— Лягай до землі! — гавкнув на Івана.

— Хреста я зроблю, пане, айбо лягати не буду.

— Лягай! — фраснув нагайкою по столу. Та Іван лише дивився твердо то на нотаря, то на жандарма. «А може, втекти?» — майнула думка.

— Ліпше по-доброму уладимося. Дубчака я такого дістану.

Пан Прохазка сам собі не вірив: невже не піддається йому отой селюк? Невже покаже він, нотар, свою слабість перед жандармом? Ні, такого бути не може! Роз’ятрене обличчя перекосилося, на ньому виступили якісь плями. Кинувся до Івана, махнув нагайкою. В той же момент вона опинилася в хлопцевій руці. Нотар подивився на свою порожню долоню.

— Сакраментска потвора[47]! Я тобі покажу! Взяти! — вискалився до жандарма. Той наскочив до Івана і відлетів до протилежної стіни.

Пан нотар більше не збирався приступати до парубка. Так, то є правда, що йому повідали за того Силу: він може тягнути за собою плуга. І телицю міг нести. То справді, прошу вас, сила. Нотареві щось нове прийшло на тямку, і він наказав охоронцеві вийти. Жандарм поправив кітель, мовчки зачинив за собою двері.

Залишилися удвох. Нотар сів за стіл. Затеребив пальцями та вже спокійніше, наче підмінений:

— Сідай, хлопче, — до Івана.

Той не поворухнувся.

— Сідай, сідай, — розтягнув нотар посмішку на лиці. «Його треба позбутися в селі. То буде найліпше і для мене, і для жандармів. І нагода є».

— Так що будемо робити?

— Я поправлю хреста. Та й визір заб’ю так, як був.

— Який визір? — здивувався пан нотар.

— Там, у тій світлиці, — кинув головою на камеру, де ночував.

Пан Прохазка не наважувався встати з-за столу. За вихідними дверима, правда, стоять на варті два жандарми. Так вони, прошу вас, полетять, як мухи, коли хлопець забагне тікати. Ліпше не ризикувати.

— Но, та пустите домів?

— Присядь, — підняв вказівний палець нотар.

— Я й постою. Одну платню маю.

— Так, кажеш, же ти коло татінка працюєш?

— Коло нянька.

— Ти пішов би на фабрику? — подивився прямо в очі Іванові, аби переконатися, як реагуватиме на таке питання.

— Чому би не пішов? Може, там хліба заробив би, бо нема що їсти дома. А далеко маєте роботу?

— У Празі! — якось святково, навіть з апломбом вимовив нотар і привстав нарешті з-за стола. — У самому серці Європи! Но, що скажеш?

— Думаю, треба з няньком поговорити.

Що для Івана та Європа! Що для нього Прага! Йому аби заробити на кусник житнянка, бо нянько вже не дає супокою. «Треба йти, — каже, — на чужину, бо інакше з голоду заморимося. Землиця скупиться. Дома зарібку нема. У хащі мало платять… А в Дебрецен нічого йти, бо й там, кажуть, не Пасха… Шкода лише нянька. Та й за горами буде тяжко. Ой, кажуть, не є краю файнішого за наш. Айбо що з тої краси, коли вона не твоя. Як і Терка…».

Терка

Ще вчора стояв над Боржавою. Задивлявся у каламутну воду, кидав до неї камінцями, як колись. Ті камінчики пострибали по габахі, попірнали на дно, залишаючи по собі невиразні і нетривкі круги. І здавалося Іванові, що топилися в річці не камінці, а його дитячі та парубоцькі літа, котрі вже більше ніколи не повернуться сюди, на берег, а залишаться привабливими і грайливими спогадами на денці серця.

Повернувся до сходу сонця. Воно карбувалося у горах, обточувалося і бризкало тонким та довгим прядивом-променями на видолинки, що мліли у сірому ранковому тумані. Гори понасуплювалися і, як діти, сиділи понад Боржавою-річкою та слухали її жалібний стогін.

О, річко, річко! Розкажи, небого, про свої жалі! Чи тобі тісно у тих берегах, що вириваєшся з них? Чи тобі не вистачає гірських поточків, котрими наповнюєшся? Чи слаба у тебе нора[48], звідки п’єш свою першу силу?

Не тікай так скоро у долину, до своєї старшенької сестриці — синьоокої Тиси. Ще встигнеш наспіватися-нагомонітися з нею. Ще будеш мати час наколисатися у хвилях Чорного моря. Не сидиться тобі дома, серед гір, що народили тебе, виплекали і благословили у велику мандрівку. Чи ти не шкодуєш за своїм отчим краєм, в котрому пригорщами черпала пахощі лісових та полонинських фіалок, смерекових та букових хащ? Чи тобі снитимуться галявини поміж зарінком, встелені покрівцем-килимом, вимережаним природою з різнобарвних косиць? Чи, мо’, тобі, річко, виїдає очі той дим гіркий, що рідко полишає курні хати? Гей, солодший він за все на світі!

Не полишай рідні гори, чуєш? Все ’дно знову прилинеш до них закоханою хмарою, притулишся до нивок і лісів рясним дощиком, а потому зберешся у своє русло і на прощання заграєш їм тучними габами…

Боржава-річка хвилюється-хлюпочеться попід верболозом, виспівує на дорогу Івану журну пісню…

Паротяг, сопучи та грюкаючи, волочить за собою задимлені-закіптявілі вагончики, що дуркають коліщатами у рейки, мов дрібними молоточками, якусь дивну мелодію. І під цю музику навіки забивають двері за літами дитинства та парубоцтва. Цураються від Івана дерева, хати, гори, ніби завинив перед ними.

У прочинені двері вагончика вривається молоде весняне повітря, перемішане з запахом диму, черешневого цвіту, перепрілої соломи та вистояної землі.

Іван взирається туди, до того будинку на штації, де ще, певно, стоять і нянько, і сусіди, і маточка з Теркою, котрі виряджали його у далеку дорогу. Та нікого вже звідси не видко, бо поїзд звернув ліворуч, на Дубрівку, та й попрямував до Іршави. Лише турня на сільській церкві витягла довгу білу шию і ніби хотіла подарувати хлопцеві на дорогу свій чорний хрест. Праворуч незворушно дрімав старий Синяк, а навкруг нього вартували менші гори, що вже припарадилися у барвінцеві шати.

А ось і крайня хижка на відшибі села. Зняв з голови крисаню, перехрестився і згадав приповідку сусіда, коли той, ідучи на поле говорить: «Господи Боже, помагай усім людям, а мені май».

Прощай, рідна оселе! Чи скоро побачимося з тобою?

На серці стало млосно. Чи то од вітру, чи то від диму з очей вириваються сльози, і він витирає їх вишиваною хустинкою, котру подарувала Терка ниськи ж, уранці, коли прощалися.

— Не забувай про мене, Іванку, — просила. А він дивився в її очі, аби запам’ятати їх, аби зберегти її образ як найсвятіший і найдорожчий скарб. Горнув її до себе, тулив серце до серця, аби співали разом з його думами-піснями.

Нема на світі ліпшої дівчини, як ота Терка!..

Недобре зробив на Юр’я. Повну цеберку студеної води вилив на неї. То, правда, така звичка поливатися. Та міг з горнятка побризкати. Того було би доста. А може, висміяла би, що такий скупий, недійдавий-миршавий?

Недовго гнівилася на нього. Іван вичекав під хатою, доки вона переодягалася у білу квітчасту сорочку та синю сукню. А коли визирнула у вікно, лагідно попросив:

— Не бійся, більше не буду поливати.

Вона лише замотала-покрутила головою та погрозилася кулачком.

Іван відніс цеберку аж до воріт і тоді знову повернувся до вікна. Вона усміхалася та не виходила з хати. Постояв якусь мить, дивлячись на білявку. Потому ступив два кроки вправо, натиснув клямку на сінешніх дверях. Вони відчинилися. Крадькома, як злодій, переступив поріг до світлиці. Пороззирався, наче чекав, що з кутка вискочить хтось на нього. Та в хаті, окрім них двох, нікого не було. Маточка попасувала козу на городі, а кіт вартував синичок за живоплотом, котрі унадилися до насіння огірків, що просушувалися на дощечці попід солом’яною стріхою. В правому кутку, під образом-іконою Георгія-побідоносця сліпав маленький каганець. Ото маточка поставила його, аби не погасла в хижі пам’ять про чоловіка, що наклав головою десь на війні.

Став коло порога, бо не хотів ступати на простелений білий вишиваний рушник. Ой, хитрі ж оті дівки!

— Я думала, ти сміливіший! — помітивши розгубленість в Іванових очах, засміялася Терка.

— А що? — одразу перестрибнув рушник.

— Перепужений ти! Чого перескакуєш через обрус?

— Бо шкода мені твоїх ручок, — і присів на скрипучу лавицю, що простягнулася попід стіною. Торкнувся її плеча. Вона тіпнулася, мов пташка, намагаючись вирватись із сильця, та мило глянула йому в очі.

— Чудний ти якийсь, Іванку, — сказала, відкопилюючи пухкенькі пересохлі губи.

— Чому?

— Тому, що на вечірницях сидиш в Полані, а до мене прийшов збиткуватися.

— Так ото я з хлопцями туди ходив, не сам!.. Хіба я над тобою збиткуюся, чічко красна? — обняв її за плечі, легенько притис до своїх грудей.

— Егей, легіню! Держи руки при собі, — нахмурилася вона, пручаючись.

— Ластівочко моя!.. — жагучими губами шепоче Іван.

— Ти й Поланю так називаєш?

— Перший раз так тебе прозвав, — і почав її горнути до себе.

Вона хотіла погладити його кучері та замість того затулила Іванкові вічка, що палали вогниками, від яких Терці ставало тепліше на душі.

— А може, підемо в садок? — спитала і нехотя відняла руку.

— Куди ти хочеш, туди і я! — і ще міцніше горнув свою ластівку до себе, притулював велику кучеряву голову до її грудей.

— Мамка зараз надійде, — визираючи у вікно, мовила Терка, айбо не виривалася з обіймів Іванка. — Ганьба нам так сидіти…

— Ти не гніваєшся на мене? — поспитав.

— Іще як!

— За що?

— Такою холодною водою облив…

— А тепер я тебе розігрію, — він притулився щокою до розпашілого лиця і несміливо, ніби ненароком, торкнувся до нього губами. І раптом прилип, як до свіжої джерельної водиці після полуденної спеки, і пив з її личка животрепетну силу кохання. Очі її потужавіли до країв голубінню неба. І здавалося, що та висока голубизна недосягаюча, як і Терка. — Поникай на мене, ластівочко!..

Саме так хотів назвати її. Бо саме так подумав про неї, коли побачив її з подружкою на церковному цвинтарі на Великдень. Чому боявся підступитися до неї? Чому не підійшов та не поспитав: «Як ся маєш, Терко?». Гей, того би ніколи не зробив. Та й вона висміяла би його.

Дивився на неї, що аж очі виповнювалися слізьми. Силкувався, аби не кліпнути. Кажуть, що хто довше видержить не кліпаючи, той ніколи не зрадить. Ото вже знав Іван, бо не раз вечірничав з легінями.

Терка усміхнулася і лише розтулила губки, мов пелюстки червоної ружі, готові подарувати Іванкові найсолодший у світі нектар.

Так і вандрує його кохання з ним. Ні, вона не залишилася дома. Терка десь тут, поруч, у вагоні. «Не забувай про мене, Іванку!» «Не забуду!», «Не забуду!», «Не забуду!» — вистукує паротяг. А серце: «Так-так», «Так-так», «Так-так»…

Велике місто

Хоч і не спав цілу ніч, та довго не міг його приколисати вагон, що гойдався на штреках. Аж десь за північ поклав на лавицю торбину, підстелив під голову п’ястук та й пірнув у сон…

Ось він несе з няньком великий кошар намулу на червеницю. «Не тяжко, сину?» — питає нянько. «Тяжко, айбо треба нести». Потому блукав по лісу, щось глядав по гущавинах, і сам не знав що. Аж на дорозі зустрів Терку. Взялися за руки і помандрували по полонинах, по запашних луках, видряпувалися на якусь високу скелю. Держав її міцно, що аж рука заболіла. Раптом десь заіржали коні. З переляку випустив Терку…

Схопився з лавиці, широко розплющив очі, витер піт з чола, пороззирався по вагону. «Чужі люди…».

Справді іржання чулося, коли натиснули гальма на колеса вагонів. Навіть рука була затерпла, і він уві сні розціпив кулак.

Добре, що все то лише сон…

Провідник оголосив, що за десять хвилин поїзд прибуває до місця призначення — на пасажирську станцію Прага. Лише останнє слово зрозумів Іван. Йому досить було і цього. Та й пасажири вже були напоготові: валізи і портфелі, гамаки і мішки стояли на проході, а їхні власники мовчки дивилися у задимлені вагонні вікна.

Іванові нікуди було поспішати. Він теж зазирав у вікно. З обох боків стояли товарняки, і пасажирський поїзд проходив, наче крізь тунель. Міцно тиснув торбину до плеча, бо боявся, аби не загубити того листа, що написав сільський нотар до свого брата.

На критому вокзалі люди парилися, як у котлі. Іванові нічим було дихати, і він поспіхом вибрався звідси. Господи, ачей з усього світу нагатили сюди тими людьми. А гамору скільки! А крику! Хоч вуха затикай. Здавалося, що цей різношерстий та різноперий народ ось-ось накинеться на чергового по вокзалу, котрий не поспішав відправляти поїзди, і розірве його на шмаття. Та грозилися не на нього. Прокльони і сльози лилися на родину Габсбургів, на вусатого Ференца-Йозефа, який послав на війну синів і батьків. Тепер їх привозили звідти цілими вагонами: декого без ноги чи руки, а декого в деревищі…