— Куди хочете, — відчайдушно мовив Маклер, сідаючи в авто.

Чим далі відходило авто, тим глибше замотувався у свої думи, у своє невдале залицяння-женихання.

Виїхали на Центральне авеню. Потрапили в мишоловку легкових автомобілів, автобусів і грузовиків. Таксі повзе, як слимак. Іван дивиться у вікно на високі стіни будинків. «І там люди живуть. Під самими хмарами…».

— А парк у вас є? — спитав Сила, не по порядку зібравши слова. Та шофер, очевидно, зрозумів його.

— О’кей! — таксист повертає вліво і незабаром вони зупиняються коло Центрального парку.

Поправді чудово звідси дивитися на оті високі домища. Машини, цілі потоки машин пливуть безшумно. А небо велике, як на полонині. Сонце вже схилилося, аби подрімати. Повітря на заході стає зеленуватим. В ньому вже більше цитронової барви. При такому світлі ще ліпше видніються ті попід хмарні будинки.

Потому повітря стає густішим. Більшає вогнів. Парк швидко порожніє. Закохані і старики поспішають до його околиць, де менше зелені і самотності. Вночі цей парк — чудове пристанище для злодіїв. Навіть поліцейські, і ті більше притримуються його головних артерій. То ввечері. А вдень тут — справжнє царство для дітей. По деревах стрибають білки, на хідниках воркують голуби, на озерцях грають у м’яча…

Поверталися до цирку, коли вже по парку почали шастати поліцейські патрулі.

Машина вилетіла на круті груди моста Трайборо-брідж,і перед очима постало похмуро-величаве сизе пасмо хмарочосів…

Потім знову були вулиці, автомобілі, коричневі будинки, обплетені, наче павутиною, пожежними драбинами, люди, що товпилися на перехрестях, пропускаючи транспорт, скляні стіни магазинів, яскраво-крикливі вивіски…

Всі в той день виступали чудово. І настрій у кожного був піднесений, як на свято. Лише Іван подумки переносився до Ружени, мовчав, ніби самотнім залишився посеред того парку, де побував з Маклером.

А коли вже місяць став дубки посеред неба, як завжди після вистави, артисти зайшли в затишний зал ресторану на вечерю. Що за дивнина? На столах пляшки токайського? Хто це замовив? Чи не іменини в пані Герфертової? Чому така урочистість? В залі навіть власниця ресторану, що нечутно керувала офіціантами, поправляла на столах квіти, сервіси. Невже закінчуються гастролі?.. Гей, знають вони, що пані Герцфертовова не така щедра, аби у простий день розтринькувати на них гроші! Хто ж тоді заплатить за вечерю?

Ніхто не міг розгадати тієї таємниці. Навіть Маклер — на що вже всезнайко — і той не винюхав, чия то така гостинна рука. Правда, майже цілий день промандрував з Іваном. Пані Герцфертовову він, Маклер, не розпитував, бо з того вечора, як одержав від неї порожній кошар, дуже рідко ділиться думками. Та й взагалі, власниця цирку подумує, що Маклер зайвий у її трупі. Тепер вона вже й сама може стежити за програмою. А Сила? Той сам собі вигадує номери. Словом, Маклеру майже нічого не залишається робити…

Менше за чоловіків, очевидно, цікавилися святковим столом жінки. То вже для них не першинка.

Раптом на підлозі хряснула тарілка.

— Хто буде їсти з горшка? — запитала гостра на язичок Реґіна.

— Пан Сила!

Іван розгублено, як школяр, тримав у руці папірець. Круглими карбованими очима зиркав то на своїх друзів, то на папірець. Губи в нього затремтіли, як і листок. Лице почервоніло. Він не міг сказати й слова, хоч серце гупало на весь зал: «Син!», «Син!», «Син!».

Ще раз дивиться на той рядок: «Поздоровляємо сином! Свадеби».

— Поздоровляємо із сином! — і нестямився, як мимохіть вимовив.

До нього потяглися руки, дзвенять кришталеві келихи, наповнені токайським.

— Слава великому і міцному роду! — пропонує перший тост пані Герцфертовова і цілує Силу.

— Віват! Віват! Віват! — скандує невелика компанія «Герцфертов-цирку».

«Синок народився! Корінець! Нащадок! Рід не переведеться! Ружені би треба написати…» — озирається Іван, збирається вийти з-за столу.

— Куди, молодий витязю? — запитала Герцфертовова, вибрикуючи очима. — Товариство не до смаку?

— Ружену треба телеграфом поздоровити. Від усіх!

— Ще зранку виконали ваше бажання, молодий татінку! — хитро усміхаючись до нього, проспівала власниця цирку. — Спільна радість наша, чи не так, колеги?

— За Ружену Зіклову! — піднявся з-за стола Маклер, що весь час похмуро поглядав на Герцфертовову. Та й не думала зустрітися з його каламутними очима. «Що з нею сталося? — гнівався в душі Маклер. — Ну, хоч би дозволяла руку цілувати так, як раніше. А то зовсім не звертає уваги».

— Дозвольте, панове, замість Ружени поцілувати нашого дорогого татінка! — і, не чекаючи схвалення своєї пропозиції, пані Герцфертовова рушила до Івана.

В Маклера на чолі почав виступати рясний піт. Потер у салфетку свої пухкенькі долоні, розкрив рота, та так і не міг витрощити й слово.

— Гірко! Гірко! Гірко! — защебетала Реґіна.

Її ніхто не підтримав, бо всі були зайняті вечерею. Окрім Реґіни та пана Маклера. «Я ще з ним намилуюся, стара негіднице! — подумала Реґіна про свою господиню. — Є часу до ранку. І нагода, що й не вигадаєш!..».

А коли випорожнили карафки, тарілки, пані Герцфертовова заметушилася:

— Будемо закінчувати, панство! Завтра на нас чекає велика робота.

Перечити їй ніхто не смів. Така вже традиція. Така прихована чемність до власниці цирку.

— Ми двоє, — вона показала рукою на Івана, — ми двоє з молодим татінком залишаємось, аби провести розрахунки з метрдотелем. А вам — на добраніч!

Розрахунки в пані Герцфертової були свої. І тому вона запитала:

— Ви раді, витязю мій?

— Дуже щасливий, пані Герцфертовова!

Вона торкнулася його руки, зашарілася, мов дівчинка.

— Знаєте, що, мій коханий? Звіть мене просто Роза. Нащо церемонитися? Такий чудесний день сьогодні! Чи не так?

— Правда, пані.

— А тепер ми двоє вип’ємо за вашого синка. Вино чи щось міцніше просите?

— Я й того не пив, що наливали.

— Думаю, же мені не відмовите, чи не так? — прищурила на нього очі, що вже взялися хмільним блиском.

— Не вживаю, пані, — віддаючи шану, схилив голову Сила.

— Не розумію вас, коханий! Всі великі люди не обходяться без цих живильних краплин, без цього нектару, котрий живить квітку кохання, що молодість повертає і силу дає!

— Та розум відбирає, — додав Іван.

Вона насторожилася, почувши таке від свого витязя. «Невже цей ведмідь не відчуває моїх лестощів? Невже в нього серце дерев’яне?».

— Кельнер, карафку гавайського рому! — позвала вона офіціанта.

— Не старайтеся, пані, для мене. Я вже повечеряв. Мені треба відпочити, — і глянув на годинника.

— Я дозволяю вам завтра на тренування не виходити.

— А таке я собі не дозволяю! Ліпше цілий день їсти не буду, а не пропущу й одного заняття.

— Я дозволяю.

— Дякую вам. Та ото для мене не дуже добре… — і знову зиркнув на годинника. Це означало, що їхня бесіда закінчена.

— Витязю мій коханий, хіба ви покинете ось тут самітню, нещасну жінку? — голос у неї затремтів, як на вітрі.

— Ви — нещасна жінка? А хто тоді щасливий?

— Не розумієте ви, мій коханий, у чому полягає щастя…

Вона налила обидві чарки.

— Агой! — підняла одну і випила за махом.

Іван не торкався своєї. «Нещасна? Може, тим, що полюблює отсю холеру? А, може, якась біда у неї сталася?..».

Пані Герцфертовова долила рештки з карафки у свою чарку.

— На добраніч, витязю мій!

— Можна вже йти, пані Герцфертовова? — нетерпілося Силі.

— Герцфертовова! Герцфертовова! — гніваючись, передразнила його пані. — Я казала вам: називайте мене просто по імені — Роза! Я лише вам це дозволяю!..

Іван не наважується, у нього язик не повернеться сказати на власницю цирку просто Роза. До цього він не звик. Знає, що менший завжди повинен шанувати свого володаря. Так уже прийнято в світі. І коли менші випивають зі старшими на брудершафт, то це дає знати, що вони хочуть тобі казати на «ти». А ти в свою чергу повинен забуватися і далі звертатися на «ви»…

Пані Герцфертовова встала, легенько придержуючись за стіл. Очі в неї горять сердитим усміхом. Вони звузилися. Пані Роза вийняла з ридикюля губну помаду, люстерко. Поспіхом намастила губи і рушила строгим кроком до виходу. Іван ішов поруч. У вестибюлі в мармурову підлогу нерівномірно зацокали каблучки, підковані ромом. На тротуарі похитнулася, сперлася на Іванову руку.

— Може, присядемо отут, на лавці?

— Вже пізно, пані Герцфертовова.

— Курям та дітям — пізно. А нам з тобою саме благодатний час! — і повернула до лавиці.

— Нас і в готель не пропустить, — спробував її протверезити.

— Не впустять? — вона голосно засміялася. — За гроші і в рай впускають, мій витязю!

Ром перетворювався на олово: ним наливалися голова і ноги, важкими ставали слова. Пані Герцфертовова втрачала рівновагу, міцно горнулася до Івана.

— Пані Герцфертовова, аби ви так не мучилися, я вас понесу.

Вона обняла Івана за шию, почала цілувати, що аж задихалася. Притис її до себе і поніс до готелю. Перед входом зупинився. Поклав її на лавичку. Вона так розм’якла, що легенький вітерець, ніби похитував нею, як ганчіркою. Покопирсалася в ридикюлі, вийняла звідти ключ.

— Маєте. Від сьогодні ви стаєте господарем тої кімнати.

«Ба ци не порябів у неї розум? По пиятиці все може статися…».

— Пані Герцфертовова, у мене є Ружена, дитина!..

— Ходи, ходи, мій… дурнику! Все то — перехідне… У мене також є своя гордість! І гроші!

— Я піду наперед відкрити кімнату.

— Ми разом підемо.

Вона намагалася ступати твердо, та це їй не вдавалося.

З другого поверху Іванові довелося занести пані Герцфертовову у її кімнату.

— А тут я вже й дома, — сказала, скидаючи блузку.

Вийняла з шафи-серванта пляшку лікеру, дві чарки, сифон з газованою водою, консерву, печиво, цукерки.

— Добру ніч, пані Герцфертовова! — прощається Іван, взявши дверну ручку.

— О, від мене ви так легко не підете, витязю мій. Ви — абстинент?

Іван не зрозумів того слова і тому нічого не відповів.

— Жаль, жаль…

— Мені вас дуже шкода, пані Герцфертовова.

— Мене? — протверезішали її очі. — За що, мій витязю? — вона підійшла до Івана, поклала йому руку на плече. — Ходи, сідай, сідай, коханий, та скажи, чому ти мене шкодуєш? Що маю грошей багато? Що весь світ мій буде, коли захочу? Ха-ха-ха! Хочеш, я тобі буду платити вдвічі більше?

— Скілько я заслужив, стільки й платіть. То ваша совість.

— Ну, ну, не жартуй, скидай піджак. Сідай. Будь мужчиною! Будь джентльменом!

— Я, пані Герцфертовова, не полюбивник вам! — натиснув на дверну ручку.

— Двері закриваються автоматично, майте на увазі.

— Відімкніть, прошу вас!..

— Хіба вам погано в моєму товаристві?

— У нас товариство може бути тільки в роботі. Відімкніть двері, бо інакше видавлю їх! — пригрозив Іван, бо побачив, що інакше ще довго доведеться отак стовбичити.

Пані Герцфертовова відчула, що то не жарт. Взяла з-під скатерки ключ. Міцним кроком підійшла до Івана. І заговорила зовсім тверезо, лише дихала якимсь парфумом.

— Сподіваюся, же про нинішній наш конфлікт не буде знати ніхто, окрім нас двох?

— Не буде! — а сам подумав: «Файну натуру має, корінець би їй висох! На панські фіглі потягло її. Айбо перед п’яним і Христос, кажуть, шапку знімав…».

І вже нижче, десь на другому поверсі, Іван почув, як грюкнули двері. Спересердя пані Герцфертовова не зачиняла їх на ключ аж до ранку.

* * *

Сон у Івана був неспокійний, як і вечір, проведений з пані Герцфертововою.

Прогулювався, а думками витав то в Празі, то в Карпатах, коло нянька. «Ба як ся має Ружена? Ото мене найбільше пече. Ба ци здоровенький хлопчик. Хоч би скорше повертатися додому. Щось би їм прикупити… Не зажену домів грошей. А нянько буде чекати, майже… На вітер пішли всі… Гей, ні, не на вітер, бо Свадеба на волі!».

— Хелло! Хелло! — почув Іван позаду себе прокурений сиплуватий голос, та не повернувся на нього. Той повторився ще раз. А незабаром з ним порівнявся гостроносий, з поцяткованим лицем, панок. Поклав руку на Іванове плече.

— Я, прошу, не Хелло, а Сила! Розумієте? — склав якось по-англійськи.