Від напруження Іван не почув на якусь мить ні свисту, ні крику, ні галасу, ні обурення.

Прибіг Делтос. На цей раз він був вищим суддею. Підняв руку.

Бій закінчено!

Іван також підняв обидві руки. У них він міцно тримав роги, що вирвав з голови бика. З них ще покапувала гаряча кров, що враз чорніла на скрипучому піскові.

На бика накинули ласо і поволокли через арену в той бік, звідки ще не так давно гарцював на Івана неприборканим звірем.

Чемпіони ламають хребти

Іван порушив не тільки писані, а й усні правила гри. Зате пані Герцфертовова була задоволена: на арені її цирку з’явився ще один виграшний номер. То ж подумати тільки: голіруч, за одним махом убити вола!

Та не тільки вона дивувалася з цього. Навіть Делтос Тіарурі ніколи ніколи не бачив і не чув про подібний випадок.

Газети також мали роботу. «Чехословацький тореро!», «Двобій без рапіри!», «Кротон розправився з биком за дві хвилини!» — під подібними заголовками друкували вони матеріали, описуючи кожний рух Івана Сили на мадрідській арені…

Ось тепер знову пливуть у далеку подорож, до країни, де сходить сонце.

Пароплав борознить океан, сперечаються мотори з велетенськими хвилями, перемагають їхній опір, несучи вперед нетривке житло подорожуючих…

Що робити на палубі, коли ти самотній? Позирати на габи-хвилі, що перекочуються перед тобою, як грізні табуни вовків, та й думати про родину, про свою і людську долю…

Згадує Іван трьох своїх синів та донечку, що залишилися в Празі з Руженою. Ввижається йому нянько, що десь коло Боржави прориває пирій з-поміж кукурудзяних стебел.

Як хочеться піти додому! Як вабить оте синє-синє море Карпатських гір! Та на це літо ніяк не міг вибратися. Треба почекати рочок-два, аби дітки підросли, аби заробив на дорогу…

Сарака отой Амрозій. Дрібненький, та ще й збиткуються над ним.

І на думку надпливла ота коротенька бесіда за столиком у шанхайському ресторані, куди зайшли випити холодної води. Чомусь Грозні запитав тоді:

— Іване, Вам та забава в Мадріді принесла якесь задоволення?

— Ні, — вимовив своє найкоротше слово, яким останнім часом часто користується.

— Ви життям ризикували, — проспівав своїм тоненьким голоском, що іноді зривався на фальцет. — Страшно було, Іване?

— Страшно.

— А мене дрижаки брали, як від трясучки-пропасниці. Не міг собі місця найти на арені. Та чомусь вірив, що переможете.

— Перемогла пані Герцфертовова, Амброзі. Ми її слуги. А вона, що хоче, те з нами робить.

— З такою силою і ви піддаєтеся їй?

— Що поробиш, Амброзі. Жити якось треба…

— Хіба вам не вистачає платні?

— Вистачає. Від полудня до обіду. Чому звідаєте?

— Бо мені думається, мало такої платні такому чоловікові, як вам.

— Слабо. Айбо якось перебиваємось. А вам кілько дає?

— П’ятсот. П’ятсот крон на місяць.

Наче студеною водою жбурили Івану в лице. Він затрясся:

— Що?! І ви на оті геллери можете прожити?

— Мені, Іване, мало треба їсти. Хоч тим Бог Небесний заступився за мене.

— Так ви на половину менше маєте, як той, що за кіньми дозирає!

— Но та ото так, — відповів і сором’язливо, як дитина, потупив очі в стіл.

Прямо звідти пішов Іван до власниці цирку. Чемно привітався до неї. Навіть руку поцілував, від чого аж почервонів. Пані Герцфертовова ще майже ніколи не бачила його таким люб’язним та коректним. «Що з ним сталося, з тим німуром-ведмедем? — ніби перепитували її очі. — О, то мабуть, Ружена одшліфовує його…».

— Як ся маєте, мій витязю? — одразу запитала, як звільнив її руку.

— Як у цирку! — випалив несподівано…

Вона засміялася, придержуючи рукою золотаве волосся, що подекуди вже сріблилося. То було намагання прикрити долонею свою старість, котра з року в рік злодійкувато підкрадалася до її обличчя. Навіть фарби та різні мазі не допомагають: літа нестримно бігли до п’ятдесятки і залишали за собою зморшкуваті та сивуваті сліди.

— Як це вас маю розуміти?

— Життя — на колесах! Сьогодні тут, а завтра — там. Як той Фігаро співає… — Раптом його обличчя змінилося, мов небо перед бурею. Та стримався, аби сказати не голосно, а так, як досі: — А дехто, прошу вас, має фіґу за це.

— Ну, витязю мій, вперше бачу, же ви, крім усього, ще й фіґляр! — намагалася пані перейти на м’який тон. Кокетливо проспівала: — Ви, думаю, тепер маєте добру платню. І шанси маєте ще більше заробити. То вже особисто від вас залежить.

— Я не про себе, пані.

— Про Руженку?

— Ні. Кілько ви платите Грозніму?

— О, витязю мій, йому того вистачає більше, як треба. Він сам мізерний, чи не правда?

— Він — чоловік, пані Герцфертовова! — грізно подивився на неї.

— Розумію вас, розумію, пане Сило! — швидко протеленькала, а потім — прохаюче: — Але ж він сам жодного разу не скаржився, повірте мені.

— І мені не говорив, — скривив душею Іван, аби не викликати у власниці цирку невдоволення до Амброзія. — Я від других дочувся.

— Він і роль таку грає, же…

— Він — наш конферанс’є! — забувши про коректність, перебив її. — В деякій мірі і від нього залежить усіпх наших виступів. Як ви гадаєте, пані Герцфертовова, як хліб смачніший та споживніший: з маслом чи без нього?

— О, пане Сило, ви мудро говорите! — спробувала усміхнутися та чорні відблиски злості пробивалися на її лице. — Погоджуюся з вами, — відповіла, хоч зовсім протилежна думка дратувала: «Звідки той німур набрався такої нахабності?» — Зважаючи на ваше прохання, мій витязю, з завтрашнього дня ваш патрон буде мати вдвічі більше. Вас це задовольняє, чи не так?

«Ведмедиця, випущена на волю! Вона із мене хоче виссати всю силу, до цятки, а потому пустить під сім вітрів. Гей, не діждеться того! Є ще сила у моїх жилах, у кістках! Айбо не дам їй, аби сміялася над моїм побратимом! Я заступлюся за нього!».

Хвиля за хвилею набігали і билися в пароплав, наче хотіли вигулькнути на палубу з моря, що стало тісним для них.

«Поправді, ба ци надовго буде тої сили? Гей, якби ще найти якогось фіґляра, аби гроші добрі заплатив, бо дуже їх треба. Маленькі підростають. То в кожний ротик треба дати по ложці… Та то, може, якось уладиться, аби лише війни не було. Бо кожному видко — не траву косити збираються німці, коли маширують по вулицях з тими канонами-пушками та машинами. То велика біда може статися. Недобре то буде, корінець би ’му висох!.. Гей, недобре. Пани бісяться, бо мають доста грошей. А на війну підуть такі, як я. І ще й братів можуть забрати. Знову позалишаються сироти та вдовиці. Каліки та розбиті хижі. Мало тих німців навчила Перша світова. Та так їм треба було дати, аби в декого з тої войовничості і корінець не залишився. Тоді би не було такої жури на людей. То всюди тепер лише говорять про війну…».

Пароплав ріже синє скло моря, — лише тулубчасті хвилі ненависливо шибають собою та розбігаються…

На горизонті з’явилося величезне місто. Воно зовсім не цікавило Івана. Він думав про свій малеьникй край, котрий також може роздавити отой проклятий німець, коли полівлять-попустять чехи.

«Ба ци можуть так нагально виступити проти держави? Мусять їм перестати дорогу! Ачей не будуть дурнями штемпельованими. Бо так може світ загубитися…».

* * *

Іван уже не спав, коли постукали у двері. Хто би то так рано міг прийти? Відчинив двері. Перед ним стояли двоє: один в чорних окулярах, низенький, худорлявий, з невеличкою парасолькою, що захищала його лице від сонця, бо й так уже добре присмажився, а другий — повніший, у білому костюмі та ширококрісному брилі з рисовою соломи. Худенький спитав:

— Кротон-Сіло?

— Ні, лише один із них, — відповів Іван. — Сила.

— По-німецьки чи по-англійськи можете розуміти нас?

— Не так і не так. Я — русин.

— Руські? О, Владівосток! — товстенький показав рукою вбік. — Моска?

— Ні, ще не був. Я з того кінця світу. З Карпат.

— Скарпат? Скарпат? — здогадувався та ніяк не приходило йому на тямку таке місто. — Скарпат? Ол райт![100] — поправив собі окуляри. — Можна зайти у ваш дім?

— Прошу, прошу.

Худенький японець почепив свою парасольку на спинку стільця, присів із своїм напарником за маленьким столиком, склав руки, ніби для молитви, та й продовжував англійською мовою.

— Мене звуть Затояма. Його звуть — Токедзо. Токедзо — борець. Він має силу. І ви маєте силу. Позмагаєтесь?

— Сам я нічого вам не можу відповісти. У мене є для того своя господиня. Я з нею маю договір.

— Ол райт! Ол райт! — зрадів чомусь чорно окулярник. — А ви? Ви самі не проти?

— Не проти. Помоцуємося, як дуже хоче. Айбо кажу наперед: задар я бавити не буду. Мені треба гроші.

— Вам треба гроші. Токедзо треба гроші. Хто буде міцнішим, той забере гроші.

— Яку суму закладаєте?

— Ієни або долари?

— Нащо мені ваші ієни? Долари.

— Двадцять п’ять тисяч.

«Двадцять п’ять тисяч. То би добра сума була. Уже би й домів можна піти. Айбо, що на то скаже пані Герцфертовова?.. Най каже, що хоче. Я буду бавити, а не вона!».

Пішли в її кімнату. Власниця цирку одразу замовила міцний чай з лимоном.

— Нема ще такої сили, аби мого витязя зломила! Я в ньому більше переконана, аніж у собі. Раз він, мій дорогий витязь, не заперечує, то я тільки можу підтримати вашу пропозицію, шановні.

— Двадцять п’ять тисяч доларів — перша ціна! — радо сповістив Затояма.

— П’ятдесят тисяч! І ні на крок не відступлю! — заіскрилися очі в пані Герцфертової.

Від несподіванки Іван аж поважчав і переступив з ноги на ногу. «А коли я відкажуся, корінець би їй висох?.. За то не думає. Як на торговиці за маржину договоряються… Роби, Іване, що хоче пані, та й на тому будь здоров. Та й у договорі так записано: коли артист відказується, вона має право вигнати його на вулицю. І поскаржитися ніде не можна. Без опротестування в будь-які державні органи. Сам таке підписав. Айбо розщибанка не входить до моєї роботи. Ба ци відказати їй? Бо вже, мабуть, доста козичиться зо мною».

Іван лише позирає на пані Герцфертовову, бо не все розуміє, про що цвейкають з баркастим японцем. Певно договорилися, бо весело прощаються.

— Витязю мій любий! — підійшла впритул до нього. Облизала губи, як після меду. — Дорогий мій, ми заробимо великі гроші! Ми виграємо з японцями, чи не так?

— Пані Герцфертовова, цікаво знати мені, хто це — «ми»?

Власниця цирку відступила на півкроку. «Що з ним сталося? Хто його навчив перечити мені? Чи не змовини якісь проти мене?».

— Як це — хто? Я і ви. Ви без мене, а я без вас не робимо й кроку, чи не так?

— Коли як вам захочеться. Без мене ви домовлялися в Оттаві й Пекіні, в Бєлграді й Софії, у Варшаві й Будапешті, в Стамбулі й Анкарі… Доста вже чи ще рахувати? Гадаю, що немало перепало вам, коли у Відні я тягнув зубами платформу з меблями. А коли в Женеві я держав дві машини руками, за то вам також нічого не заплатили?

— Ну, ну, це вже ви перебільшуєте, — осміх зробила вимушено. Самими губами. — І занадто перебільшуєте. Хіба я коли-небудь вас скривдила? Ви, сподіваюсь, такого не пам’ятаєте в своєму житті. Ніколи такого не зроблю, бо совість не дозволить мені. Я лише стережу, аби вас ніхто не обманув. На цей раз ви будете мати двадцять п’ять тисяч доларів!

— Половинете, кажете? Так я розумію?

Вона зиркнула на носок туфлів, які ще не встигла почистити від легкої пилюки. Ладна була зарізати зубами, але перед Силою цього робити не могла.

— Пане Сило, ми з вами — колеги, чи не правда? Так-от, будемо говорити відверто. Я закладаю п’ятдесят тисяч доларів. За вас. Програємо — ви нічого не платите. Виграєте — ваша половина з цієї суми. — потому улесливо запитала: — Прошу вас, а як би ви вчинили на моєму місці?

— У нас лише одна різниця — я безгрішний. А ви таку суму зберете за пару днів.

«Звідки він це знає?» — почала обкусувати губи і раптом схаменулася, вичуняла та поплескала Силу по плечу:

— Не турбуйтеся, витязю мій! Ми з вами — люди. Я ніколи не буду перед вами в боргу… Ну, будемо виступати?

— За повну суму! — виправив свої груди та так, що пані Герцфертовій здалося, наче біла сорочка на ньому має необавки розлетітися на шкураття. — Лише за повну суму — і квит!

Пані Герцфертовова сама собі не вірила, що все це не дійсність, а не сон. Невже це виповів він, її витязь, дорогий Кротон?