Прийдешнього дня вивів своїх синів на старий мочар і сказав:

— На червеницю поносимо. Іван буде мотики гадковати[4]. Анцька — корову в лозняку попасувати.

— Я піду корову дозирати[5], — озвався Іванко. — Анця най мотики гадкує…

— Не пискай! — прикрикнув батько. — Будеш ото робити, що я кажу.

Потому, як помер найстаршенький, а за ним і жінка, Анцька — одна-єдина донька серед хлопчуків — ставала доброю помічницею Федора в хижі. Люб’язніше, аніж до синів, ставився до неї Федір ще й тому, що вона ніби з материного ока викапана. Така ж лагідна, роботяща. І лицем нагадувала Федорові про дружину. Доросліші сини помічали це, та не перечили няньові, коли виділяв її на легшу роботу. Іванко не розумів цього і тому просився, аби його відпустили на волю, до своїх ровесників у лозняк.

— Доста вже було бігати. Дев’ятий рочок маєш. Я в дев’ять літ у хащу з няньком ходив…

Переселилася чорна земля з млаки на червеницю. Занудьгував Іванко, як брати покинули його самого біля мочила, однісши повні плетенці горі селом додому. Взяв у руки мотику та й почав копати.

Тяжка мотика. Нянькова. Сам набиває її, клепле, гострить. Синам забороняє брати в руки мотику і косу, нікому їх не позичає. Бо то ж не забавка. Мотика і коса завжди мають бути напоготові, як зброя. Сусіди, правда, не дуже напрошувалися на його знаряддя. Такою, як лопата, мотикою не поробиш цілий день. На то треба мати добру силу. Косу й поготів не просили в нього. Вона — довга, тяжка. Коли Федір починає прокіс, то бере на три кроки. Аби лише було що косити. Гей, якби йому таку кісницю, як у намісника або в графа! Там є де розігнатися. А на свойому — що? Побавиться, доки сонце не перекотиться через Китицю-гору, та й на тому треба вішати косу…

Поки сини повернулися з Федором сюди, на млаку, Іванко накопав цілий віз глини. Тепер сидів на обочині та й дивився на долоньчата. На правій з’явилося якесь чудернацьке намисто. Він поплював на долоні, потер їх, як це робив батько, і знову придивлявся до тих дивних намистин, що пощипували.

Іванко зиркає то на братюків, то на нянька: очі заблищали, як у переляканого зайчика. Тікати? Куди? Все одно треба буде йти спати додому.

Нянько ступав по землі, і чим меншою робилася відстань, тим дужче тріпалося серденько в Іванка. Старші відвернулися від нього і рушили наповняти коші. Іванко зіщулився, крадькома позирав за батьковими ногами, під якими, здавалося йому, вгинається пішачок. Він простував на нього, Іванка. Батько став, неквапливо сягнув рукою у широку кишеню.

— На, гризи, неборе, — мовив, вийнявши з кишені велике жовте яблуко. Дідо дав…

А коли помітив, що в ямці велика купа накопаного намулу, здивовано поспитав:

— Моєю мотикою нагрібав?

Іванко не встиг відкусити з дідового яблука: так і задержали його перед носом батькові слова.

— Я більше не буду, няньку, — почав кривитися, підходячи до нянька. Той узяв сина за руку, мовчки потримав у своїй. Перегодя сказав:

— Я тобі маленьку зроблю. Бо з моєю можеш надірватися. А до мотики треба привчатися. То наше ремесло, неборе…

Старий Сила добродушно глянув на старших синів і нічого не сказав. Лише пальцем повів кілька разів по тугих вусах, які відпустив після смерті Анці. «Ще один копаш[6] росте. Іще одному треба буде землиці виділяти. Тісно на ній, небожата, айбо то нічого. Петро каже, що хоче вже своє гніздо звивати. Най здоров жениться. За такого легіня[7] пішла би і не така ґаздівська дівка, як Мочарчиного. Знає син поле, любить його. Руки дужі має, нівроку. А може, ще й невістку до мене приведе? Айбо того він не зробить, бо сам видить, що і нам нема де обходитися в хижі… Два коблики[8] придає сват. Коблик буде мати від мене. Гей, якби ще ялівку додав за дівкою!.. Ото би зовсім файно було. Потомклюся[9] ще сам із сватом. А може уступить?..»

І сонечко, хвала Богу, уже наморилося через день, почало дрімати. Надвечір’я плететься над селом. Узбіч вулиці, що веде до Федорового обійстя, із землі стирчать чорні деревцята. Де-не-де залишилося ще по листочку, ніби осінь засвідчила на них золотою печаткою: «Урожай зібрала». Синяк також скинув на землю золоті ризи і тепер виглядає, як піп на похоронах: чорний і набундючений. Лише дуби не піддаються осінньому листопаду: міцно тримають на собі ведмежі кожухи…

По вулиці вони йшли один за одним, як і по стежині. Іванко ніс чотири мотики. Міцно обійняв їх рученятами, міряв за няньком кроки. Десь посеред села Федора перестрів чоловічок у чорній одежі. Низько вклонився, простягнув коротку руку: Сила і в сірому потемку пізнав сільського вчителя.

— Покладіть, будьте добрі, кошар на землю, — проспівав той якось по-чудернацьки, витягуючи вперед підбородок, ніби його давив ошийник-комірець, підпертий чорним машликом[10]. — За нумером два сто двадцять і єден, за нумером триста сорок і вусям, за нумером п’ятьсто дев’ядесят і три у метриці значиться, же у вас є діточки, котрим іще мож би ходити в школу, — то-єсть, вони можуть у мене навчатися розузнавати всі букви, всі числа до тисячки. Окрім сего, мій ошколаш[11] за якісь пару зим може опанувати великою таємницею — письмом. Він буде мати змогу замінити хрестики на папері своїм власним підписом. Ви розумієте мене, пане селянине?

Іванко зачудувався з пана: як він багато говорить! Став впритул до батька і спостерігав за рухами розумного чоловіка: той розмахував ручками, загинав пальці і не переставав говорити.

— За сесі дні я обходив усе село, жеби удостовіритися: живуть оті діти, що мають ходити в ошколу, або не живуть? Я узнав: усі живуть коло своїх родителів. Ми договорилися, же каждий прижене в ошколу свого дітвака. Най уже дівок не пускають, айбо хлопці мають бути ошколовані. Ото наші вояки, ото наші оборонителі, ви розумієте? — і лише тепер учитель помітив Іванка. — От ваш, приміром, сей маленький. Як його звати?

— Іванко, — відповів сам за себе.

— Іванко, — повторив учитель, очима обмацуючи хлопця. — От, приміром, він має вже рочків десять?

— На дев’ятий перейшло п’ятьма тижнями, — поправив його Федір.

— Та ви розумієте, що вже з нього могло бути? Не розумієте? У-че-ник! О! — учитель підняв вказівний палець, ніби показував на хрещик високої церкви.

— Пане вчителю, я знаю, що король із нього не буде, аби не завадило би ’му знати хоч чотири значки. Та не піде у довгані[12] до школи. І на зиму не є в нього ні постолів, ні петека[13].

— Розумію вас, пане селянине. Розумію вас, — зрадів учитель, що умовив нарешті Федора. — Ой, як розумію. Та ви чуєте: я сам, поза урядом Ференца-Йозефа, хочу привчити русинських дітей до ошколи. А може, з нього щось вийде? А може, піде у велику школу вчитися? Не всім, розумієте, на землі робити…

— У нас, пане учителю, рід такий: од землі прийшов, до землі і повернеся.

— Ви не подумайте, же в мене отець священик або нотар. Я — з роду земледільців. П’ять пар волів продав нянько, аби я скінчив учительську семінарію. І не шкодує.

Лише тоді, коли вчитель нагадав, що його батько також походить від землі, старий Сила погладив правицею вуса. «А може, з нього ще й писар буде? Най іде. Обійдуся на зиму і без нього. Мені видиться, що має добру голову». Перегодя сказав:

— Одного пущу. Найменшого. А без других і на зиму не можу обійтися.

— Подумайте, пане селянине, і за других. У вас донька, мені видиться, єсть, старшенька за нього.

— Є. Та вона домарить. Файна ґаздиня з неї буде. Всяку роботу жінську вже знає. На два рочки старша…

— Не завадило б і її відправити до школи.

— Одного дома, а других лишаю на обійсті! — Федір нахилився до кошара, почав чалапати домів. Вчитель навздогінку послав:

— Міркуйте, жеби хоч той прийшов!..

* * *

Минули Покрови, а за ними продощило Михайла — останнє церковне свято, коли осінь передає животвір-природу в холодні руки зими. Селяни поприв’язували до ясел худобину, запасалися верболозом, хмизом. По пустирях вітер загрібав жовто-буре листя і волочив його в улоговини. Сьоголітнє життя придибало до старості. Ранкові тумани сріблили чорне галуззя на деревах, сивиною вкривали вершини гір, горбилися понад Боржавою. Лише десь в полудень піднімалися вище і вище, аж поки й зовсім не злилися з хмарами, що плечима обперлися в Синяк і вартували на прихід Нового року. Ось-ось він надійде, потрясе тими хмарами і на хрустку землю, висушену сонцем та морозами, насипле вовнистого снігу.

Іванко дрібошив по стежині, і тайстрина раз-по-раз била його по правій литці. У тій торбині він мав свій полуденок — окраєць мелайника[14]. Окрім того, ніс до школи табличку, червоні та білі камінчики, що цоркотіли насподі. Він не звертав на них уваги, бо старався не забути те, що вчора вивчив у школі. «Два раз два — ото…» — і затеребив на ходу пальчиками. «Два раз два — ото чотири!» А нащо оті палички виводив цілий день на табличці, і сам не знав.

— Два раз два — ото чотири! — замість того, аби поздоровкатися з учителем, випалив Іванко.

— Шапку треба зняти, хлопче!

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки Богу! — відповів учитель, поклавши маленьку руку на Іванкове плече.

— Днесь будеш сидіти на першому місці. Ти в нас приліжний ученик. Завтра, думаю, прийдеш до школи мало скорше, бо ми вже почали вчитися.

Іванко виплутався з торбини, пороззирався по класу: позад нього сиділо двоє новеньких. Приплював на дощечці те, що дома написав, витер усе рукавом. Школярі вистукували на дощечках, списуючи з класної дошки хвилясті та прямі лінії. Підшморкували, покашлювали, перешіптувалися. Вчитель сидів за столом, читав книгу. На його лиці вибігали то смішинки, то жалощі, то переляки. Раптом закрив книгу, кинув нею на крайчик столу, засовався на стільці. Замислився. Над чим? Чи не над долею, що кидала ним по Верховині? Та й Дон Кіхот, про котрого читає, чимало мандрував, боровся за правду, помагав скривдженим. Дечого досяг і він, сільський учитель. За останні десять зим у його класі перебувало дві сотки школярів. То не так уже й мало, коли рахувати, що досі, себто до нього, не було в селі такого чоловіка, котрий міг би підписатися. Він любить свою роботу. З ранку до ночі сидить у класі, товкмачить у голови оцим селюкам розум, аби ширше виділи, аби їм був доступ до книг, у яких так гарно описано людське життя. Як не старався, все одно багато їх закінчували чотири класи народної школи за шість, а декотрі — за вісім зим. І не через тупість, ні. Верховинський бідар шукав рятунок від безвиході у землиці, що годувала його хлібом насущним, давала прожиток родині. Тому діти бралися за те ремесло від колиски. Були й такі, що навідувалися в школу перед тим, як мали йти рекрутами на цісарську службу. Просили, аби пан учитель навчили їх письмо написати.

Чотири зими ходив Іванко до школи. Вже й сусіди почали вчащати до старого Сили, аби його писемний син прочитав, що там у тих папірчиках понаписувано.

Однієї літньої ночі, коли по дворах верховодив сон, селян розбудив церковний дзвін. Голосисто забовкав ув один край, попіднімав на ноги сонних. Селяни повихоплювалися на двір, хто в чому спав, охтіли та озиралися навколо, аби пересвідчитися, з котрого боку тягне димом.

— Школа горить!

Та люди не дуже хапалися за цеберки. Най горить, фрас[15] із нею! Гершко все одно дістане за неї гроші від уряду: хата посекурована[16].

Білі людські постаті поверталися досипати коротку літню ніч.

З ранком поздоровкалися усі дзвони церковні: у школі згоріла вчителева жона з дітваком, а вчителя з розтрощеною головою знайшли за дровітнею.

Чому зотліла стара школа? Хто прохромив череп учителеві? Ніхто й досі ще не знає. Лише подейкують, ніби Гершко підплатив паліїв, та вони й пустили з димом ту хату, за котру власник потому дістав великі гроші. А вчителя згирили, аби не залишався свідок.

Чи так, чи не так ото було, — тяжко судити, бо урядовці й самі не довго сушили собі голови над тим. Менше стало одним русином у селі — світ не перевернеться. Народиться другий…

* * *

Іванка так тягнуло в школу, що й на п’яту зиму захотів піти. Правда, тепер уже сільських дітей передали церковній школі, яка розміщалася у колишній дяківні. За вчителя правив тут тутешній дяк Тома Гудь. Серед селян він був найвищий грамотій. Ще б пак! Вісім зим ходив у горішню школу, що згоріла перед сим. Заприязнився з попом, з німцем-поміщиком, з нотарем, з начальником жандармерії, догідливо ручкався з екзекуторами. Ото не фіґлі мати таких друзів! А з колишніми своїми побратимами поводив себе спогорда. «Науку знати, — казав при нагоді, — треба на плечах голову мати». Коли Тома виводив на папері своє куце прізвище, тричі відпочивав, бо після кожної літери припльовував на кінчик пера. М’який знак у кінці ніколи не ставив.