— Шкода так худобину мучити.

— Тут ідеться не про тварину. У мене контракт є з мадридським цирком, у якому один із пунктів зобов’язує мене представити людину, котра зможе задовольнити бажання любителів коріди, себто перемогти бика.

— Не зможу, паніко, — склав руки, ніби перед іконою.

— Ви почали дивувати мене. Чому?

— Я — селянин. Мене вчив нянько любити худобину. Не можу я вбивати її ні з того, ні з сього.

— А Джексона не шкода було? — вколола його очима, зціпивши єхидні дрібні мишачі зуби.

«Нагадала. Корінець би їй висох!.. А я думав, що про то більше ніколи не скаже. Їй усе можна…». Та погасивши у собі спалах роз’ятрених нервів, чемно відповів:

— То був чоловік, пані Герцфертовова. У нього був мозок. Міг порахувати, що йому можна робити, а що — ні. Та й там, паніко, бавили гроші, — нарешті натрапив на той слід, що шукав ще з учора.

— О, мій витязю, тут їх буде не менше! Ви розумієте, мій Кротонію, люди хочуть дива! І ви його зробите. Я в цьому впевнена більше, аніж у собі.

— Мабуть, не зроблю, пані Герцфертовова.

— Не думала я, пане Сило, що ви коли-небудь у житті образите мене чи не послухаєтеся. Скільки я за вас піклуюся-турбуюся? — вона схилила голову, ніби чекала, коли мають потекти сльози з очей. Та в тих очах завжди було сухо, порожньо, як і в душі. Плакати вона просто не здатна. Очі сльозилися лише від радощів чи від рому. А від злості — пражилися, що аж шкварчали. Та їх завжди в таких випадках затуляли вії — червоні, рідкі, зате цупкі, мов клинці-гвіздки. — І тепер я не хочу, і не думала про те ніколи, аби ви задаром виступали. Я вам даю десять тисяч крон!

«Гей, правду мала Ружена, коли сказала, що то не артисти бавлять, а гроші. Хіба то не так? Та в копальні і за рік таку суму не заробить чоловік. Айбо й силу треба берегти. Замолоду надуришся — на старості нажуришся». А коли знову перед очима з’явилася Ружена з двома синками та донькою, Іван махнув рукою:

— Най буде на вашому, пані Герцфертовова!

— О, це похвально! — від несподіванки рвучко підняла голову. — Заздрю я вам, витязю мій, заздрю вашій натурі, чесне слово.

— Лише одну маленьку хибу виправимо.

— Ну, ну, кажіть, не соромтеся!..

— Ви заплатите мені іще раз стілько.

— Що ж тоді мені залишиться? — смикнула озлість панією.

— Так ви, пані Герцфертовова, не виступаєте, — спокійно відповів і перестав махати сомбреро. Відчув, як тіло в нього покріпшало, а пані стала меншитися на виду.

«Гай-гай, тут щось пороблено. Сам він до такого не міг дійти. Доведеться, можливо, дещо полівити вуздечка, якими я його притримую». І, поламавши в собі всю озвірілість, якою спочатку запалала, вкрадливо мовила до нього:

— Най буде ні на вашому, ні на моєму! П’ятнадцять!

— Ані геллера не відступлю! — відрубав рукою в повітрі, затряслася сердито розкуйовджена парука. Жовкуваті вилиці стислися, і здалося, що лице його подубіло, обпухло. Пані нишком зуркнула на нього, побачивши великі білкаті очі,опудилася і не могла виповісти й півслова. Лише повагом пішла до перемур’я, де чекав на неї її спасенник.

— Але ж ви маєте окремо платню!.. — спробувала напоумити Силу.

— Не займайтеся дурисвітством, пані Герцфертовова, — посерйознішав Іван, поклавши на голову сомбреро. Голова під ним поменшала, айбо очі були злі, і тому власниця цирку лише моргнула на нього.

Їй все одно було вигідно. Але звідки таке нахабство у того німура? Чи, може, залишилися якісь наслідки після травми в Парижі?

Жодного разу ще не напихалося на трибуни стільки глядачів, як сьогодні. Одні хотіли помилуватися маестро Делтосом Тіарурі, якого не бачили вже майже рік, а інших цікавило, як то чужинець виступатиме в ролі тореадора.

Гігантська чаша арени заповнена по вінця. Першим виступив Делтос Тіарурі. Він одержав почесну нагороду — обидва вуха і хвіст з убитого бика.

Ось Тіарурі з Силою крокують поруч в урочистому параді. За ними марширують судді в чорних середньовічних плащах та ширококрисих капелюхах, прикрашених султанами з пір’я. І герої дня — статечні тореро, що виблискують золотом і сріблом своїх нарядів, і громіздкі пікадори, що сидять на конях, наче незграбні ляльки — всі, хто щойно іде в церемоніальному марші під звуки іспанського пасадобля і гучних привітань, розташовуються по своїх місцях.

Першими на арені з’являються пеони — помічники тореро, що входять у його куадрилью. Вони граються з биком, дражнять його. Іван з Делтосом стоять за бар’єром, спостерігають за майбутнім суперником.

На баских конях з довгими піками наперевіс уздовж бар’єра прямують двоє пікадорів. У коней пов’язані очі. Стьобана попона оберігає коня від смертельного удару рогів. «Тим добре, — міркує Іван. — На конях сидять собі та іще мають довгі тички, гострі на кінцях, аби оборонятися…».

Гей, нелегку службу несуть пікадори! Не кожний може витримати натиску бика, в загривок котрого встромляєш піку. Часто буває, що пікадор не втримується на коні після навального тарану тварини, падає на землю, і хижа смерть кружляє над його головою. І лише пеони, що вчасно встигнуть прибігти на поміч, рятують йому життя, обрушуючи на бика червоний ураган своїх плащів, відманюючи тварину в інший бік.

Тисячі очей націлені в цю мить на маленькі ворітця, що відділяють вузький чорний коридор від арени.

І ось на кругле піщане денце арени вихором вривається велетенський бик. Делтос примовк. Насторожився. Здається, і вуха в нього прищурилися. Бик шалено кидається з боку в бік. Побачивши червону пляму, він прудко мечеться-кидається на неї. Вдарився рогами в дерев’яний бар’єр і галопом понісся назад. Чому такий сердитий-розлючений? Бо в хребет встромили йому розпечений цвях. Бик у сліпій жадобі помсти кружляє по арені. Нарешті помічає суперника. Делтос в рожевому плащі виходить з-за огорожі, зупиняється. Оглянувся на Івана. Очі в нього стали зіркими, як у орла. Голова рвучко повертається. Бик кидається на Делтоса.

Корида почалася!

Незабаром Делтос, захеканий і розтривожений, повернувся сюди, за бар’єр. Закінчився перший акт — терсіо.

На арену виходять бандельєрос. Вони стають далеко від бика. Помахують двома легкими палицями з гаками на кінцях. Бик помітив їх. Вони біжать до нього і спритно встромляють бандерильї у спинний хребет тварини. «Корінець би їм висох!.. Чого так довго мучать худобину? — почав нервувати Іван, коли цю процедуру повторювали втретє. — Того би доста й леву!».

Фанфари сповістили про заключний акт кориди. Делтос мовчки хвилюється. Тисячу раз проводив цей обряд «посвячення», але нині, коли виходив на арену, ноги стали неслухняними, як і тоді — вперше… В реверансі схиляє коліно перед публікою і граціозним помахом кидає капелюха за бар’єр — тій людині, котрій присвячує цей бій — Іванові Силі. Бик, наче порозумів урочистість моменту, спокійно стоїть збоку. Та коли опинився один-на-один з матадором, зробив блискавичний ривок уперед.

Перша сутичка! Лівою рукою тореро піднімає на рапірі червоне полотнище — мулету — і рухається з місця. Бик проскакує мимо, ледь не черкнувши рогами по грудях. Потім знову кидається на червоне. Делтос пропускає його справа, зі спини. «Довго дразнить. Ба ци не доста би вже?». В цей момент Делтос замахнувся, встромив рапіру в загривок бика.

Є! Потрапив у «хрест» — між третім і четвертим хребцем від голови.

Так, це — перемога!

Публіка шаленіє. Здається, зараз від її тисячоголосого крику арена розлетиться на тіски. До Делтоса полетіли клебані-сомбреро, квіти, сорочки, кошики з яблуками, піджаки, сумки, портфелі, — все, що було під руками у глядачів. Цим проявлялася найвища любов до тореро.

Головний арбітр кориди вручає Делтосу обидва вуха і хвіст заколотого бика. Це — найвища нагорода за переможний бій.

Тореро робить коло пошани. З трибун зірвалися глядачі — уболівальники, схопили Делтоса на руки і понесли навколо арени.

«Ге-гей, ота бавка, майже, не по мені, — роздумує Сила. — Шкода худобину. Гріх так мучити її…».

Не знав, правда, Іван, що не завжди так радісно завершується поєдинок людини з биком. І Делтос, доки триватиме перерва, охоче розкаже своєму новому другові.

Тореро тільки раз у житті помиляється. І цього досить, щоб стратити життя. Інколи навіть вистачає корнами — рани. Заметушився тореадор, втратив самовладання, не встигли пеони відманути червоними плащами розлючену тварину, — тоді вже понесуть його з арени не на руках, а на носилках.

Дехто думає, що нещасні випадки трапляються рідко, як, скажімо, катастрофи кораблів. Цьому вірити не треба. В газетах часті повідомлення про нещастя, які сталися з тореро десь в Латинській Америці чи в Іспанії. Треба мати на увазі, що це згадують про знаменитостей. Скільки ж маловідомих новільєро — молодих людей, котрі готують себе до великих корид, скільки бідних провінційних парубків, котрі десь на пустирі намагаються оволодіти складним мистецтвом тореро, аби потому показатися на столичній арені, — скільки їх стало жертвами жорстоко-красивої гри, прозваної в народі «святом хоробрих»! Того не перерахувати! Тільки особиста мужність може принести перемогу. Або бик тебе, або ти його!

— Венсеремос, аміго[99]! — побажав Делтос Івану, коли почалася урочиста церемонія.

Сила поправив на собі вигаптований сріблом халат. Взяв у руки малету та розглядає її. Вона червоніє-пашить, наче кров. — Людською крівцею намальовано полотно. Ба ци буду годен так, як Делтос? А, може, не треба було погоджуватися з Герцфертовою?.. Ото худобина. Махне рогом, розпорить живіт, та носи потому, Іване, келюхи в руках! Та й тою саблею-рапірою треба навчитися орудувати. Я так не потраплю, як Делтос. Він знає, куди встромляти її. Треба спробувати, раз хочуть, аби я грав…».

Задубонів роз’ятрений бик, закрутився перед бар’єром, скошуючи кривавим оком на землю, рве задніми ногами пісок, мотає головою. Видко, добре ріже в хребет розпечений цвях.

Іван став, розгорнув мулету. Бик глянув на червоне полотнище, затеребив ногами і розігнався прямо на нього. Очі червоні, як у збісного. Грає-вилискує вгодована спина.

— Обороняйся! — гойкнув Делтос.

Сила кинув рапірою вбік. Відскочив од бика. Стадіон загув, засвистів. «За кожний неправильний крок — освистаний будеш! — наказував Делтос. — Держися, аби точно все робив!».

— Ко-рі-да! Ко-рі-да! Ко-рі-да! — хвилюється розтривожене море глядачів.

«У ваше завдання входить одне — перемогти бика, мій витязю!..» — причулися напутні слова пані Герцфертової.

«Держися, держися, Іванку, дорогенький мій!» — просить Ружена.

Ще раз відскочив від бика, що дихнув на нього перепрілою січкою, схопив навпомацки рапіру. «Гей, ні, я його мучити не буду. А, може, проскочити за дерев’яну стіну, до Делтоса?».

Роз’ятрений бик простромив рогом мулету. Іван відскочив. Скинув гаптований червоний плащ на землю. Шпурнув шапочкою і націлився рапірою, аби потрапити так, як Делтос. Замахнувся, та рука здригнулася.

— Ко-рі-да! Ко-рі-да! Ко-рі-да! — гудуть трибуни, навіваючи пекучим холодом.

А сонце смалить, що аж пісок дзвенить!

«Не потрапив!.. Айбо не буду я його штрикати. Доста йому вже отих тичок, що звисають з нього. Шкода худобину. Гей, штрикнув би мене нянько, якби уздрів, що я роблю!..».

Мимоволі знову кинув рапірою. Делтос оторопів, вистрибнув на бар’єр. Закричав з усієї сили:

— Корріду! Корріду!

Та Іван уже не чув його. Він слухав, як тяжко фучить перед ним бик, вибираючи мить, аби здіти Силу на свої чорні товсті роги.

— Ко-рі-да! Ко-рі-да! Ко-рі-да! — гримає в голову тисячоголосий розтривожений хор.

Бик замотав головою, викривив шию. Очі в нього почорніли від люті, заблищали, мов шаблі.

Іван наступив на рапіру. Підняв її з підсмаженого піску. Закинув далеко, аби не шпоталася попід ногами.

«Я його більше мучити не буду!.. Айбо здатися бикові? Гей, ні, корінець би ’му висох!.. Не за то платять гроші. Або бик мене, або я — його. Один із нас мусить зробити венсеремос, як каже Делтос…».

— То-ре-ро! То-ре-ро! То-ре-ро! — гримить стадіон.

В цей момент бик різко вдарив Івана в ногу. «Тут не фіґлі! — і відскочив убік. — більше бавитися не будемо!..».

Сила кидає під ноги бикові мулетою. Це означає, що бій закінчено.

«Що він зробив? — дратується Делтос. — Невже думає тікати? То для нього згуба…».

Іван розставив руки, ніби хотів обняти бика, примиритися з ним. Той розігнався і спинився, як укопаний, перед Івановими колінами: Сила схопив його за роги, сіпнув биком на себе. Стадіон замовк, наче спорожнів.