— Монцію женіть перед мене, — попросив чередарчуків.

Поволі встав, рушив на дорогу. А дітваки ішли за ним слідом та гойкали, як малі бубнарі:

— Телицю несе! Телицю несе!

«Телицю?» — жінки наскоро витирали в чорні плати-фартухи руки, вибігали до вулиці, аби подивитися, чи не над їх, часом, худобиною збиткуються.

— Йой, чий ото?

— Федорів гонихмарник, не видите?

— Боже мій, здохне маржина!..

— Дасть ’му Федір!

— Так ’му треба дати, аби кров із нього сикала!

Іван дивився під ноги і не бачив тих, що нарікали на нього. Ледве доплівся до двора. Сів коло телички. Погладив її по голові.

— Вилічимо, небого, не журися, — заспокоював.

Аж тут — няньо:

— Допас, кажеш, накрай?

— Допас, — зажурено відповів.

— Я мав надію, що файна коровка з неї буде…

— Буде, няньку, не журіться.

Батько тяжко передихнув, погладив вуса.

— Стару Монцію наладився продати, бо нич із неї. До цятки загубила молоко. Красні гроші можуть дати за неї, бо коровка в м’ясі.

— Не продавайте, няньку!..

— Другу купимо, ліпшу.

— Та ліпшої вже і в німця нема. Я за день по піввідра випиваю, а вона ще скільки домів приносить молока! Не продавайте, няньку…

Так-от, як висихає молоко! Нянько знову погладив вуса, уже з обох кінців. Ото вже не на добро.

— Гей, ти, босоркуне[37], мара би ти не приснилася! — погрозив старий і замахнувся на Івана рукою. — Як дам зараз!..

Та в душі, майже, не мав великої злості на нього, бо одразу сягнув рукою в кишеню, ніби ховав у ній те, що хотів виговорити сину. «Най попиває собі на здоров’я, як ’му смакує, мара би ’му не приснилася!..»

Грудасті липи наливаються терпким соком, і від них дихає свіжою отавою. Іванові думки на якусь часину перервали церковні дзвони: вони звістували про полудень. Клепало деркотіло з турні впереміж із дзвонами, і здавалося, що по кам’яній вулиці котили розсохлу дубову бочку. Та не озирався ні на вулицю, ні на високу турню-дзвіницю. Над головою у нього стояв величезний голубий дзвін неба. Сонце ось-ось торкнеться його країв, і по світу бамкне казковий відгомін. Ліворуч, озираючись, мов козеня, побігла худенька біла хмаринка, ніби шукала собі притулок десь там понад хащами чи над полонинами.

«Піду в Белгію. Найду вуйка. Коло свого ліпше буде. А може, з няньком підемо? Та хіба він лишить свою червеницю? Угризся в неї, як черв’як до хріну, та думає, що ліпшої землі і не є. Носили-носили на той ковалень намулу, а навесні прийшла повінь та й понесла все, гейби корова язиком злизала. Тепер наново хоче наносити живиці. Тяжко нам буде двом. Якби не забрали братів на війну, то ще би якусь раду дали тій нивці. А так тяжко буде…».

Тихо, як тінь, стала над Іваном старенька жінка з вузликом у руках.

— Никайся, де він, — сказала, немовби не хотіла його розбудити. — Вигріваєшся…

Іван впізнав її по голосу. То була маточка — хресна мати.

— Христос Воскрес! — привітався, встаючи з зеленої травиці.

— Воістину Воскрес, — відповіла і одразу стала теребити у вузлику. — Увесь цвинтар обходила-м. Ледве-м тя найшла… Никай, яку писаночку красну намалювала Терка. Казала, щоби-м лише тобі віддала…

— Дякую вам, маточко…

Розглядаючи розцяцьковану писанку, Іванко уявив собі Терку — маленьке білобрівке дівчатко, що іноді забігало до них, коли гнали в череду корівчини. «Хіба ото вона сама понаціфровувала так? Красна писанка. А може, ганьба брати? То лише малим дітям дають. Айбо не можна маточку розгнівати…».

— Іду ще своїх похреснят глядати, — лагідно мовила, позираючи на вузлик. — А нянько домарить?

— Домарить, маточко…

І на тому вся їхня бесіда скінчилася. Неговіркі ото селянські жінки. Чи обезсиліли за шість тижнів говіння-посту, чи жура їх побила за чоловіками та синами, котрих цісар забрав на війну, чи то нужда давить на груди, що й дихати їм не хочеться…

Терка! Ще дві літа назад ходила з ним попасувати корову, разом бавилися на толоці, а ниньки, коли проходить коло нього, то й слова не випустить. Складе губки так, ніби боялася, що хтось од неї з ротика забере оті білі зубики.

Гей, Марічко, біла чічко,

Марічко волоська!

Ци не будеш бановати[38],

Як піду до войська.

Ци не будеш бановати,

Як піду далеко?

Бо на моїм серденятку

Та й буде нелегко.

Горі селом, долі селом

Бігала кочія[39],

Як не будеш Іванкова, —

Не будеш ничія…

Як не будеш Іванкова…

— Іване, Іване, — окликнув його Клин. — Що стоїш, як хрест? Іди та в карти побавимо! Один хибить…

— Айбо я не знаю, — вибуркнув Іван, аби далі не балахрестити з Клином. Чомусь недолюблював того. Та й сам не знав чому. А Клин, аби чимось припекти Іванові, сказав:

— Ото не псалми читати.

Нехотя Іван присів до гурби. Клин розділив карти. На перший раз гралися на ґудзики. Найліпше йшла карта Петеньканичовому синові — худенькому, веретенистому хлопчукові. Незадовго Клин уже тримав ногавиці руками, бо ґудзики повідрізував із них.

— На п’ять листів тютюну! — луснув у долоню Клин.

Ого, ото вже не фіґлі. Та усі знали, що у Клина дуже міцний чорнолистий тютюн, і він неодмінно принесе з нього, коли програє. Тому Петеньканичів син охоче підсунув ворошок ґудзиків поближче до Клина.

Іван байдуже позирав у карти і думав про своє. Може, завтра, а може, в прийдешню суботу по Великодню йому доведеться прощатися з цімборами-побратимами і йти далеко від дому шукати собі зарібок. Кинув очима вбік: Терка! Ба котра ото з нею? І не впізнаєш одразу. Сукні святочні у них, квітчасті, вишивані блузки. Поприпараджувалися, як панянки якісь!.. Відданиці!..

— Но-но, — занокав Клин. — Бери карту, не витріщайся на білі ворони…

Іван зачервонівся, глянув крадькома на карту, котра липла до спотілої долоні, і сам не знав, що робити: грати на всі чи почекати як ліпша карта надійде. По хвилі наважився:

— За все! — а сам дивиться не на карту, а на Терку: вона вже заходила за ріг церкви.

— Добра карта випала ’му, — позавидував Потеньканичів син, коли Іванко почав пригрібати до себе виграний «банк».

— Дівки ’му добрі будуть попадатися, — каже хтось із боку.

Гей, якби Терка дізналася! Чи раділа би?

І знову зиркнув нишком у той бік, звідки мала надійти дівчина. Вона чомусь довго не показувалася, ніби гралася з ним та дразнила. А так кортіло ся підійти до неї, лише один раз глипнути у вічка, аби узнати чи сині вони, як волошки, чи, може, змінилися з того часу, як не виділися? Як звечоріє та підійде до неї, бо на людях не дуже-то красно любитися. Великим легеням уже не ганьба, а йому ще треба почекати. І ненароком повів попід носом, де вже набирався пружності слабенький пушок.

— Но-но, скорше показуй, — нетерпілося Клинові, коли Іван затримав карту.

— Я більше не бавлю! — одрубав Іван, кладучи карту на колоду.

— Но-но, ще до вечора будеш бавити!..

— Не можу. Нянько наказував, аби-м недовго забавлявся.

— Не кукуріч, а бери карту! — пригрозив Клин, бо мав намір ще пограти.

Іван відгріб од себе виграні речі:

— Забирайте своє. Мені ’го не треба. Побавилися доста. — І лише вибрав з купки свої три ґудзики та тримав їх у жмені.

Клин скочив на ноги, сягнув рукою у кишеню. Гей, добре знають вони, що не за писанкою встромив її туди. Клин мав доброго ножа, що зробив у кузні із старого багнета. Не раз уже поблискував ним на весіллях. Та за що розгнівився? Хіба Іван грав не по-правді? Хіба Клин віддав би вигране? Та ніколи такому не бути! Ліпше виміняє в легінчуків на ґудзики чи на сливовицю, котра не вивітрювалася з комірчин аж до нових слив…

Іван спокійно встав, почав обтріпувати штанину. І раптом з-під нього випурхнула земля, гойднулося небо. А перед ним стояв Клин: як яструб вчепився Іванові в груди.

— Ти шмаркачу один! Дзяму з тя видавлю, чуєш?

Іван метнувся вбік — хряснула сорочка. Перша сорочка, яку перешила тітка із старої святочної нянькової. Перша легінська сорочка з білого домотканого полотна!

— Що я тобі винен, Клинцю?

На таку називку не чекав Клим. Тим більше від оцього дітвака.

— Кили видавлю з тя, чуєш? — просипів Клин. Та Іван не знав, через що той так розвовчився: чи за той вечір, коли були на лопацках, чи за те, що пошкодував цімборів та віддав їм усе вигране? Ніздрі заграли в нього, як циганський міх: то звужувалися, то розширялися. Очі почервоніли, як у збісного пса. Вилиці надулися. Губи стулилися, мов дві половинки волоського горіха. Та горіх розколовся, і в ньому Іванові показалися жовті іклисті зуби:

— Заріжу! Розтрощу, як гниду!

І лише тепер почув од нього запах перепраженого самосаду та сливи-гнилиці.

А з того боку, з-за рогу церкви прискали сиротюки та й галасували:

— Б’ються! Б’ються!

Роз’ятрений Клин ще раз кинув Іваном на землю. Блискавично схопився і знагла гепнув Клином перед собою, що той аж забубнів. Іван уперехрест накинувся на нього, продавив дужче, вирвав з кишені тяжкий ніж та й шпурив ним у жаливу. Клин скочив, розчепірив пальці, сягає ними до Іванової шиї. В цю мить Іван вистрибнув йому на плечі, збив Клина до землі, здавив руками горло.

— Будеш пужатися, Клинцю?

Той тільки замотав головою, вириваючись з Іванови кліщів.

— Будеш дерти недільну сорочку?

Клин далі моцувався, аби вивільнити шию, бо нічим було дихати.

— Ану, когути, на сідала! — вперіщив хтось Івана дрючком по м’якому місцю. Озирнувся. Дзвонар! Неодмінно няньові скаже. Гей, у того слово не затримається на язиці! Раз-два виплюне…

Відпустив Клина. Той схопив з-під ніг камінь, поцілив ним у Івана. Іван відстрибнув. Відломив дубову хрестовину з могили, свиснув нею у Клина. Сикнула з голови кров.

— Жандари! Жандари! — запискала дітвора.

Легінчуки розбігалися хто куди. Іван розігнався, скочив через мура на сільську вулицю. За ним погнався Клин та послизнувся на бляшаному дашкові. Бухнув собою на каміння.

Сонечко ярилося попід церковними липами і нехотя сідало десь за попівським хлівом. Дотлівав перший Великодній день.

А по садках запалали рожево-білі вогники диких черешень. Їх запалював весняний вечір, що лагідно і сторожко, наче в постолятах, спускався з гір у долину.

Ніч без сну

Ви чули коли-небудь, як співають зорі? Постають собі отак навколо місяця, і співанкам не видко кінця. Іван дивиться на них, як вони тремтять від того співу, і слухає. Слухає кожну зірочку, що висить над ним і виводить, як жайвір, свою мелодію…

За горою високою

Голуби літають.

Літа мої молоденькі,

Як скоро минають.

Я розкошів не зазнала,

Та й не буду знати.

Літа мої молоденькі

Буду пам’ятати…

А може, то дівчата співають? А може, десь посеред них і Терчин голосок?

Кажуть старі люди, ніби кожний чоловік має свою зорю на небі. Доки вона горить-співає, доти й чоловікові дишеться на землі. Перестає співати зоря, — майструють чоловікові домовину.

Добре би було, якби не падали зорі! Їх би так густо насіялося на небі, що й свою не впізнав би посеред них… Де вже ота світла заховалася? Ага, он де є, над Терчиною хатою. А може, підійти ближче до неї, аби ліпше почути отой спів, що серце зігріває?

Світи, світи, місяченьку,

Не іди за хмари.

Бо як зайдеш в ті хмари,

Не буде ми пари.

Ой, зелена ліщинонько,

Зелена діброво!

Як не прийде мій миленький,

Не буду здорова…

Чи то справді рипнули двері в сінях, чи причулося? Гейби так, позіпали. Може, няньові недобре через корівку, що захиріла? Бо й сам став якимсь збанованим, іще більше зчорнів… Прогиркнувся. Та не сам дубонить. Дві тіні гупають коло нього. Ідуть сюди, до сінника. Хто би ото з ним такої пізньої ночі?

Іван прилип до оборога. Нянько ще раз прогиркнувся. Та вже гучніше.

— Іване! Іване! — кличе на нього, гепаючи долонею у сухі ворітця сінника.