— Знаю, містер Сила, знаю. Я заходив до готелю. Ви вже не були там.
— Якусь новину маєте для мене? — одразу спитав, бо міркував, що чоловік телеграми або листи розносить по квартирах. Та гелевач почав про інше:
— Вчора я бачив ваш виступ у цирку, — спокійно вів містер. — То магія чи природна сила.
— Майже, природна, містер. То мій хліб. Ви розумієте? — і показував рукою на рота.
— О, о, розумію! Бред[90], — неохоче розтуляв той гнилозубого рота. — А я до того хліба хочу додати смачний паштет.
— Паштет? То з м’яса?
— Но, но, то є з доларів!..
«Паштет? Долари? Що він хоче, корінець би ’му висох? Ба ци я не так порозумів?».
— Що ви хотіли, пане містер?
— Я маю машину. Легкове авто. Перший випуск. Вищий клас. У ньому сидить моя родина.
— А що від мене хочете? — ніяк не міг зрозуміти.
— Зачекайте, зачекайте, містер Сила. Ви можете витримати моє авто?
— Авто? Для чого? — стоїть перед ним і здужує англійські слова, що вже досі мав у запасі.
— Вищий клас! Прошу! — і показував містер у бік.
Підійшли до машини, що стояла в широкому проїзді. В ній чекали вислозадого містера двоє доньок, двоє зятів, жінка. Вони визирали через вікно, як ворони.
— Ми їдемо на курорт. В дорозі хочемо зустріти тисячі пригод. То цікаво дітям і мені. Я хочу вигнати на вас свою машину.
— Як — вигнати? — здивувався Сила. «Ба що то за фіглі? Чи не хоче він мене розтрощити?».
— Через вас переїде, — пояснює руками вислозадий.
— Та що ви, пане містер! Я такого ще не пробував…
— П’ять тисяч доларів маєте одразу.
«П’ять тисяч? Для сього лабатого дармоїда — то майже дитинські фіглі, а для мене вони можуть повернутися другим кінцем… Айбо гроші треба… І синкові треба прикупити, і Ружені. І ведмедиці тій треба віддавати, аби не задовжитися надовго. Треба, треба, треба… Ба ци удержу?!».
— Виганяйте! — відрубав Іван, наче не збирався лягати під машину, а мав бажання виграти в карти. — Айбо не дуже скоро женіть…
Гнилобокий містер зрадів, метнувся в машину, вийняв звідти килим, прослав на бруківку. Містер сідає за кермо. Іван ліг на м’який покрівець. «Ба ци удержу? А як задавить? Ні, не задавить! Як буде біда, я їх усіх переверну!.. Господи, як ти десь є на білому світі, прости мені всі мої гріхи!».
Загучав мотор. Сила зібрався в пружину. Передні колеса наближаються до нього все швидше, швидше. Чорний страх повзе на його життя. «Удержу, корінець би ’му висох!..». Чорне авто, як гадина, лізе. Торкнулося шиї. Здавило. В очах закаламутилося. Пульс гарчить, як мотор. В цю мить насунулося заднє колесо. Іван спинив дихання. Натужився. «Аби лише розум був при мені…» І раптом загучало: Рружж!.. Щось дзенькнуло. Загула сирена. «Аби лише розум був при мені…Аби видержав — тоді…» Іван розкрив очі. Почув запах диму. Повернув голову. Авто вже стояло збоку. Піднявся поволі. Витер хустиною шию. Обтрусив штани. Містер викотився з авто, зиркнув мимохіть на Івана:
— Чесно заробив! — і, не подавши Силі руку, повернувся до машини, оглянув її, пальцем мазнув вікно. Двоє фотографів ще раз клацнули апаратами і поспішили до свого авто. Гей, знають вони, не поскупиться хазяїн і для них. Завтра помістять фото в газеті з текстовкою: «Купуйте легкові автомобілі, котрі не здатні робити катастрофи!».
— Кілько важить ваше авто, пане містер?
— Півтора тонни, — усміхнувся. — Це найлегше авто такого типу.
Іван не перераховував гроші. Довірився містеру. Сунув їх у кишеню та став позад машини, сказавши:
— Ану, рушайте з ним іще раз, — і взявся обіруч за пузатого багажника. Містер переключив швидкість. Та авто не рушило з місця. Натиснув на педаль газу, на клаксон. Що за біда? Глянув назад. Сила держав у руках машину. Лише задні, ведучі колеса робили швидкі холості оберти. Містер виключив мотор, витягнув голову крізь бокове віконце. Покликав Івана.
— Ще маєте тисячу доларів. Лише нікому не кажіть про цей випадок.
— Мені все одно. Айбо машина не дуже тяжка. То правда…
Містер швидко зник з того місця. За ним погучали й фотографи. Дорога далека. А їх шеф любить пригоди. Що для нього викинути на вітер якісь тисячі, коли мільйонами бавиться?
«Розмітується грішми, як лупиною, корінець би ’му висох!.. Файний номер може вийти. Ще й пані Герцфертовій скажу про нього… Заплатить — буду робити. Не заплатить, то най обійдеться з тим, що має…».
— Дай, Боже, здоров’я, чоловіче! — перестрів Івана мужчина, тримаючи під пахвою газету. Піджак у нього такий полатаний різношерстим ганчір’ям, що здається ось-ось розлетиться на шматочки, і з-під нього визирнуть сухі, як граблі, ребра. І чоловік, і одіж на ньому тримаються на Божому слові.
— Дай, Боже, — відповів Іван і сягнув у кишеню, аби віддати бідолашному на одяг. Той, помітивши, що Сила прийняв його за жебрака-попрошайку, зупинив Іванову руку:
— Я ще не хожу по жебрах, — відповів тихо, ніби боявся, що ото слово вибухне.
Іванові здалося, що тому важко тримати на тонкій шиї власну голову, покриту засмальцьованою крисанею. Рідка, повисмикувана часом борідка, тряслася, наче від холоду. Дрібні очі заховалися десь у глибині кісток і визирали звідти глухо, як світлячки.
— Не хожу, бо ще маю руки, — знову підтвердив свою непричетність до жебрацтва.
— По-наському говорите, чую.
— По-наському. Коли забуваєш свій язик, та ото все єдно, гейби-сь мамку загубив. Так співав Шевченко… І Бог того карає, хто материнський язик забуває. Я вже тут з дев’ядесятого року, айбо і єдно-м слово не забув. Не хочу, аби ня Бог Небесний покарав за такий гріх…
— Відки ви родом?
— З Підкарпатської. Відки й ти, неборе. Усе про тебе у новинці вичитав. Та й по образчиковим[91] тя познав. Піду, гадаю собі, нащивлю краянина. Ти, нівроку, вижу, добре ся маєш. Най ти Бог Небесний допомагає!.. А як там наші живуть?
— По війні мало ліпше стало.
— Хвала Богу, — він зняв з голови крисаню. — Хвала Богу!..
— Тяжко живуть люди. Землі не мають. Роботи не мають. Притискують їх порціями[92]. Школи, чую, чеські запроваджують і в селах.
— Ой, неборе, ото не до добра прийдеся.
— Не до добра, краянине…
— Та й тут не Пасха. Мій побратим — рік минуло на велику Богородицю — також ліг під колеса. Айбо більше не піднявся із штреки. Колеса тяжкі на тій машині. Ой, тяжкі, неборе. І не силою хвалився, неборачище, прощінби. Біду свою поклав на штреку та там і залишив її разом з головою. Ой, кажу тобі, не рай тут, на чужині. А кілько нас таких є! І з того боку Карпат, і з сього: лемки, волохи, гуцули, поляки, малороси. Прийшли сюди, як і я, на заробки. Айбо видиме, що нічого з того не буде. З порожніми тайстринами повернемося, як не візьме Бог Небесний душу… А цимборові моєму зовсім не добре впалося. Дурнячка, майже, на нього прийшла. Бо нікому нічого не казав. Раз лише чуємо — найшли його без голови. Не удержав, сараку[93]… А я, приміром, кажу, що не всім ото треба під машину лягати. Дасть Бог, може-то, уладиться якось. Найліпше померти своєю смертю… — і він важко зітхнув.
— Правда, правда, дідику!..
— Не дідо я, неборе. На сорок п’ятку той рік перейшло. Копальня, майже забрала мою силу… Дочуваюся, що і моя мамка дорогенька іще жива, хвала Богу. У Дозі має обійстячко. Якби-сь, неборе, хоч завернув до неї, коли будеш вдома. Бо ти, чую, мандруєш по світах. Майже, рідко буваєш дома… Гей, неборе, не забувай про доміство. Тяжко без нього. Ото так, якби-сь там залишив серце та й ходиш по світу без нього. Чоловік на чужині каждий часок самотній, як сирота… Та, може завернеш до мамки?
— До Лози, кажете? А як натрапити?
— Кормошом Михайлом звуть мене. Кормош. Ото є така яблінка. Тверді на ній яблучка ростуть. Хоч яку зиму переносять. Чим довше стоять десь у соломі чи сіні, та тим ліпші… Гей, неборе, якби-сь був приніс, хоч одно яблучко з дому!..
— А я вам куплю.
— Таких ніде не продають. Не є тут таких яблучок. Та й не буде. Ото, хоч і ліснички, айбо домашні, на твоїй материнській землиці виросли та достигли… Та не забудеш, неборе?
— Не забуду, Михайле.
«По всьому світу розлізлися люди з порожніми торбами. Думали наповнити їх. А повернуться домів іще ліпшими жебраками на жебрачу землю. Ой, нечесний се світ!.. Ой, нечесний…».
Серце із заліза
Сонце підфарбувалося, причепурилося за сірими завісами хмар і поспішало на побачення з молодими листочками на деревах, що вже вичікували в парках та скверах. Цього разу літня весна чомусь запізнювалася. Хоч уже початок квітня, все ж тільки каштани насмілилися позапалювати свої білі свічники.
Тисячі парижан вийшли на рандеву з весною: вироїлися з квартир і тепер, здається, тісно стало в цьому величезному місті.
Іван та Ружена ходили мовчки. Милувалися ранковою столицею Франції. Довгі промені сонця вигравали на вулицях, бульварах, у скверах, тяглися до фонтанів Трокадеро, до Єгипетського обеліска, обснували Ейфелеву вежу і позолотили величний собор Паризької богоматері…
«Кожне місто має свою красу. Кожний народ має свою культуру, з якою подорожує від сивої давнини до наших днів. Айбо що ото за культура? — глянув Іван на величезне полотно в Луврі. Художник відтворив на ньому пекло: люципери вилами заганяють мучеників у вогонь. — За що їм така кара? — , раювали на цім світі. А на тому їм суджено бути в огні…».
Одразу за тріумфальною аркою зайшли в дивовижний сад з фонтанами, терасами, статуями, ставом. Урочисту тишу з алеями віковічних дерев порушував лише пташиний гомін. Це — місце побачень, місце закоханих. Ось дівчина, очевидно, служниця: колише лівою рукою коляску з дитиною, а правою обіймає свого нареченого. Цілуються.
— Оті тоже грішать? — побачивши цю сценку, спитав Ружену.
— Обійняти чи поцілувати кохану на очах у людей — то традиції Парижа. Звичка, розумієш?
— Файна звичка, аби їх лише пеклом не пужали…
«Пекло? А, може, і я заслужив його за Джексона? Та, кажуть, Господь Бог справедливий. Він усе видить, чує і знає. І ще й думки знає кожного чоловіка. Мусить знати, що я не винний був. Не дуже мені кортіло йти бавитися з тим Джексоном. Айбо гроші треба було. Трикляті гроші. Вони на світі найбільше роблять біди…».
— Ти чому замовчав, Іванку?
— Пекло привиділося.
— А я думала — ота парочка. Іди зі мною та більше не грі —ши, — пригорнулася до нього, заглянула в очі, що випромінювали ніжністю і ласкою впереміж із смутком.
— Добре, дорогенька моя, — сказав, однак із голови ніяк не виходила розмова зі Свадебою. Він намагався обійти її, аби не думати про це в такий гарний день. Та в цьому він був безсилий.
«Десять років!.. Десять літ я мушу служити Герцфертовій, аби віддати борги. Далеко застряв у болото. Дуже далеко. Та іншого виходу не було. Підростають діти, доглядати їх хтось мусить. А квартиру треба мати свою? Треба. Одягтися треба? Треба. Їсти треба? Треба… Господи, отих «треба»! І то так буде, певне, до кінця життя… Айбо чому Герцфертовова укладала договір не на менше і не на більше, а лише на десять років? Ге-гей, знаю, що не про мене гризеться! Та треба вичекати, винести усе на своїх плечах, а там буде видко. Кажуть, цирк майже доживав, доки мене не було. А тепер по світах роз’їжджає. Правда, я маю від неї платню. Постійну. Хіба ото платня? Вона щорічно має до п’ятсот тисяч крон чистого прибутку. Півмільйона! А мені з того виділяє грайцарі. Айбо й то хліб. Я хочу, аби мої діти не знали бідності, з котрої я вибратися не можу. Я хочу аби мій син жив у будучині ліпше, як я. Маю я на те право? Маю. Маю я на те силу? Маю!.. Та буду й далі мучитися, аби потому повернутися домів та хижку якусь звести собі, землиці прикупити. Бо роки біжать, як ті коні, та все ближче до старості…».
Карпати!.. У ранковому тумані пливуть сині гори, а через їхні верхи, мов викупане дитинча, перебирається сонце. Кліпне на долину, а потому заволочать його хмари, та живуть люди у потемку, як у норі. І Господь скупиться додати верховинцям того світла. Селяни, як миші, вилізають зі своїх хижок та йдуть на нивки ритися, аби щось вигризти на пожиток із тої скупої землиці.
«Гей, нема тому русину добра і за Масарика![94] Чеські та свої пани почали вирубувати ліси, роздягають догола наші гори. Викопують та вивозять сіль із Марамороша. Докопуються до нафти. А що залишають у нас? Голод і нужду… Хочуть до цятки випити нашу крівцю. Айбо гадаю, так довго бути не може. Зачувати, гей би по горах ходять сини Довбушеві, що забирають від багачів гроші та ділять помежи верховинцями-нуждарями. Добрі люди мають бути. І пані Герцфертовова — хитра лисиця. І на неї треба би Липня з Волового. Гей, там би було що ділити! На всіх бідняків нашого села доста би було!..
"Іван Сила на прізвисько «Кротон»" отзывы
Отзывы читателей о книге "Іван Сила на прізвисько «Кротон»". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Іван Сила на прізвисько «Кротон»" друзьям в соцсетях.