іванові побратими засміялися і почали підсипати колючки під Грдлічкові ноги, на яких він, охмелілий, не дуже-то міцно тримався. Але скоро регіт припинився, бо Грдлічка заскреготав зубами, ніби ними погарчик розгриз, вихопив стіл, підняв над головою. Знялися всі, наче по команді. Обступили тісним колом Івана, аж поки колишній чемпіон не поклав стіл на місце.

— Я тобі покажу, зайдо! — вицідив пекучим струменем, погрожуючи Івану кулаками. «Як відлишитися від нього? А якщо втекти? Але ж людей на вечерю запросив…» — думав Іван.

— Веди його, Іване, на двір, — сказав Порубка-Старий.

Іван повернувся до дверей, вийшов надвір. Майже половина робітників потяглися за ним. Став на хіднику, оточений напарниками. Грдлічка збіз по східцях. Його бичачі очі розширилися ще більше.

— А-га! — дихнув неприємним запахом і засукав рукави на сорочці.

— Перестаньте дуріти, пане Грдлічко!.. — примирливо попросив Іван.

Але в цю мить Грдлічка вдарив його кулаком по голові. Сила не розгубився — скрутив руку недруга і той звився гадюкою. Коли йому вдалося вивільнитися, знову замахнувся на Івана, та тепер не встиг ударити. Під кліпом ока Іван копнув його у живіт і хряснув по голові.

— Не будьте дурнем, пане Грдлічко! — мовив Іван, тримаючи зап’ястя колишнього чемпіона.

Люди дивилися на них з острахом. Розбороняти було ризиковано: то не жарти — стати поміж такими левами.

Скоро десь із побічних дверей ресторану засюрчав свисток. То надбігли поліцаї.

— Пане Грдлічка! — протяжно-здивовано заспівав один з них, склавши руки на животі, наче для молитви. — Пане Грдлічка, що я бачу?

Тільки випустив Іван Грдлічкову руку, як той знову кинувся з кулаками.

Івана заступили вантажники.

Один із поліцейських щось записав, вирвав папірець і простягнув Івану:

— Ви покарані! П’ятдесят крон штрафу!

— За що, пане поліцейський? За те, що Грдлічка не дав нам повечеряти? То несправедливо.

— За справедливість моляться у церкві, а для влади є закон, котрому підкоряється все громадянство Чехословацької республіки! — відказав поліцейський.

— Та закон у ваших руках! — не стерпів Горінек. — І ви повинні керуватися ним гуманно, справедливо.

— Це що? Мітинг? Маніфестація? — зиркнув довкола поліцейський.

— Ану, рррозійдись!

Побратими невдоволено загомоніли поміж-собою і, похнюпивши голови, сердиті поверталися від поліцейських…

Вже сонце схилялося на дрімоту, коли Силу позвали у Палічекову «резиденцію». Там за столом сидів якийсь плеканий пан з довгим лелекуватим носом, обвислим підборіддям, з котячими вухами. Очі й гудзики на чорному плащі в нього блищали однаково.

— Моє прізвище Маклер, — відрекомендувався.

Коли здоровкалися, Іванові здалося, ніби у його руці опинилася губка. Він боявся навіть здавити її.

— Чогось здається, що ми вже давно знайомі, що багато років приятелюємо. У мене так завжди буває, коли зустрічаюся з доброю і симпатичною людиною.

— Дуже дякую вам, пане, за добре слово, але я вас не знаю.

— Досить того, перепрошую, аби я вас знав. Мене ви, сподіваюся, запам’ятаєте від нині?

Пан Маклер чомусь здивовано почав оглядати Силу. І раптом запитав:

— Де маєте медаль?

— Дітвакові дав бавитися.

Маклер з Палічеком переглянулися: що за дивак?

— Я, перепрошую, навіть на пляжі носив би її! — піднявши вказівний палець, серйозно вирік Маклер. — Чесне слово, же на плавки почепив би.

Обидва зареготали. Маклер витер сльози з котячих очей і перейшов на діловий тон:

— Я, перепрошую, головний адміністратор цирку. І, можна сказати, головний постановник циркових номерів. У моїй групі працює п’ять акробатів, дресирувальниця звірів і ліліпут. Він, перепрошую, замість клоуна працює. До чого я це веду? А до того, же ви, пане Сило, можете прикрасити нашу програму. Чесне слово, перепрошую! Зрозуміло, на це потрібна ваша згода. І, зрозуміло, спочатку треба тренування, школа. Велика циркова школа, перепрошую за слово, а потім — велика циркова арена! Лише в цирку ви можете стати великим чоловіком. Ви природжений циркусант. — Маклер потер свою м’яку руку, пригладив її. — Наш цирк виступає не тільки в республіці. О, ні! Ми маємо гарантовані площадки в Німеччині, перепрошую, в Англії, Франції та Іспанії, в Греції та Америці. Всюди маємо успіх. Колосальний!

Маклер помітив, що перелік держав і навіть згадка про новий світ — Америку — ніякого враження на Силу не зробили: він стояв та прижмурювався на Маклера. Той запитав:

— Можливо, перепрошую, ви хочете знати про свій майбутній заробіток? — Маклер улесливо усміхнувся, вишкіривши білі штучні зуби і розчепірив перед Івановими очимап’ять пальців. — П’ятсот крон, перепрошую, буде вам забезпечено на тиждень. Це на перший раз. А там буде видно, на що ви здатні.

Іван і далі стояв байдужим до розмови Маклера. А той, аби заповнити порожнечу мовчання, запитав:

— Ну, то як, перепрошую, пане Сило, ви погоджуєтеся?

— Подумаю, — пробринів, як струна на контрабасі.

— Коли маю чекати на вашу відповідь?

— Через тиждень, — сказав Іван, і сам не знав, чому саме дав такий термін. «Егей, ніколи я не лишу Неймана! Та й побратимів…».

На тому почали прощатися. Іванові довелося ще раз брати в руку оту губку-долоню Маклера.

Не встиг Іван перенести якісь чотири пари ящиків, не втиг поділитися з цімборами-побратимами пропозицією Маклера, як його знову позвано у резиденцію.

На цей раз познайомився з мужчиною середніх років — високим, повнобоким та повнолицим. Він говорив монотонно-сухо, наче молився. Почав такими ж запитаннями, як і Маклер. Правда, скупіший на слова.

— Наша організація, — почав одразу, — вирішила взяти вас до себе на службу. Робота дуже відповідальна. З нею може справитися тільки дуже міцна людина. Людина, що має дужі нерви і силу, здоров’я і розум… З нашої організації вийшло вже багато відомих людей. Вони прославилися на всю республіку… До речі, ви знаєте пана Грдлічку? О, то був чемпіоном нашої держави по штанзі.

Іван раптом звів на нього очі: «Грдлічка? При чому тут він? Та ж Колар працював у поліції! А цей панок, майже, хоче, аби і я таким став? Гей, не буде такого, корінець би ти висох!..».

— Я на таке не здатний, пане, — рішуче відповів. — Чому не берете пана Грдлічку? Кажуть, без діла валандається по місту. А шкода, бо він уже вивчений поліцай.

Панок ніби не почув Іванові слова, монотонно продовжував:

— А ви постарайтеся добре подумати. Це ваше майбутнє, молодий пане. Ще раз кажу: добре подумайте…

— Я вже подумав. Мою будуччину роблю я собі сам. Я прийшов у Прагу на роботу, а не писсіми забавками займатися! — повернувся і, навіть не попрощавшись, вийшов з резиденції.

«Поліцайт! — усміхнувся сам до себе Іван. — Мало їх є на людські голови? Най згорять із такою службою! Та нянько би закляв і мої сліди!.. Ба ци не подуріли люди? Той на циркача тягне, а той — на поліцая. Та доки я не навчуся щось у Неймана, ані на крок не відступлю!..»

Катастрофа

— Багато? Знаю, молодий колего! Та вам це потрібно. У віруючих католиків є свій «Катехизис», за яким вивчають Божі заповіді, освоюють правила віри і тому подібне. Я вам даю свій «Катехизис». Чим скоріше перетворите його в життя, у щоденну потребу, тим краще буде для вас, молодий колего.

Іван гортав ті листки і силкувався запам’ятати кожне слово вчителя, бо знав, що нелегко йому говорити. А про штангу майже забув…

— Ну, про діло, здається все, — плеснув себе по коліну. — Тепер невеличке запитання: де ви буваєте і як проводите неділю, молодий колего?

— Дома.

— Я так і знав! Я так і знав! Я буду заповнювати і вашу неділю. Добре? Завтра їдемо у Карлові Вари і — шлус![75] На вілет![76]

«Неділя… Прогулянка… — подумав тоді Іван, айбо не хотів нічого перечити Нейману. — Для декого, може, й неділя, а мені треба йти на роботу… Але й Чехію манить увидіти. Вздовж і поперек. Кажуть, що Карлові Вари — земний рай. О, то є, кажуть, казка! Поїду!»

— Добре, пане професоре!

А вже прийдешнього ранку авто горнуло під себе бетоновану стрічку, рвалося вперед. Лише телеграфні стовпи мчались йому назустріч і показували дорогу: «Прямо!», «Прямо!», «Прямо!» — шелестіли дерева на обочині.

Нейман мовчав. Гей, якби тут був Ян! Той би про все розповідав. Сила взяв з кишені порозчеркувані Нейманом папірці, почав обдумувати свої майбутні вправи.

— Заховайте. Дома будете заглядати на оті каракулі, — притишивши машину, сказав Непман. — Тепер дивіться та милуйтеся природою. Або щось розповідайте.

— Розповідати? Гей, ні, пане професоре, на таку муку я себе добровільно не передаю. Ліпше буду позирати…

Іван примружував очі, задивлявся на будинки, що збочували від машини, на садки, що зібралися у кола, наче на весілля. Вершки гір піднімалися до сизих туманів і, здавалося, що вони держать на своїх могутніх плечах велике шатро неба. І чомусь на думку прийшов чеський гімн. Так і співається в ньому: «Там, де моя батьківщина, там шумлять води на бистринах, гуляють вітри по вершинах. А в садах — весняний квіт. Земний рай то на весь світ. А то є красива країна. Країна чеська, рідна батьківщина…».

«Айбо у нас дома ліпше… Гей, якби зійти на полонину! Повітря там чисте-чисте, гей би просіяне через сонце. А гори стоять перед тобою, як зеленогриві коні, а поточки теленькають по них, як дзвіночки. Заграє зажурена трембіта…».

— Розказуйте щось, Іване, — вперше професор звернувся до нього на ім’я. — Так ліпше вести авто. Веселе щось розкажіть, бо про біду Карпат я вже наслухався…

«Веселе? Та хіба я знаю таке? А, може, про Терку розказати? Так то лише мене може розвеселити, як ми горнулися одне до одного. А, може, про Синичку, що хотів жінку свою втопити? Ні, про рибака».

— Одного разу, — почав Іван, — пішов наш сусід ловити рибу в річці. Як уже дещо наймав[77], прийшов до нього сторож панського лісу та й каже: «Як ти смів тут рибу ловити, коли знаєш, що за то маєш заплатити штраф десять корун?». А той не довго думав та й одповів: «Тоді мало чекайте, най собі наймаю на десять корун».