— Люди попросили, то й показував те, що знаю.

Поліцейський, що стояв поруч з Іваном, виструнчився і виригнув:

— Пане верхній, то є сатира! Памфлет!

— То, прошу вас, не сатира і не памфлет. То — забава, — спокійно відповів Сила.

— Ви знаєте, циркусанте, чим ото пахне?

Іван знизав плечима і усмішкою хотів посіяти добродушність в каламутних очах пана верхнього:

— Не розумію вас, пане капітане.

— Рррево-лю-ці-є-ю, циркусанте! — гримнув начальник поліції.

— Ба ци не думаєте ви, пане верхній, що я в політику лізу? — обурився Іван. — То не мій хліб, пане верхній! Мені треба людей веселити. Веселість, кажуть чехи, прикрашає чоловіка, робить його добрим.

— Звідки ви знаєте, що думають чехи?

— Гей, я там був, прошу вас. П’ятнадцять літ прожив у Празі, як у раю небесному. То є висока культура, прошу вас! Чемність! Повага до чоловіка на кожному кроці. Домів прийшов, як у хащу. У джунглі. Саме дикунство, прошу вас! Цураві всі, злі, хворі! Страхом бере чоловіка!

Начальник поліції зробив кілька кроків по кабінету, дав знати поліцейському-поручику, що той може сміливо залишити їх удвох. «Не підло говорить. Одразу видно, що вихований у чеському дусі. І вимова празька, чиста».

— Значиться, ми з вами — майже земляки!

— У мене й жінка з Чехії, — піддобрювався Іван.

— То красно, пане Сило! Та будьмо й надалі земляками. Порядними, як і належить. Лише одне попрошу вас: вилучіть той номер з вашої програми. Аби не було різних непорозумінь. Поручик, певне, перестарався. Підкарпатці іноді в дрібницях вбачають велике, порозумійте мене!..

— Гей, та то дуже просто. Айбо кажу вам по правді: не думав я, що так воно вийде. Та й самі ви, пане верхній, двояко судите про той номер. Задумався Іван, а потому сказав:

— Пане верхній, я би вас хотів просити у одному ділі.

— Прошу, прошу, — зацікавився той.

— За вашу чесну доброту я прошу вас на мій виступ, аби ви самі увиділи, що то є.

— Цікаво, чорт побери! Прийду, неодмінно прийду!

«Корінець би тобі висох, зайдо! Знаю я, що роблю. — іде Сила, поправляючи на голові велику клебаню. — А той номер я не вилучу, доки хоч один буде з вас у нашому краї…».

Начальник поліції уважно дивився Іванові виступи, а по закінченні підійшов до нього, потис руку:

— Задоволений, пане Сило! Міцний ви, чорт побери!

— Дуже і дуже дякую вам, пане верхній! Я казав, що там нічого страшного нема. То лише не треба двояко думати…

В цей час до Івана прихрамав худорлявий чоловік.

— Я би мав дяку поговорити з вами, Сило, — сказав і почав шкутильгати вбік.

— Перепрошую, пане верхній, я мушу відлучитися.

— Прошу вас — схилив перед ним голову начальник поліції.

Хромий незнайомець почав говорити пошепки:

— Два дні назад у Хусті була велика сходка з безробітників. Люди жадали, аби чеський уряд випустив із темниці сенатора Локоту. Потому говорили, що рушається Гітлер на Росію. А цензор, що сидів у залі, перебивав людям, не давав їм виговоритися. Потому єден комуніст — Митер Поповичів, ти його, майже, знаєш, — хотів прочитати жадість до уряду, аби піддержали люди. Та цензор не дав зачитати. Хотіли ми вибрати депутацію до окружного уряду, айбо й ото не дав нам цензор зробити. Потому ні з того, ні з сього дав затюрмовати Юрка Величкового. Тепер, сарака, сидить там, у чеському домі.

Худорлявий чоловік перепочив, а Іван запитав:

— А що я можу зробити?

— Переговори, неборе, з тим, що з тобою стоїть. Подейкують, що дуже добрий, як уп’є рому…

Сила вийняв гаманець, віддав незнайомцю паперову десятку.

— Нащо мені даєш?

— Беріть, беріть, бо той душохват позирає сюди…

Худорлявий мовчки похрамав собі і загубився серед ярмарку.

— Перепрошую, пане верхній, — повернувшись, люб’язно сказав Сила. — Моєї сестри чоловіка сват. Теж мені родич!

— Нічого не сталося, пане Сило.

— Селянин має дуже недобру звичку, пане верхній, — почав Іван додумувати-мудрувати. — Спочатку розкаже про всі свої біди, перерахує лиха своїх родичів, знайомих і лише потому переходить на діло. — передихнув та говорив: — Корова у нього здохла. Одна була, та й ота за вітром пішла. Каже, мусить купити собі, бо інакше діти заковіснуть-закочаніють. Гроші збирає по людях…

— Дивні се люди, пане Сило, — осміхнувся верхній та одразу видавав стурбовано лице. — Ех-ех-ех! Довго доведеться мучити свої нерви, доки стануть вони на правильну путь. Та спробуйте їм довести, прошу вас…

— Я в політиці, пане верхній, гірше розбираюся, як куриця в пиві. І без неї може обійтися моє ремесло.

— То є так. Але кожна людина — політик. Одні роблять своє діло галасливими лозунгами, другі — провокаціями, треті — терором, четверті — шпіонують… І так далі, і тому подібне. Ви, певно, вибрали позицію мовчання-невтручання? Так я вас маю розуміти?

— Ви вгадали, пане верхній, — скривив душею Іван. — Коли чоловік мовчить, то добрий для всякої влади.

— Похвально, похвально, пане Сило!..

«Корінець би ти висох, знаю я, що так тобі любиться!».

— Перепрошую, пане верхній, а ви б не пішли зо мною в ресторацію, аби хоч якусь часину провести разом?

— Очевидно, я про це вже раніше подумав. Я сподівався, же ви когось причісуєте та стали тут.

— Я лише вас провів, пане верхній!.. Землякам має бути шана, а почесть, як верхньому.

— Дуже радий, дуже радий за вас!

В ресторані марнували час майже всі знайомі начальника поліції. Коли зайшли у вечірній зал, здавалося, стихав гамір. Лише цигани-музиканти різали фокстрот. Молодий скрипаль наспівував, придупкуючи ногою в естраду.

Не мелем, не мелем,

Не мелем, не мелем —

Забрала нам вода млін!..

— Цілий вік ладен би просидіти тут, де чути чеську мову, музику, де іскриться вино, і так далі, і тому подібне. Райський куточок!

«Ба ци можна вже нагадати про того чоловіка? — подумав Іван, коли начальник поліції Штєтка добре розчервонівся від випитого вина. — Може, треба поговорити, доки не дуже п’яний?».

Але Штєтка розв’язав мішок спогадів, і тепер уже перебивати стало незручно. Він поринув у свою автобіографію, котру ніхто ніколи не писав і не читав. Підлеглим було незручно розповідати про себе, а з цим Іваном Силою не буде говорити про політику, коли не тямить у ній. Дружина від Штєтки повіялася вже давненько, бо перелякалася підкарпатських опришків. У світову війну Богуміл Штєтка завоював собі офіцерське звання. Демобілізувався, бо не витримував казарменного життя…

Потому перейшов на найулюбленішу загальнополітичну тему, як сам назвав її.

— Моє серце і досі не витримує натиску гарної молодички, — зізнався Штєтка. — Пульс учащає в такому разі, як від вина. Що би я робив, якби не було на світі того ласого створіння? — Штєтка замислився, прихилив над столом вилизану лису голову, обпер її на нетривку долоню. — То є, прошу вас, ціла історія!

— Треба пити всі чари кохання, коли є звідки коли є з ким, пане верхній!..

— Верхній? — підняв з руки тяжку голову. Визелепився на Івана. — Причому тут верхній? Я тут — Штєтка. Айбо ще простіше — Бо-гу-міл! Милий Богу. Богуміл! Чуєте?

— Чую, айбо я так не можу звертатися до вас.

— Ми то закріпимо урядово! — Штєтка позвав кельнера. — Дві пляшки токайського!

— Я не можу вас так кликати.

— Вип’ємо на перту![113] Скільки маєте років?

— Сороковий.

— Хе-хе-хе! Я на цілий рік молодший за вас! — захекався Штєтка. — Тому, перепрошую, дозвольте з вами випити?

«Корінець би ’му висох! Так то треба цілий келих до денця випити. За одним махом!..».

— Коли ваша ласка, то я не можу відмовитися.

— О-о-о! — заокав верхній. — То мені подобається. Агой!

— «Треба пити всі чари кохання, коли є звідки і коли є з ким». Так, ти, здається, сказав.

— Так, — запнувся Іван, аби не порушити форму звертання. Гей, знає він: коли помилиться — питиме штрафний келих, або треба буде замовляти ще одну пляшку токайського, котру неодмінно доведеться випорожнити.

— Розумно! Геніально! Саме, доки є з ким! І так далі…

— Богуміл — майже пошепки звернувся до начальника поліції просто по імені, і аж самому стало якось страшно. Штєтка ставав мовчазнішим. Йому, очевидячки, хотілося слухати музику і навіть поволочити ногами у танці. — От я твоє жадання зробив.

— Ні, ні, ти його ще не здійснив, Яніку! Знаєш, що я придумав? І ти, сподіваюся, як другові, зможеш його виконати?

— Скажи. Чоловік усе може, коли захоче, — повів та й самому недобре зробилося. Хто знає, що в п’яного Штєтки на умі? Айбо най каже, корінець би ’му висох!.. — Кажи, кажи, Богуміл, — добрішав Іван.

— О-о-о! — за кожним звуком Штєтка крутив пальцем у повітрі нетривке коліщатко. — Ти зміг підняти отсей стіл? І жеби на ньому не цокнула жодна посудинка?

«Та ци не міг щось ліпше примудрувати? Ганьба робити таке в ресторані. Айбо й не можна відказати тому Штєткові, бо п’яний уже, як циганин. А п’яному все дурниці вертяться в голові».

Підняв з краєчку стола скатертину. Стіл дубовий, міцний. Смерековий би не витримав під зубами.

— Можу, — погодився Сила і почав скидати піджак. Засукав рукави на сорочці. Тимчасом Штєтка оповістив свого приятеля за сусіднім столом, аби той передав далі про цирковий номер у залі.

«Ачей не здохну. Айбо так довіра більша буде в нього до мене».

В залі заворожили тишу. Іван обперся руками в коліна. Взяв у зуби краєчок стола і обережно почав піднімати, випростовуючись. Зробив з ним два кроки і знову обережно поклав на попереднє місце.

Зал зітхнув. Голосно закричало вино, ром та боровічка[114]. Загриміли музиканти. Все злилося в непристойний гамір, гудіння, верещання, дзизчання. До їхнього столу почали приходити з питвом, та Штєтка завертав усіх, хто намагався принизити його в очах Івана. Силу це обрадувало. Адже випивати більше не будуть. Та саме в цю мить Штєтка поманив до себе кельнера-офіціанта, попросив наповнити келихи.

— Я дуже дякую, Богуміл. Більше не можу, — відпирався Іван.

— Людина може все, коли хоче. Таке твоє правило, здається?

— Ліпше вже завтра, бо пом’якнемо дуже.

— Завтра, то є не сьогодні, Яніку! Ще по одній і на тому — амба!

— Тяжке!.. — покрутив Іван головою. — Може, вийдемо на двір?

— О-о-о! Геніально, Янку! — і Штєтка сягнув рукою у кишеню, очевидно, за грішми.

— Богуміл, то так несправедливо. Я покликав, я й платити маю.

— Ти в чехів у цьому ділі правди не шукай. Я тут дома. Я й господар столу. Ти будеш дома — так само поступив би, думаю…

Іван не хотів псувати Штєткові настрій. «Най робить, що хоче, корінець би ’му висох, аби лише щось допоміг…».

Сніг хрумтів, порипував, як старі, незмащені ворота. Місяць дихав по вулиці холодним туманом. Не хотілося й рота розкривати, айбо Іван мусів, бо йому вже припекло:

— Тепер у мене до тебе є просьба, Богуміл.

— Прошу, прошу. Людина все може, коли хоче. Так?

— Мій один родич перебуває у твоєму домі. Гостює.

— В поліції?

— Отут, за церквою.

— Ага, в тюрмі, — і спокійно запитав: — Хочеш побачитися з ним? Хто він — розбійник? Злодій? Вбивця?

— У мене таких родичів нема. Селянин він. Простий чоловік.

— Комуніст?

— Хто його знає? — знизав плечима Іван. — Цензер забрав його.

— Величко?

— Айно, Юрко.

— О, він нам не страшний! — зареготався Штєтка і луна відбилася десь у кінці вулиці. — Політик! Забереш його під свою опіку! Я переведу його на штраф.

— А кілько треба буде платити?

— Дрібницю! Тисячу крон. Можна й менше. Сто, приміром. Я сам виплачу за нього. Ти мені велике задоволення зробив. Той цензор взагалі балбес, п’яниця, нехрещений!

Порушивши будь-які правила начальника поліції, Штєтка випустив Величку з темниці.

«Людям треба робити добре… Айбо як то деколи нелегко дається».

Мороз гнівався чомусь на Силу, різав зубами, що аж вікна дрижали над хідником: «хрясь-хрясь, хрясь-хрясь, хрясь-хрясь!».

Наручники рвуться

Десь недалеко запугикала сова. Та так страшно, що аж у серці холодом задзьобало. «Сова — на нашому городі? Ба хто її розбудив на церкви? Церківник не забирався на дзвіницю, бо ще до ранку далеко, майже. Ба ци не приснилося? Сова, кажуть, смерть віщує. Може, нянько Богу душу віддав, бо щось і вчора кольками схвачувало його та корчився по двору…».