— Ви бачите, що це таке, мій дорогий витязю? — запнулася, показуючи Івану записку. Та, окрім кількох латинських букв, Сила нічого не встиг вичитати. — Сама королева удостоїла вас уваги! Ось читайте, читайте цей рядок!..

— Може, Ружена знає по-королівському, а я знаю лише по-своєму.

— Я прочитаю сама. «Захоплені грою Джона Сили! Ми були б дуже задоволені, коли б добрий Сила мав таку шану до нас і виконав наш улюблений вид спорту — бокс. Чи зможе він? Власноручно — королева його величності короля Великобританії та Ірляндії…».

— Містер Сило, благаю вас, виконайте цю просьбу королеви! — просить містер Брондіс, зробивши реверанс, як дівчинка.

— Я не маю права залишитися перед вами у боргу, — стримано, але благаюче піддакнула пані Герцфертовова. — Це вам буде окремо виплачено.

«Не королева мене інтересує. Гроші треба, аби Свадебу викупити з темниці…».

— Ви пробували коли-небудь займатися боксом?

— На мою душу, пані Герцфертовова, не пробував. У кінові видів, як бавилися. Отакими великими рукавицями лупилися двоє!

— О, то є, прошу, бокс! — зраділа власниця цирку. — То є, молодий витязю, національна гра англійців!

Іван поглядав на Ружену. Вона не втручалася в розмову пані Герцфертової. Заперечувати або умовляти її не мала права. Такі обставини склалися. Тим більше, вона просить Івана. І не для кого-небудь, а для королеви! Сила чекав, що скаже Ружена. Мовчала. Лише кліпала великими віями, що закривали її круглі з голубінню очі.

— Як хочеш, Іванку, — нарешті стиха мовила вона.

— Вам, молодий витязю, належить тільки оборонятися, — поспішала проінструктувати свого слугу власниця цирку. — Все то — формальність. Я впенена у вашій мужності. Ви, бачу, погоджуєтеся? — запитала і тут же кивнула Брондісу. А Івану шепнула: — Від мене особисто маєте тисячу фунтів. Згода? — До дружини: — Ти, Руженко, не ревнуй, що ми перешіптуємося. Діло для мене вище за кохання!..

«Гроші бавлять, корінець би їм висох!.. А, може, удержу? Тисячка фунтів — то немала сума. Менше треба буде позичати…».

— З ким маю бавитися? — рішився Іван.

Невисокий на зріст ротатий чоловік у коротких гетрах-штанцях притупцював, сунув Івану рукавиці. А ось містер Брондіс веде кремезного чоловічиська в довгому плащі-халаті.

— Джексон! — прогучав Іванів суперник ведмедячим звуком, потискуючи йому руку.

По мегафону уже оголошували, що на прохання королеви Великобританії та Ірляндії за кілька хвилин на рингу зустрінуться два боксери.

Знову зал зашумів, загудів, як водоспад.

Просто на манежі влаштували ринг. Пришпорена нестерпним очікуванням, бринить, як вулик перед вироєм, п’ятитисячна маса, занурена в мряку. Тонкі промені прожекторів вихоплюють з кромішньої пітьми лише ринг. Біля нього щільно примостилися журналісти.

Гей, не знав Іван, що за лічені секунди на тому білому рингу розсікаються брови і гордієві вузли людської долі, кришаться щелепи і честолюбні наміри; що за оті короткі секунди збиваються статки і створюються легенди.

Лише Джексон добре знав про те, як довго тягнуться оті секунди, коли ти, загнаний у куток, шукаєш порятунку в глухому захисті від всюдисущої пари рукавиць безжального суперника, що життя боксера вимірюється іноді в один раунд…

Раптом у залі стало душно, наче від тих рукавиць розповзалося тепло по приміщенню. Палаюче світло прожекторів ще пронизливіше вп’ялося в білизну рингу. Першим до помосту іде прапороносець. Джексона супроводить суддя, тренер, масажист.

— Джек-сон! Джек-сон! — скандує п’ять тисяч глядачів. І в цьому був свій потаємний смисл. Вся Англія жагуче прагнула перемоги своєму призеру. Батьківщина боксу глибоко сумувала, що з тисяча вісімсот дев’яносто восьмого року Великобританія не мала чемпіона світу з тяжкої вагової категорії. Горді британські голови схилялися перед непереможеними американцями.

— Дже-ксон! Джек-сон! — злітало під стелю Тауера. І в цьому ревінні відчувався невтолимий голод видовищ. Бій між англійцем Сойерсом та американцем Хіменом оспівав колись у віршах Теккерей в сатиричному журналі «Пан». Та хіба то була боротьба? Навіть збиралися на неї потайки від влади. На поєдинку було присутніх всього тисяча чоловік, один лорд і кілька єпископів. А тут — весь почт королівський. І п’ять тисяч фунтів стерлінгів покладено на бочку.

Для чого затівають цей бій, що не вкладається в жодні спортивні рамки? Тим більше, що Іван Сила не має щонайменшої уяви про бокс? Для чого? Для розваги. Для грошей. Для сенсації. О, англійські шкрябарі-газетярі знають, під яким соусом-підпражкою піднести читачам цей непередбачений бій. Таке задоволення коштує великі гроші. І в світі стерлінгів дозволяється все. Аби тільки пахло зиском.

Гонг, наче обухом, вдарив Ружену по голові. Кажуть, немає людини самотнішої за боксера після того, як прозвучав гонг. Він залишається віч-на-віч з долею, яка відгороджена від усього світу завороженим білим квадратом рингу.

Іван став. Витягнув для захисту руки наперед. Джексон атакує. Приголомшливо б’є по голові, по обличчю. Найпекучіше в нього жалить лівий хук. Сила стоїть непорушно. «Тільки оборонятися! — причулися напутні слова пані Герцфертової. — Тільки не впасти в куток!».

Зал сміється з Івана. Той ще жодного штовхана не дав Джексону. Зал підбадьорює свого призера:

— Джек-сон! Джек-сон!

Раптом Іван відчув сильний удар по носі. Ледве втримався на ногах. Джексон лушпанить з усіх боків. «Тут не фіглі, корінець би ’му висох!.. — подумав і зиркнув на поміст. Там жаріли гарячі краплини крові. — Гей, тут не фіглі!». Пекучі краплини поту збігають з чола. Серце калатало дзвінко. Дихати ставало важко. З носа капала кров. На рингу утворилася пляма. Іван ще дужче стис праву долоню в кулак. Зарипіла шкіряна рукавиця. Раптом все стихло. Блискавичний удар в груди Джексона. Той полетів у правий куток рингу. Рефері схилився над ним, рахує секунди. Джексон немічно відкинув руки.

Зал гуде, як знавіснілий:

— Джек-сон! Джек-сон!

До нього підлітає масажист. Намацує на руці пульс. Іван у тривозі, не знає, що йому робити. «Ба ци вже по забаві? Та ото не так довго…». В цей момент попід канатами пробралися двоє з носилками. Поклали на них Джексона.

«Майже, скінчилася забава. Одного мусили звідти понести: або мене, або його… Нечесна ото бавка… Айбо Свадеба мусить вийти…».

На ринг прорвалися журналісти, глядачі, поліція. Зчинився гамір, вереск. Поліцейський з суддею швидко знімають з Івана рукавиці. Вивертають їх чомусь, обмацують.

— Порожні — зробив висновок суддя. — Залізний удар. Смертоносний. І рукавиця тріснула!..

Диктор сумно сповістив про перемогу Івана Сили.

Зал мовчав. Лише десь там збоку хтось заплескав у дитячі долончата і перестав. То був Амброзі Грозні. Знову стало тихо, як у ямі.

— Іванку, Іван-ку-у-у!..

Єдиний голос розколював сцементовану тишу.

Під колесами

«Заборонили виступати півроку, корінець би їм висох!.. За що? Та чи не сам ліз до мене з п’ястьми? А лупив так, що аж бубнало в голові. Мусів і я оборонятися, аби очі не вибив. Най перебачать, айбо з мене збиткуватися та сміятися не будуть! Ге-ге, як того піддержували: з усіх боків кричали, гей би їх давило. Одно добре, що Свадеба на волі. І пані Герцфертовова позичила ще десять тисяч. І не звідала, на що прошу таку суму від неї. Їй аби проценти. На кожну сотню по п’ять крон за рік. Про неї купуй собі за оті гроші хоч і мотуз. Та й за мене штраф заплатила. П’ятсот фунтів стерлінгів… Могло, правда, бути ще й гірше, якби не вона. Та гроші — великий пан. Айбо шкода чоловіка. Може, в нього діти є, жона. Та най сидить собі дома, як не може бавитися перед людьми. Що челядник понести не може, най на землю положить. Ружена каже, що, може, той англієць іще буде зелену топтати, аби я не журився. Так ото нечесно. Будуть казати, що я чоловіковбивця. Будуть проклинати. Вічна ганьба на мою голову. Боже, чому ти не відхилив мою руку? Може, треба було менше сили дати в неї…».

— Добрий, милий Іванку! — почув голос Ружени. — Чого ти переживаєш? Най переживають ті, хто це задумав.

Свадеба приніс газету. Почав читати: «Перевага весь часбула на боці Джексона, — писав Лондонський кореспондент. Це й не дивно. Адже Джексон — неодноразовий призер Великобританії по боксу, вміло володіє технікою гри. Наш співвітчизник Іван Сила жодного разу досі не брав боксерські рукавиці. Притому, вага в нього на п’ятнадцять кілограмів менша, ніж у суперника. Отже, боротьба, що закінчилася перемогою чехословацького спортсмена, справедлива. Джексон і його компанія програли п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Джексон опинився поза рингом. Він лежить у лікарняному ліжку. Англійці залишилися розчарованими у своїх призерах. Вони не здатні захищати батьківщину боксу. Крім Івана Сили, виграла ще англійська преса. З її сторінок і понині не спливає «Сенсація номер один». Спорт вимагає чесної гри. Про це слід пам’ятати кожному, хто хоче помірятися з нашим співвітчизником!».

— Тебе зовсім, до краплини, виправдовують, Іванку! — сказала Ружена і обняла чоловіка. — То ж наша газета писала у твій захист.

— Виправдовують, та я не виправдовую себе, а то ще гірше. Не себе, Яне, боронив я, а вас. Ви мені дорожчий за того англійця.

— Словом, про це більше згадувати не будемо. Добре? Давай поборемося? — запропонував Свадеба.

Жінки засміялися. Зареготався і сам Ян. Вже одного разу боровся з Іваном. Колишній квартирант почав приміряти свою силу: встромив мізинець за Свадебів ремінь та й поніс Яна на кухню, до жінок.

— Ліпше, Яне, щось заграйте на скрипці, — попросив Сила.

— Дуже радо, дуже радо! — погодився той і відчепив з клинка стареньку бураву скрипку.

Бринькнув за звичкою по всіх чотирьох струнах, потягнув смичком, і в кімнаті полилася мелодія про голубий Дунай. Повільно поніс свої води, захлюпав хвилями, і випливли з них русалки-красуні. Та по габах почали кружлятися, розсіваючи польові квіти по обох берегах. Ружена збирає їх, приносить Івану. Потому знову побігла, почала сплітати віночки та кидати ними на запінені хвилі. Дивиться за різноквітними коронами-вінками, а вони гойдаються на габах і зникають далеко-далеко у водних блискітках.

* * *

«Ба ци щасливий я? — гадає собі, ідучи по широкому хіднику Нью-Йорка. — Правда, ліпше було дома бути, коло Ружени. Аби лише здорова була. Тяжко їй буде, айбо там Свадебова не лишить її самітньою. Вони, як дві сестриці. Пишуть, що все добре. Та й у мене все добре йде. Ще тиждень побудемо тут та й повернемося…».

— Пане Сило — звернувся до нього Маклер, котрого пані Герцфертовова виділила супроводити Івана по місту. — Ви ще не зморилися? Мене таке місто дуже дражнить. І ще, прошу вас, ноги, ноги не так служать.

— Ми ще й не ходили, пане Маклер! Я би й домів пішки пішов, якби пустили. Найліпший моціон, як ви кажете, ходити пішки.

— То я розумію, пане Сило. Та я думаю, краще буде, коли сядемо в авто?

«Що за чудний отой Маклер? Майже дві години ходимо, а він мовчить та фучить. Ба ци не сердиться на мене? Айбо за що? Що я з ним не поділив, корінець би ’му висох?..».

Вирішив зазвідати:

— Ви, часом, не хворі, пане Маклер?

— З чого ви це придумали?

— Вижу, дрімаєте по вулиці.

— Старість — не радість, — неохоче відповів і сам почав гніватися за таке визначення своєї особи, та було пізно.

— Ви ще, нівроку, як легінь-парубок!

Саме оцими словами зовсім доконав Маклера. Той різко зупинився і повернувся до Івана.

— Ви смієтеся? Мені вже, прошу, скоро п’ятий десяток. Піввіку!

— Я би не сказав…

Маклер дещо заспокоївся добродушною відповіддю Івана.

Та не так йому сказала пані Герцфертовова, коли він, старий холостяк, запропонував їй руку. Думав, удовиця охоче піде за нього, аби тільки заїкнувся. Та власниця цирку мала на думці зовсім протилежне. Добре, що нікому не говорив про свою потаємну любов з Герцфертововою. Маклер знав добре тримати язик за зубами, хоч і рідкі вони в нього. І все старався для збагачення вимріяної господині. А та прямо так і сказала: «Не думайте, Мачеку, же я — бабка. За мною не такі ганяються…». То правда, прошу вас, що ганяються. Тільки не за її підфарбованим волоссям, а за грошима, за багатством. А він, Маклер, хотів би нарешті мати свій власний домашній затишок, співбесідника у тяжкі, нудьгуючі хвилини розпачу. Досить було валандатися по чужих закутинах!..

— Вам куди? — спитав таксист.