Через поле широкоє

Простягнена нитка.

Чому-сь до ня не приходив

Нічка була видка?

А в селі готувалися до храмового свята: побілили церкву, оцинкували на покрівлі залізо, і хрест стояв, мов піп перед Євангелієм та читав собі давню молитву, крадькома позиваючи на своїх парафіян, що метушилися по обійстю та по склепах.

Чому-сь до ня не приходив,

Парадний легіню?

Яка шапка на каждий день,

Така й на неділю!..

Іван прийшов у центр села прикупити якогось товару на храмове свято. Як-не-як, прийдуть родичі до церкви, а по службі не обминуть старого Силу: зберуться на гостину, то треба мати при столі якусь паленину, а, може, й пиво.

Плітки-чутки розлізалися по селу, мов короста. Тяжко було придержати її в одній хижці. Про Івана вигадували різні билиці й небилиці. Найбільше жінки боялися показатися Іванові на очі, бо всезнайки клялися, що йому сам чорт помагає, пропав би! Лише старий Урста, що мав діло з сільським бубном і видів на своєму віку страшніше за самого чорта, так той першим поручкався з Силовим Іваном. Може, й чарчина перепаде, бо зі світа прийшов чоловік, а там, де нас нема, там і грошей більше платять роботязі…

Коли повернувся із села, на лавичці сиділа якась бабка. Поздоровкалися та й запросив її до хижі. Старенька не встигла переступити поріг і почала:

— Що мені робити, чоловіче добрий? — спитала і схрестила на платі сухі, наче хворост, руки. — Мала-м три курочки і єдну чеську козичку. Курочки каждий день були з яєчками, нівроку їх!.. А такої козички, як у мене, не було по всьому Марамароші. Молочко давала таке, як сметану. Розумна була, як челядина. А вчора прийшли та забрали! — почала схлипувати і не могла більше виповісти й слова. Лише перегодя продовжила: — Забрали, потягли… Потягло би їх на той світ! Йой, Божечку мій, Боже, що я тепер буду діяти? Шістьох голубів, єден до другого дрібніший, залишила на мене донька, прощена би. Маленькі, як булі. Що маю робити, чоловіче добрий? Зачувала я, що ви все можете… — Знову глухо застогнали її груди. — Потягли, потягли…

— Хто потягнув? — доторкнувся до її плеча.

— Та оті розбійники, кажу вам, що порцію забирають…

— Екзекутори?

— Оті, оті. Еге, ви знаєте, дав би вам Богонько здоровічка!

— Много на вас нараховано?

— Тілько, як на мого сусіда Гринюка. Айбо в того і садочок є, і землиця ліпша, як у мене.

— Та кілько ото буде, бабко?

— Позавчора казали, гейби п’ятнадцять. П’ятнадцять корун. А днеськи вже вісімнадцять стало. Та як ото так? Не аби зменшували, а ще більше просять!..

Іван вийняв з кишені сто крон, віддав бабці:

— Не всі їм залишайте, бо там більше.

— Йой, чоловічку добрий, я гроші не хочу. Ви лише повіжте тому, що порцію бере, чому позавчора було п’ятнадцять, а днеськи — вісімнадцять… Такі великі паперові гроші я не буду брати. Бо вже не встигну вам відробити.

— Беріть, беріть, та виплатіть. Я з ним потому поговорю.

Бабка поклала на стіл козубець.

— Малини-м вам принесла мало. Дуже файна сього літа. Діточкам дасте, аби здоровенькі їли!..

— Дякую, бабко. Понесіть своїм онукам. У моїх є. Вчора назбирали…

Низько вклонилася бабка та й пішла собі. А десь, мабуть, на сінешньому порозі обійшлася з чоловіком, що швидко ступав до хижі. Приріс коло порогу, ніби козар-підберезовик: худий, високий. Коли зняв клебаню, то здалося, що від того гриба залишилася лише одна ніжка, трохи зігнута наперед. Мовчав, блимав очима на Івана.

— Сідайте, чоловіче, — просить його Сила. Той і не поворухнувся. Іван показав йому на лавицю. Чоловік перекосив губи, розвів руками. «Німий, — догадався Іван. Ба що хоче, небожатко?».

Німий став малювати на долівці якесь колесо, драбину, показує на голову. Наставляє вуха наперед, обличчя робить грізним. Раптом міцно тисне собі шию, показує пальцями, ніби щось капає на землю. І знову розвів руками. Іван прикинув, що ж би то могло означати. Німий поїхав у ліс. Випряг коня. Поки збирав хворост, надбіг вовк і задавив коня. Лише кров капала з його шиї на землю. Що йому робити?

Взяв німого за руку, повів у хлів. Показав на няньового коника. Той почесав вороному гриву, сумно замахав головою і розвів руками. Іван відв’язав коня, віддав німому мотуз, батіг і показав на вулицю:

— Жени, неборе, та вози собі дровець на зиму!..

— Ги-ги-ги-ги! — вперше почув голос німого. Той обняв коника за шию і пішов, весело роззираючись, аби хтось побачив, що у нього знову є тягло.

Нужденні люди приходили до Івана, просили розраду і поміч, як у спасителя. З Кушниці перепитувалася жінка, що їй робити з сусідкою-ворожкою, котра відобрала в корови молоко. А один чоловік з Імстичева хотів узнати ліпший лік від кровохаркання, бо вже з’їв десять псів і з дикого вепря масть пив, а кашель всеодно мучить. Деякі запрошували на весілля, на хрестини. З Осою чоловічок дуже перезвідовував, як ото Івану вдалося висидіти із зноска бісеня, котре тепер допомагає йому, а на інших біду наганяє…

«Все то — біда, — міркує собі Іван. — Чоловік всяко глядає від неї рятунок, айбо того рятунку нема. У Довгому, в Кушниці, в Лисичеві рубають хащі, дерево вивозять у Чехію. А звідти сюди знову гуркочуть порожні вагони. Роботиці нема людям, як і раніше. Чеські пани думають про своє: якби скорше повідкривати школи для своїх дітей. Ой, майже, не до школи буде, коли пахне порохом. Хіба на наших людей треба кулі?Та вони скоро самі з голоду повимирають. Гей, якби чоловік був багатий та всім би допоміг!.. Айбо сам не буду мати стілько. Бо їх дуже много, отих нещасних…».

До хижі зайшов Петро Ігнатків — Іванів побратим, сусід. Продовгувате лице порите в нього глибокими борозенками. А очі, здавалося, тільки-но вмилися сльозами і були чисті-чисті, як гірська вода в жолобках. Що в тих очах? Смуток чи радість? Яка там радість може ховатися в тих очах, що бачили на своєму віку стільки бід? В шостому бився з австрійськими жандармами. В чотирнадцятому, як забрали на війну, хотів перебігти через фронт у Росію. Та схопили. Заперли в темницю. Перечився потому з чеськими екзекуторами — забрали на нотарський уряд, потовкли, як хотіли. Ще й корівчину потягли з хліва. Та не здавався…

— Но, та як, молодята, живете? — нарешті запитав та присів. І лише тепер Іван побачив, що ліве око в нього менше за праве.

— Живемо, як і всі.

— Наш попик дуже тебе розхвалив у ту неділю.

— Не чув. У Рахові був.

— Файного фішкароша маєш, гута[110] би ’го вбила! — махнув рукою, ніби поставив точку на тій бесіді. — Знаєш, чого до тебе завернув?

— Кажи та буду знати.

— Восени будемо мати вибори старости.

— То я вже знаю.

— За кого ти думаєш листину метати?[111]

— За кого? За тебе!

— Може, мене і не будуть вибирати.

— Но, та за того, котрий буде стояти за людьми.

— Нам, Іване, треба твою поміч.

Сила поміркував, а потому відповів:

— Тисячу корун можу дати.

— Нам тисячку не треба. У тебе є дорожче за гроші. Тебе люди люблять. Ти маєш велику силу. Про тебе вже говорять тисячі. На твої виступи йдуть усі.

— Ти діло кажи, а не мене величай! — буркнув Іван.

— Нам би треба, аби ти висміяв чеського сенатора чи урядовця. То треба зробити дуже мудро, аби на себе біду не накликати. Берися та вигадай щось. І Ружена тобі допоможе. Правда, паніко?

— Лише не зможу з ним виступати, — відповіла. — Маленького Силу чекаємо…

— І то добре! — осміхнувся Петро. — Ще один земледілець буде…

Циркусант

Над Верховиною насувалися чорні тяжкі хмари. Вони тисли на груди гір, і повітря, здавалося, ставало густішим, гіркуватим. По селу скаржилися дзвони: «Чому, чому так много маємо роботи?».

По правді найбільше роботи мали сільські дзвонарі та гробарі. Людей забирала на той світ гертика-пропасниця, тифус[112] та інші болячки. А в гори підкрадалася босонога, обідрана, як жебрачка, голодна весна. Навіть горобці, і ті ще більше зажурилися попід стріхами. Синички процвірінькають десь «літо-літо» та й ховаються з людських очей. Лише проліски пробивали землю своїми синіми багнетами, аби черкнутися до сонця. Їх ніхто не збирав: хворота поприв’язувала дітей до теплих печей і не відпускала на полянки.

Весниці дні пленталися, як голодний на гору. Люди рвали жаливу попід живоплотами, варили та їли. Мололи тенгерицю разом з гичкою та пекли з отої муки богачі-коржі. Лушпиння з квасолі вже переварене та поїдене. Голодні чекали на лісові ягоди. Айбо вони ще і не цвіли.

І верховинці беруть на худі плечі тайстрини-торби та спускаються з гір на Затисянську долину, в багатші села на зарібки. Порожніють хижки в Імстичеві, Великому Раківці, в Довгому, в Кушниці… Селяни ідуть глядатися в Чехію, в Мадьярщину, в Бельгію, у Францію, а звідти перебираються на той бік океану — а Америку, в Аргентину, в Бразилію, в Канаду… Куди тільки не вела верховинця ота порожня торба!

А тим часом німці чистили до лиску свої чоботи, марширували, гострили багнети, змащували гармати, ладнали танки і цілилися на Схід. І селяни почали ще більше журитися за свою долю.

— Чули-сьте, куме, ляпонці! Монголія з Росією заодно. Ану, станьте коло Силового Івана, та ци хтось покладе на вас перст? Ото, куме, й у світі так. Слабша держава мусить стояти за плечима сильнішої…

— Гей, кумцю, ото правду маєте. Айбо мене жура пече не за то-то. Аби лише войни не було. Бо доста ми було, гадаю, у Першу світову. А отой Гаджега, що в чеському уряді староста, не наш чоловік?

— Не Гаджега, куме, а Гожа. Ото такий наський, як Гітлер.

— Закляли би ся, та іще їм не доста було?

— Не доста, куме. До цятки нас хочуть задавити, Маріка би їх побила!

На торговицю сходяться люди, аби почути, що робиться в світі, а не на куплю. Бо в світі дуже заколотилося. А тут іще й бесідники-агітатори бувають, котрі мусять знати, як то далі буде. Тому Іван і прийшов сюди.

На великому майдані коло хустської торговиці нагнітилося повно людей. Кожний хоче побачити, як то чоловік долонею забиває у дубовий сволок цвяхи, як через нього переїжджає автомобіль…

На підвищення, збите з дошок, виходить набундючений пан. На руці в нього почеплена палиця, розцяцькована позолоченими бляшками. Пана перестрічає маленький обідраний селянин, що має на плечі порожню торбину. Буржуй перейти не може, бо селянин стає перед ним, простягає руки. Намагається обійти прискіпливого жебрака. Відсторонив його палицею. Селянин падає і знову підіймається, не дає проходу пану. Той гнівається. Замахується палицею. В цей момент з-за куліси з’являється ще двоє мізерних людей. Пан не помічає їх і схвачує селянина за шию, кидає собі під ноги, хоче розтоптати. Та встигли побратими: підняли на пана кулаки. Той від несподіванки замешкався. Один з них вихопив від пана палицю. Всі троє кидаються на нього, в’яжуть гужовками та ременями. На шию поставили зашморг. Селянин виносить з-за куліс хреста, кладе коло голови пана. А на тому хресті чорними буквами на білому папері напис: «Пан».

Майдан загримів, зареготався. З натовпу полетіли вигуки: «Долі з панами!», «На хрест панів!».

У тому «панові» присутні легко впізнали Івана: міцного, широкоплечого, котрий ніколи нікому не скоряється і відмітає зі своєї дороги тих, хто йому заважає іти так, як він хоче. Радий Іван за помічників своїх. Першого селянина грав Амброзій Половка, а двох інших безробітників — старшенький син та сусідський хлопчик. «Зрозуміли мене люди — скидаючи одяг, думає Іван. — Може, хоч тим розвеселив та підбурив…».

Одразу по закінченні виступу до Івана підійшов поліцейський — високий, статурний, з орлиним носом і червоними, мов у кроля, очима. Не знімаючи рукавиці, приклав пальці до дашка на кашкеті, мовляв, дивись, чий герб я захищаю та стережу.

— Я зобов’язаний представити вас верхньому окружного поліцейського управління, — процідив однотонно. Одразу йдітьпередо мною.

— Раз у вас така служба та піду. Чого би не пішов? — «Корінець би ’му висох, майже добре слідив за мною!.. Ба що би повісти тому верхньому?» — і ступав по лункому коридору.

Верхній нервово дупкав ногою в паркетну підлогу. Коли до нього наблизився Іван, підняв голову, вирячив очі, як цибулі, потому прищурився, мов собака до здобичі, скупо відкрив рота:

— Циркусант?