Далі вже спати не міг. Сторожко піднявся, аби когось не розбудити і, намацуючи в потемку клямку на дверях, вийшов на двір, став під стріхою. До хліва хтось почалапав. «Нянько!.. Воду носить, аби погрілася коло худобини, бо від студеної може згиритися-пропасти… То, мабуть, сінешні двері зарипіли, а мені причулося, ніби сова пугикала…».

Передрання задихало сирістю. Розтанув сніг на городі, і тепер уже залишилася попід живоплотом лише та купа, що нагріб з двору через зиму. Вже мало би випогодитися, та чомусь затримується тепла днина. Землю ще схвачує морозом. Ще і в жолобі вода примерзла — прикрилася від холоду тонким листком льоду.

Низько понад хижками закаркало вороння і прошуміло крильми кудись уверх, до Синяка. Іван здригнувся. Так каркали ворони в хащі, коли від них забирали недогризений вовками людський труп. «Хто знає, а може, той чоловік був з нашого села? Бо тепер не певен, куди хто ходить. Одні тікають у Росію. Других січовики перепужали, то вони по хащах прячуться, до власної хижі бояться підійти…

— Но, та й ти не спиш, мара би ти не приснилася!.. — пробурчав старий Сила, наблизившись білою тінню до сина. — Майже, надовго, небоже, затягнеться провесінь. Ворони низько літають. Хмарна буде яр. І повінь треба чекати, бо, еге, кілько снігу напрудило, що і в хащі тяжко було пробратися…

— Напрудило, няньку. Тяжко було…

Та й на тому замовкли. Так стало тихо, що аж у вухах закололо. Коло Іванових ніг прилащився старий Ференц — вусатий кіт, до котрого навіки прилипло ім’я австро-угорського імператора. Промурликав свою заспану хриплу мелодію та й приєднався до мовчанки. Старий думав про ту нивку, що може забрати паводок, коли нагримить з гір, а Іван ніяк не міг здогадатися, хто би ото міг вигнати їх усіх з хустської темниці. «Ба ци не Волошин хоче придобритися? Айбо і йому вже, майже, не сидиться на задниці…».

Раптом гримнув на церкві великий дзвін. Йому почали підспівувати й менші. Село здіймалося на ноги. «Господи, що за біда сталася? — подумав старий. — Ба ци не піп помер? Бо то лише тоді можуть дзвонити і серед ночі в усі дзвони…».

— Хтось доґаздувався, няньку, — мовив, та враз думка сягнула в інший бік: «А може, в державі щось сталося? А може, на війну скликають?».

Іван рушив з місця. Кіт почав шпотатися перед ногами. Іван взяв його на руки, аби ненароком не примісити тваринку.

Дзвони ревали, як перед страшним судом. Усе навкруг тряслося-дрижало, немовби чекало на свою погибель, котра рвалася з ланців, розчепіривши криваві пазурі на все село.

Ранок рве криваве клоччя хмар.

Йойкають по дворах дерев’яні ворота.

Люди гризли прокльонами свою гірку безволецьку долю, хрестилися своїми тяжкими хліборобськими руками і рушали до церкви.

Дзвони ревали, як звірі голодні.

Корчився недодріманий ранок.

Сільський бохтер стояв коло церкви посеред майдану, як пам’ятник, а до нього нехотя чапали люди в постолах. Митер-бохтер мусить знати, чому до церківні дзвони не дали людям доспати. Бохтерський бубон, що сповіщав селянам всякі урядові новини, сперся Урсті на бік. З кишені сіряка стирчать сумні палички: сухі, як і пальці в сільського бубнаря. Сила підходить до нього та боїться голосно зазвідати, аби не розбудити ті голови, що низько впали в кожного аж на груди. Такі тяжкі стали думами, наче виповнили їх свинцем.

Чи то від жалів, чи то від ганьби сонечко не показувалося людям на очі: закуталося у свій старий прокурений покрівець хмар і мурликало, як вусатий Ференц на припічку холодного Синяка.

Дзвони ревали, трясли-тормосили чорним хрестом на турні-вежі, що аж іней одлітав з неї.

Іван поволі звів голову, ніби хотів гойкнути на того паламаря, аби вже перстав, аби заговорили люди, а не дзвони. Та раптом відсахнувся, наче просто на нього мав непнути найбільший дзвін. Заціпив кулаки, як довбні, стягнув докупи брови. Зняв клебаню, бо здавалося, наче хтось набиває йому на голову тугий залізний обруч.

А з церковної турні теліпався, як повішеник, мадярський прапор.

«Розп’яли, повісили Підкарпатську!» — зарізав зубами і лють заглушила в ньому ревіт дзвонів. Та дзвони не переставали. Отець Антоній наказав церковникові, аби той сіпав за петельки, аж до приходу в село своїх визволителів. До зустрічі їх він готувався ще відтоді, як розпочався віденський арбітраж, на якому дробили Чехословаччину. Він знав і вірив, що то так станеться. Купив нові павіси, коругви, парчеві ризи і золотий хрещик, котрим благословлятиме прихід нової, довгожданої влади. Гей, знав він і час, і хвилину, коли на Силову землю ступлять криваві чоботи сабадчапаташів[115]. Бо телефон лише в нього був у селі…

— Розп’яли. Поховали. Навіки-вічні розтерзали! — і глянув на нянька, що нагнувся до землі, мов надрізаний коло кореня дуб.

Від церковних воріт вирушила рідка процесія і наближалася до людей, що цупко тримали в руках клебані.

— Но, та вже четверту увісили, — пробубнів, мов з-під землі. Іван насторожився: «Ба ци не сталося щось із старим?».

— Про що ви кажете, няньку?

— Рянду[116] четверту увісили на турню, кажу, — дратуючись, голосніше повів. Аби син зрозумів, що старий затямив уже на своєму віку чотири фани-прапори чужинські: австрійський, чеський, волошинський, а тепер повис мадьярський…

Повисла між небом і землею надія на ліпшу долю, повисла на церкві кривава сорочка бездольця-верховинця. А він сподівався, чекав на своїх братів, що стали, мабуть, перепочити вже так недалеко від його дому, ген там, за отою смерекою, що росте на готарі коло Завадки і так само чекає на прийдешню весну, аби зазеленіти-забуяти ніжними китицями.

«Ви чуєте, братове мої, як ревуть дзвони? То плачуть і ридають вони за Верховиною, котру забирають у свої пазури фашистські безроді банди. Гей, не задавлять її, не задушать у своїх грабіжницьких обіймах, не вип’ють людської крові, бо струмить вона з глибокої чистої криниці слов’янства і живиться невидимими жилами аж із самого Дніпра… І нема в світі такої сили, аби оту живицю могла перепинити. Вона міцно вростає у серце кожного верховинця з материнським молоком… Ба що воно буде, людкове? Знову перевернувся світ ід’горі ногами. Та нема тому русинові супокою, як тій торбі жебрачій помежи панами. Мечуть нею, топчуть валяними ногами, здівають, як непотріб, на багнети, та й хотіли б викинути на сміття. Айбо, певне, не такий ото русин, аби став пометивнучею!..».

А дзвони бовкають, гейби дають знати усьому світові, що Підкарпатську Русь ведуть до ями…

Іде перед жандармами Петро Ігнатків — як молодий на весілля іде. Ще й голову підняв, аби всім сусідам подивитися просто в очі, аби знали вони, що у Петра є віра, котру не поховають ні в сірих темничних мурах, ні в ямі. І чують люди, як дзвенять ті ланцюги на руках у Петра, у Добрайового сина, у Попдякуникового Семена, в Іцика Мермельштейна, котрих женуть жандарми нової окупаційної влади, як розбійників, на локтоню[117]. За що? За яку провину? Куди їх женуть? Що їм принесе завтрашній день? Того ніхто не знав. Бо ще про таке ніхто не чував, ніхто на своїх плечах не переніс фашистського ярма, бодай ся закляло!

— Ба що з ними будуть робити, небожата? — перезвідав старий Сила, хоч і сам добре знав, що не на гостину погнали людей перед карабінами. Бо подейкують, що гостина буде не на жандармерії, а на фарі, у пана намісника. Туди й пиво завезли від Прінца, пили би собі кров!

— Не косицями ото пахне, няньку, — відповів Іван голосно, аби перекричати дзвони.

— Ой, то-то так, небоже, — і Федір почав прислухатися до тих кроків, що гриміли по вулиці кованими чобітьми. Йому гупало в груди, немовби ті жандарми з чорним когутячим пір’ям на шапках ступали по його старому болячому тілу…

— Іване, чуєш? Тебе бирів[118] кличе! — несміливо сказав хтось збоку. Неквапом повернув голову: коло нього стояв Митер Урстів, що заховав свої очі під широкополою крисанею, котра приплющила його до землі. — Я їм не бохтерую, згирили би ся, айбо дуже ня просив, аби-м переказав.

І лише тепер переконався, що ті перші слова не причулися йому.

— Кличе, кажете? Но, та треба йти… А чому не бохтеруєте, Митре?

— То-та власть не по моєму бубнові. За Масарика, не снив би ся, хоч десь пів-деца перепадала. А за сих хіба фендрика приліплять. Повний віз привезли їх. Не на моє вже тіло то-ті фендрики, неборе!..

— Няньку, няньку, чуєте? — ніби розбуджував Федора зі сну. — Треба йти самому, доки не женуть.

— Треба йти, синку, раз кличуть. Айбо не завгуряйся. Бо щось недобре віщує моє серце… До бирова то-то ще не так страшно. Іди, іди, неборе!.. — І чомусь зняв стару клебаню, потер її рукавом та знову поклав на тяжку голову, у краї якої билося бовкало великого церковного дзвона.

Німів майдан, і люди стояли кожний сам із собою. Бо боялися заговорити один до одного, аби не дражнити роз’ятрене серце, в якому почала зяяти ще одна рана. Благословенну кров, що цяпкала з неї, ніхто не бачив. Та кожний чув, як вона зривається та гупає по тілу гнівом та приреченістю.

На нотарському уряді пахло людським потом, ваксою, бензином та сливовицею. Підлога, акуратно вимита, віддавала сирістю та грибком. З-за стіни виривався глухий голос: «Води-и!». А з-за столу, що займав майже третину кабінету, гавкнуло:

— Відяз![119]

Іван раптом прикинувся, що не розуміє угорської мови, та й далі роззирався по кабінету. Раптом по голові щось гримнуло. Клебаня полетіла майже до стола. Іван поволі нагнувся, підняв її. «Корінець би тобі висох! Та ти так хочеш зо мною говорити?».

— Стань прямо! — скомандував, очевидно, товмач. Повернувся на той голос: позаду стояли два жандарми. За столом — ніздруватий ранговий пір’яник[120]. Мабуть, старший. Іван подивився на нього злостивими очима, ніби намагався накинутися на нього. Допарував ногу до ноги.

— Я не вояк, пане жандар, — спокійно виповів, наче хотів перейти на жарти.

— Ми зробимо з тебе вояку: слухняного, покірного, як собаку! — заревів той за столом, дивлячись на товмача, що харкав майже коло Іванового вуха. — Вонючий русін! Ти маєш два авто. Мале, лук суш, і тягар на авто. Двадцять чотири години і — вони мають бути тут, у нас! Це не просьба, а наказ!

«От чого забажали! Писього хвоста дістанете!».

— Айбо мотори не роблять. Як я їх привезу? Я вже майже два роки нікуди не рушав на них. Най скаже вам пан староста.

— Не староста, марго, а біров!

— Та най буде й так. Він знає, як то-то є. Чи не правду кажу?

Гей, добре знає Іван того жмикрута-павука, що треться лише коло превелебного та урядовців, бо інші люди — то для нього горголаки-жуки. А чого би йому знатися з селянами, коли він має понад сто гектарів землі! І притому — найліпшої, коло Боржави. Має доста винниць[121], корови, коні, слуги. Днеськи одягнувся, як на Великдень, у святочний костюм. Не знає чи вставати, коли звідає Іван.

— Ну, пане Бенцо? — зиркнув на нього старший жандарм. Той підлетів, ніби хтось дав йому копито у те місце, на якому щойно сидів.

— Так точно, пане ернадь[122], не знаю!

— Твої машини, вонючій русін, конфісковані! Нараз сюди привезти!

Сила все добре розумів та чекав, аби товмач переклав прохання начальника жандармерії. Бенца, як школяр, підняв руку, що, здалося, підтягувала його із стільця. Коли це побачив начальник жандармерії, пристукнув каблуками, виструнчився, мовби коликом підперли його в животі.

— Я за нього ручаюся, — сказав по-чужинському.

«Яка доброта, корінець би ти висох!.. Айбо не буде того, що ви хочете, пани зайди! Гей, не буде ніколи! Що би повіли люди?».

Просто з нотарського уряду, з колишньої січовицької касарні, а нинішньої локтоні Іван повернув до старого Юріци. Знав Іван: не одного воза обковав сільський коваль. І сила в нього є, і розуму не позичає. І майстер добрий. Кажуть, колись таку гарну вазу викував із заліза, що сам граф Шенборн зачудувався нею та купив у старого.

— Правда, діду, що ви можете вадаську пушку[123] змайструвати? — спитав Сила, приглядаючись, як старий Юріца роздмухує циганським міхом березовий вугіль, що сам перепалив для горнила.

— Чорт тобі дідо, а не я! — гримнув старий. «Ба ци не розгнівався?». Юріца поворушив кліщами у жаринах, вийняв звідти шматок недогризка заліза, що палко біліло від тепла. — Бери Штефана та бий! — наказав і моргнув у бік великого молота, що тулився до бабки[124]. — Рукави засучи, розбійнику! — і обережно почав витягати з горна розпечене залізо, що сапало в очі великими іскрами. Старий замочив кінчик заліза у чорну воду, що забулькала у вільховому жолобку, приплюнув, приклав потому на кувадло, взяв молоток і почав видзвонювати якусь мелодію, яку лише сам розумів. — Бий, не шкодуй!