— Клянемося!.. — загуло в камері тихо, урочисто-насторожено.

Підходили до Івана по одному. Він ніби прощався з кожним, намацував руки, розривав наручники і випускав в’язнів на волю. Яка то воля там, за тим проклятим муром? Одразу почнуться арешти. За людьми будуть ганятися жандарми, як вовки збісні. Айбо не піймають нікого. Бо кожний корчик буде їх затуляти від біди, бо кожний пішачок рівно встелиться їм під ноги. Аби лише щасливо перебралися на той бік.

«Трісь!» — розірвалося передостання кільце на Петрових руках. Просунувся на двір. Пороззирався. Чекає Івана. Та той чомусь не квапиться. «Може, на собі не може розірвати ланок?» — подумав Петро і встромив голову в стінний отвір.

— Іване, Іване, чуєш? — тривожно шепче Ігнатко. — Я тебе чекаю, чуєш?

І глухий шепіт, що виривався з порожньої камери, відлунював йому:

— Біжи, Петре, я буду потому доганяти… — Сила ліг на підлогу і вкрився холодними думками.

«Ранок здійме переполох. Позабирають усіх родичів. Може, когось і розстріляють. Бо що їм ото — вбити двох, трьох руснаків? Айбо хіба всіх перетовчуть, та тоді лише зможуть ґаздувати у нашому краї… Може, розбудити жандармів чи най собі ще похарчать?.. Людкове добрі, що то робиться на сьому світі? І Яна вже забрали. Жону з дітьми вигнали з дому. У дідика живуть. Пише, аби ми кріпилися. Вона чекає на ліпший час… Гей, неборе, Яне, що би ти робив на моєму місці?…».

По коридору затупотіли. Крізь замкову щілину ліхтарик пронизав нитку світла. Загриміли ключі. «Витримати і готово. Аби лише когось не піймали». Рипнули двері. З порогу жандарм заревів:

— Імадкозаш![128] «Вірю в єдиного Бога. Вірю в єдину вітчизну. Вірю в єдину правду. Амінь! Єще раз!». Раптом перестав читати молитву. Посвітив ліхтарем по камері і так крикнув, що аж у вухах засвербіло, — Рі-о-до!!! Рі-одо[129]!

Під момент придубкало ще кілька жандармів. Прорізують темінь пучками ліхтарів. В кутку лежить лише один-єдиний русин — Іван Сила. Він не ворушився. Жандарм підійшов до нього, копнув кованим чоботом у живіт. Сила підняв голову. Ніби спросоння закліпав очима:

— Що?

— Відяз[130], марго!

Покректав. Поволі встав. Затряс пов’язаними руками. Задзеленчав ланцюжок, як колись у хліві на Монції.

— Де всі? — запитав товмач і пороззирався по камері.

— Не знаю, пане верхній, — позіхаючи, відповів Іван. — Я спав. Голова болить.

— Мадьярул бесил, бідеш русін[131]? — рявкнув один із них, дубнувши кованим зап’ятком-каблуком.

— Не знаю, пане верхній.

— Куди побігли? — прокукурікав товмач.

— Хто?

— Рррозбійники!!!

— То я, прошу їх, не можу знати. Я спав, як убитий. Пан жандарм, щастячко би не мав, затлумачив мені голову на вечерю. Добрі, що хоч тепер розбудили. А то я міг проспати цілий рано. І на камінню.

Жандарми переглянулись. Один сказав: «Він без розуму!» і скомандував:

— Оточити село! Облава! Перевірити кожний закуток! Раз-два!

«Аби лише люди встигли перебігти… А я можу бути і дурним».

А февгоднодь, себто старший офіцер Селеші Дьєрдь, думав зовсім про інше. Він ніяк не міг собі уявити втікачів з наручниками. Та за ті ланцюжки вони, жандарми, можуть дістати більшу кару, аніж за самих втікачів. То неправдоподібно! Треба негайно дзвонити окружному начальнику. Негайно! Треба на поміч сто, двісті, триста жандармів! Ганьба на всю Європу! Розпинати їх треба! Вішати, як собак! Гримнув Івана по голові:

— Фекедь[132]! Варвари! Я вам покажу, розбійники!

Іван ліг долілиць. Жандарм схопив з клинка бікочев-нагайку, зафучав, як розгніваний лев, і по Івановій спині захрящали удари.

* * *

— Іване, я до вас маю цидулку! — озвався чийсь голос.

— Несіть сюди! «З окружного уряду, мабуть…».

Знову чомусь мовчанка здавила людям річ. Іван взяв від незнайомця пожмаканий папірець. Букви зарябіли в очах. Він схопився за серце.

— Ото ще з тамтого року передають люди, — каже незнайомець. — Та я так собі міркував, що то вам, раз там написано «Сила Іван». І я, неборе, з Шопрону втік. Із табору…

Та Іван уже не чув того. «Бережи, дорогий мій брате, родину, — перечитує Іван того папірця. — Сьогодні вранці мене стратять. Ти дочекаєшся ліпшого ранку. Заздрю я вам, люди, котрі залишаєтеся живими. Діти мої щастя будуть мати. Ян Свадеба. Панкрац, 13 березня 1943 року».

— Прокляті кати! — гримнув Іван, та так, що аж Гаврило рушив кіньми з місця. — Людиновбивці! Варвари! Корінець би вам висох! Ніколи не дозволимо вам розплоджуватися на нашій землі!

Вдарили дзвони, і відлунням клялися Карпати:

— Ніколи! Ніколи!! Ніколи!!!

А на неосвяченій попом царині люди сіяли яру пшеницю, тенгерицю[133], садили картоплю. Діти збирали у пучечки голубі проліски, несли їх до школи новим учителям.

Іван сперся на стовбур старого дуба і дивився на хмарину, що пряде землі довгі нитки дощу. Вони цілують долонясте листя і грають, мов цимбали, свою нескінченну пісню. Теплі, лагідні краплини напоювали могутнє кореневище дуба, що розрослося по всьому двору і міцно трималося рідної землі, котра народила його, виколисала, виплекала, загартувала і зберегла силу навіки-віків.

Він тут любить посидіти під старим дубом, послухати шепіт свого побратима, поділитися з ним думками і спогадами про свою життєву подорож.

— Дідику! Дідику! — прощебетав Іван Іванович — внучок-первісток старшенького сина і перервав його думки, що писалися перед очима, як книга — А я парасольку подержу над сим маленьким дубком. Бо йому буде холодно від дощу.

Сила встав з лавички, погладив малого по голівці, що кучерявилася, мов дубок, якого в ту осінь посадив нянько.

— Най нап’єся водички, синку! Аби ріс таким, як його дідо…

Зображення


Обкладинка першого видання твору «Іван Сила (Кротон)», А. Копинець, видавництво «Карпати», 1972. Художник М. І. Митрик.

Титульна сторінка першого видання твору «Іван Сила (Кротон)», А. Копинець, видавництво «Карпати», 1972. Художник М. І. Митрик.

А. М. Копинець.

Закордонний паспорт І. Фірцака, виданий у 1929 році в м. Іршава.

А. М. Копинець.

Іван Фірцак з дружиною Руженою та сином Іваном. 1920-ті роки.

Іван Фірцак. Кінець 1920-тих років.

Іменний автомобіль «Кротон», подарований І. Ф. Фірцаку власниками концерну «Форд» у 1927 році.

Під час виступу.

Дружня зустріч у с. Білки, вдома у Івана Фірцака. Зліва направо: А. М. Копинець та І. Ф. Фірцак. 1965 рік.

І. Ф. Фірцак.

Вдома у славетного силача. Зліва направо: доньки автора Надія та Вікторія Копинець, онук І. Фірцака та І. Ф. Фірцак. 1965 рік.

І. Ф. Фірцак. 1965 рік.

І. Ф. Фірцак в оточенні родини. 1960-ті роки.

І. Ф. Фірцак зі своїми вихованцями секції важкоатлетів. 1960-ті роки.

Афіша виступу Івана Фірцака з родиною. 1963 рік.

Тренування вдома. 1960-ті роки.

Парад чи свято в с. Білки. Секція легкоатлетів Фірцака. 1960-ті роки.

Вихідні відомості