— Гуд! — приховано сміявся з нього нотар.

— Робін Гуд! — плескав його по плечу німець-зайда. Та дяк не розумів, про що каже пан.

Якось Тому поспитали, чому не ставить м’якого знака.

— Прізвисько, прошу красно, має бути тверде, як і натура в чоловіка. — Нащо його пом’якшувати?

Так от, цей чоловік з твердою натурою буде відтепер навчати Іванка.

Півець[17] правого крилосу має для того три найголовніші книги — «Псалтир», «Євангеліє» та «Катехизис», віддрукований нещодавно десь у Відні. З «Псалтиря» знав кілька рядків першої псалми навіть напам’ять. Вона починалася словами «Блажен муж, іже не іде на раду нечестивих…». Читанка була одна на всі класи, і з дозволу Томи її відкривали лише в понеділок. Красописом та рахунками займалися також один раз на тиждень. Навчання починалося щоразу після малої служби Божої в церкві, а закінчувалося, коли на небі з’являлася перша зоря.

Позаяк Тома не мав при собі годинника, уроки тяглися досить-таки довго. Коли це було пізно восени, то ще півбіди. Затямить, приміром, свого сусіда, як той везе волами гній на поле. Повертається сусід з поля — перерву робить Тома. Взимку ставало гірше: на перерву відпускав дітей лише тоді, коли його старший син повертався з лісу.

Десь коло полуденка до класу забігла захекана Томова жінка.

— Залишай, чоловічку, сих дурнів, та біжи швидше домів! — і вже йому на вухо та так, що чути було аж у глухий куток: —На гостину прийшли з Берегсазу[18]. — А до учнів виторохтіла: —Ану, ошколовані віслюки, вішайте на свої короставі шиї тайстрини — та з Богом до сто чортів! — і так же швидко повернулася та вийшла.

У класі заборікалася мішанина: з необструганих лавиць вишмигали торбини, залопкали таблички, а попід стелю заглотило пилюкою.

Тома ніяк не міг придумати домашнє завдання для учнів. Дріботів короткими ніжками, мимрив щось, облизував губи. Раптом заплямкав, схопив палицю, кілька разів ляснув об стіл. Лише опісля того продер через горло:

— Завтра каждий принесе по два дрива. То єдна задача. Друга. Завтра у нас буде шпекція[19]. Що треба зробити?

— Наїстися добре! — писнув хтось.

— Ану, затчи рийку! — гримнув Тома. — Друга задача: помити дочиста руки, вуха і шию. Третя задача… Третя задача…

Третьої задачі Тома не встиг виказати, бо в двері проліз берегсазький піп, з котрим давно приятелює.

— Ану, діточки, встаньте, — співучо-протяжно попросив Тома своїх учнів. — Помоліться, діточки, нашому Господу-Богу. «От-че наш…».

Тим часом Тома Гудь все перепрошував пан-отця і шкодував, що через заняття не міг зустріти дорогого тестя дома, у своїй хаті.

— І моя панія чекають надворі, — улесливо мовив гість.

— Прошу вас, пане-отче, не пустіть її сюди, — повів очима по рябих зачаділих стінах, що полупилися від його крику, і тихо шепнув на вухо: — Сопух[20], перепрошую, неприємний для них буде тут…

Тихенько, ніби боялися когось розбудити, виходили школярі з довгих лавиць до дверей, натягуючи на шиї торбини, та штрикаючи один одного в боки. Поставали парами. Раптом затріщали двері, і на вулицю видавилися двадцять вісім вихованців Гудя. Вирвавшись на волю, засвистіли, закричали, ніби ось-ось мав настати страшний суд. Тома вибіг на двір та аж остовпів: це його діти так віталися з дорогою дружиною берегсазького попа.

— Марга[21]! — висловила своє захоплення дітьми берегсазька попадя.

— Дикуни, прошу їх, — поправив панію Тома, а про себе подумав: «Гой, не легко обійдеться їм ото!»

— Гори — наше щастя і кара за гріхи, — після незручної паузи зробив висновок піп. — Лише той буде у царстві небесному, хто удержить оту кару…

— Я удержу, пане намісник! Гей, як удержу!..

Довбущук

Навчання відновилося аж на четвертий день. Гудь і насправді не забув покарати своїх вихованців: смиренніших послав пиляти та колоти дрова. Семеро приберуть хліви та почистять корів. Третім наказав підмітати двір та вулицю. А четверту, найбільш строптиву групу, поставив у куток навколішки стояти. Під коліна насипав щебінки. Сюди потрапив і Іванко.

Хто знає, доки б колінкував та спокутував свою провину, якби не тутешній сільський піп, що прийшов Закон Божий поселяти в діточі голови. Добру годину молилися «Отче наш…» за здоров’я Ференца-Йозефа, котрий відсвяткував своє шістдесятилітнє перебування на двоєдиному троні Австро-Угорщини. Коли скінчили молитву, пан превелебний дозволили школярам присісти на скрипливі лавиці. Іванко підняв руку:

— Пане наміснику, можна мені зазвідати дащо[22]?

— Звідай, сине, звідай… О, тому я радий, коли в дитині поселяється Божа благодать. Звідай, сине, звідай!..

— Пане наміснику, а чому ми ото молимося за Ференца-Йозефа та за Ференца-Йозефа?

— Бо ото наш Бог земний, сине, котрому Всевишній Господь на довгі літа дав мудрість і силу, аби наша імперія розширялася та розцвітала. — Пан превелебний склали на черево руки, бо помітили, що дітвак ще щось хоче запитати.

— А за Довбуша коли будемо молитися?

Пан превелебний гірко вищирилися, вилущили і без того великі очі, потерли огіркуватий ніс.

— Ану, прийди, Іване, — Тома вип’яв наперед живіт, ніби випростувався, руки зателіпалися в нього. Іванко став перед ним, подивився на чорний ґудзик, що блищав навпроти очей. — Од кого чув єси про того розбійника?

В цю мить Іванкові причулося, гейби його вухо почепили десь на гострий клинок, котрий пнеться все вгору та вгору, підтягуючи до стелі голову. В очах почало мереконіти.

— Од кого чув єси про того грішника? — ще раз поспитав Тома, зопсіло тягнучи Іванкове праве вухо.

Іванко хотів виказати тітку, та рота закрила рука, від котрої полетів аж до класної дошки. Дошка крекнула, а під нею почало кривавити. Тома глянув на свою долоню, підійшов до цеберки, з якої учні пили воду, помив у ній руки, і лише тоді взяв зі стола палицю. «Русина треба лупити в задницю, аби менше сидів та аби звідтам розум виселявся до голови».

— Стягай ногавиці, Довбущук!

Іванко розв’язав мотузок на штанцях, скинув їх до голого тіла. Перегнувся через лавицю.

В класі стало так тихо, що Іванко почув, як десь синичка заспівала: «Літо-літо!», деякі хлопці попривставали, затуляли очі дівчата. Декотрі чекали, коли Іванко заплаче. Лише Тома кректав та сопів, надаряючи хлопчика почортілою палицею.

Іванко нерухомо лежав на підлозі. Покласники взяли його на руки, винесли на двір, облили водою. Нарешті прийшов до тями:

— Довбуш ніколи не плакав…

Аж надвечір прителіпався додому. Стягнув з шиї торбину, кинув нею на лаву. Забубнів з кутка:

— Змайструйте мені, няньку, ліпші постоли. Піду з вами у хащу. І ото будете мати ліпший хосен[23], як із тої школи…

— Короля з тебе не буде, я вже вижу, мара би ти не приснилася!.. А на попа — голос у тя пропав. Будеш жабам хвости крутити…

Іванко не почув батькового жарту. «До школи я більше не ступлю. Най згорить і ота про мене!»

— Та заберете? — перегодя запитав.

— А й перину брати на сани?

— Як холоду боїтеся, та беріть. Я й босий можу піти. Санкаюся без постолів. А чому би не пішов? Піду!

* * *

Дорога до лісу продряпувалася поміж глодом-терниною. То, заки з села не вийшли. Почався ліс, і ноги заплавали в снігу, сковзалися постолята, хоч і перев’язані березовими гужовочками. Обіч, припудрені білим питльованим борошном, хукали в долоні берези, буки, клени, явори, граби. Іванко задивися на них та й шубовснув у глибокий сніг, що заповнив яругу. Вигрібся і далі волочився за няньком та старшими братами, що перед ним протоптували санницю. Легкі санчата слухали Іванка і сунулися за ним похильці, ніби натомилися. Лише полозці, мов коники, гордо підняли вигнуті голівки, а в зубилах тримали дишло, за котре тягнув їх Іванко. Хлопець видихав клубки пари, що танули посеред голубизни снігу, і рипів постолятами. З хащі долітав морозяний розтріск, гейби там нечиста сила трощила скло.

По таких дебрях переховувався від жандармів і Довбуш. Здалося Іванкові, що той дужий чоловік з кроку на крок має перестріти нянька, поручкатися з ним і брязнути в торбину із свого цяцькованого капшука цілу пригорщу талярів. «Беріть, діду, — скаже, — та купіть собі шкапину, аби дітваки не тягали на своїх плечах дрівця. Здорові бувайте та й на мене не забувайте…». Білий кінь під чорним їздцем забасить копитами, сніг закуриться, і Довбуша як і не було…

Гей, якби він, Іванко, знався так у лісі, як Довбуш! Перестрів би пана намісника, наставив би на нього пістолю та крикнув, щоб аж сніг посипався з дерев: «Ану, залізай, кровоточивцю! Ковані сани відтепер мої!». Та сили нема у нього такої, як у Довбуша. Той, подейкують, мав при собі чортеня, і воно робило все, що забажав Олекса. Сам вигодував ото бісеня, сам і робив з ним те, що душа воліла. І куля панська в нього не потрапляла…

Няньові насправді хтось переступив дорогу. Іванко прицілився очима вперед: «Панський гайник». Нянько сягнув рукою за ремінь, вийняв звідти папірець і подав лісничому, що сидів на коні.

— На сім санок маєш цидулку, а на восьмі не маєш, — рявкнув панський слуга.

— Та що отой малий візьме? — гірко засміявся нянько. — Ледве порожні санчата тягне за собою.

— На другий раз не бери ’го без дозвоління! Візьмеш — сани поламаю. Чуєш?

— Чую, пане гайник…

«Смів би поламати! — думав собі Іванко. — Нас восьмеро. Паздіря би залишилося від нього в хащі. Гей, не є на нього Довбуша!..»

Начистили галуззя, змастили сани, іще раз помацували гужовки та й рушили з Богом. Тепер ліпше буде, бо домів ближче, як до хащі.

Санчата налігали на Іванка, коли біг в долину, ніби страшно їм самим у прірву летіти. Хлопець міцно стояв перед ними і не попускав дишло. Санчата летіли, а вітер свистів поза вухами, щипав у лице, зазирав під сіряк, гейби хотів погрітися в Іванковій пазусі. Нараз щось гегнуло саньми, Іванко послизнувся і разом з дровами покарбулявся у крутояр.

— Гей-гей! — крикнув хтось. Айбо, припущений та зачмелений, не міг збагнути, звідки настигав його голос.

— Га-га-гай! — гучить в Іванкових вухах. Та то був не людський відголос. Натужує слух, крадці роззирається довкола. Не видко жодної живої душі. Під ним щось загуло-забасило, а потім забулькотіло. «Гучало»! І літом і зимою не перестає кляте урвище гучати. Потік над кригою бунтується, виривається на волю, а лід не пускає його. «Гу-гу-гу-гу!..» — безперестанку гуде та белькоче, ніби хоче настрашити когось. «Хащова забавка», — подумав Іванко і раптом почув, як стали терпнути ноги, руки омлівати, а попід плечима чомусь потісно. Настовбурчилося на голові волосся. «Тут вовки замордували Юрка Анциного». «Гу-гу-гу!..» — наддавало сили Гучало.

Навлежачки потягнув санки на себе: тихо скрипнули. «Но-но, не можна вам тут ламатися. Ану, за мною!». Обочиною визадкувався до галявини. Санчата тягнуть його назад у прірву. Хапається за стовбури дерев, за галузяччя корчів, рве з гори крок за кроком. Сковзається. Іще, іще дві п’яді! Лише не ставати. Зозла іще раз сіпнув санчатами, та вони не піддалися: опинилися на старій просіці — сторцем стояли, спершись на виверненика.

Чи то від поту, чи то від снігу обтирав рукавом мокре лице. Сорочка прилипла до пліч. Ноги й руки затремтіли.

— Ге-гей! — знову долітає поклик. То вже братів голос.

— Ге-ге-гей! — крикнув од радощів. — Я тут, над Гучалом!

Натрапили брати і нянько на Іванків голос. А хлопець стояв, глипав очицями то на санчата, то на сонце, що заблудило впонадвечірок.

— Перестрашився, мара би ти не приснилася? — припутував-гальмував свою злість старий Сила отою приповідкою, котра служить йому і лайкою, і добродушним словом.

— У хащі не страшно, няньку… Довбуш цілий вік прожив у лісі та й нічого ’му ся не стало.

— Будеш сперед мене йти. Подивлюся, як орудуєш саньми.

Коли вийшли на ширший лісовий шлях, Іванко попритримав санчата, аби порівнятися з батьком.

— Ото правда, батьку, що Олекса мав чортика?

— І мені дідо оповідав, гейби ото правдою було… Три тижні носив курячий зносок під пахвою. А на четвертий тиждень з нього вилупилося бісеня. Маленьке було, та силу мало таку, як ніхто не мав…

— Гей, якби мені такий зносок попався! — замріяно мовив Іванко.

— Казковати — ото не сани тягати. [24] казка ото, синку. Бо по ньому не було на всі Карпати такого чоловіка…

Цілу зиму ходив Іванко в хащу за дровами. А весною, десь перед Великоднем, до Федорової хати вбігла якась жінка і просто від порогу почала: