А голови лоточників-продавців:

— Горкі паркі[49]!

— Плзенське півічко! За коруну, кому даме[50]?

— Медувнічкі! Медувнічкі! — закричав просто в Іванове вухо розчервонілий продавець, витираючи рукавом спітніле чоло.

Візники у чорних шинелях велися не так галасливо, бо знали, що тільки-но електріцкі вуз[51] рушить з місця, і на них накинуться подорожуючі. Мовчки снували поміж людей перенощики ручної кладі, бо їм нічого було робити: ніхто не залишав свої речі у камері схову після того, як невідомі злодії пограбували станційну касу.

Іван просувався разом з натовпом. Йому здалося, що люди чомусь не поспішають, а товчуться на одному місці. Ось перед ним двоє ручкаються, загородивши вихід. Повернувся, аби швидше вибратися на вулицю. Та сивий дідусь підняв угору палицю і разом з нею обійняв та почав цілувати бабусю. Серед білого дня! Перед очима народу!

Іван посмівкнувся. Спинився за спиною дідуся. Побачив, що старенькі не збираються цілуватися, та й рушив далі, стискаючи торбину. Ступив комусь на ногу.

— Медвідь? — почув позаду себе. Оглянувся. Біловолоса панянка витріщилася на нього, нахмурилася.

— Ні, паніко, ні…

Панянка тільки мотнула головою і зникла у гурбі. Іван далі пробирався крізь натовп до виходу в місто.

Раптом щось забрязчало майже коло самого вуха. Якісь вагони сунуться прямо на нього. Відскочив. Хто ж то штовхає стільки вагонів? Не видко ні паротяга, ні коней. А дзвінок галасує, розганяючи перед собою людей.

Диво бере Івана: самокатом їдуть вагони. Хитрі ті міські мудряки. Понамайстровували всякі возики та й заманюють до них горожан…

А трамвай тим часом рушив і, віддзвонюючи, побіг по вулиці.

На зупинці залишилося менше людей. Попід муром сиділи чужинці, що чекали на поїзд. Надибав під муром якийсь ящик, присів на нього. Вийняв з торбини окраєць мелайника та цибулину і почав полуднувати. Той прискіпливий гамір не так докучав йому. Не встиг, як треба, розжувати хлібець, а до нього — жандарм. Погрозився пальцем і попередив, же на сміттярці сидіти заборонено.

— Пане верхній, — звернувся до нього Іван. — Ба ци ви не знаєте часом, на котрому кінці живе пан Прохазка?

— Не вім, не вім[52]!..

«Гей, не є на вас нашого нотароша, — подумав. — Той би таких не держав у себе на службі. Наші жандари знають, де хто живе…»

Перегодя запитав:

— Може, по писаному знаєте читати? — не відступав віднього Іван. Помацав у тайстрині, звідки витягнув пожмаканий конверт і сунув його в руки жандарма.

— Так то є, просім, на Градчанех! — той показав на трамвай і хлопець почав міцкосилом забиратися у вагон. — Градчані. Не забудь!

Став коло вікна, визирав на вулицю. Поруч, на хіднику, пролітали-миготіли люди, гриміли відлунням мури, будинки…

Провідник оголосив останню зупинку. Іван неквапно вийшов з вагона, став серед майдану. Знову — люди, товстеленні мури, височенні будинки.

Поліцейський одразу запримітив нетутешнього жителя, котрий визелиплявся на чудернацьку церкву з червоним шпилем і попродіравлюваним прапорцем на самому вершку. Став перед Іваном. Не чекаючи запитань чи попереджень, хлопець тицьнув поліцейському конверта. Той почитав адресу і вказав пальцем на сірий будинок, що височів недалечко. Іван вже не оглядався, а пішов навпростець до вицяцькованої хижі.

Суцільні металеві ворота, як величезний щит, за котрим, очевидячки, ховався весь скарб пана Прохазки. Іван торкнувся залізної ручки на дверцях хвіртки. Вона скрипнула, і до хлопця привіталися з-за брами гучні голоси собак. Якусь хвильку постояв, а потому гримнув кілька разів кулаком об залізні ворота. Пси ще більше роздратувалися: заскавчали, загриміли ланцюгами.

То лише пан Прохазка знав, чому ворота його двору зачинені трьома замками. Неспокійний час. Та й не від звірки відгородився.

Загримів замок, і в дверях показалась білокоса дівчинка. Іван посміхнувся до неї, кивнув головою, і замість вітання випалив:

— Письмо приніс я.

І лише тепер побачив на голівці дівчинки білий бантик, що підтримував великий сніп золотого волосся. Дівчина метнула собою, закрила перед Іваном двері. «Невисока, як і Терка. Айбо очі в неї рябі якісь. Та й лице поцятковане. Донька, чи родичка, мабуть..».

Через якусь часину пропустила Івана в двір.

— Сюди, — дівчина показала маленькою ручкою на ґанок, заплетений дикою виноградною лозою, на якій з’явилося свіже, густозелене листя. Лише коли піднявся по східцях, то побачив, що під отим чорним листям приховані різнокольорові скельця. «Як у церкві», — подумав і глянув на долівку. Підлога вицяцькована дрібненькими плитками, що утворюють під ногами мозаїчну вишивку. Дівчина відкрила високі двері і пропустила в них Івана. Очі звузила напівтемінь. Лише ген там, у кутку, горіло жовте світло, що проціджувалося крізь полотняний ковпак. Посеред кімнати стояв величезний письмовий стіл. З лівого боку, з суміжної кімнати відчинилися масивні двері. Крізь них вкотився невисокого росту чоловік, набитий, мов капшук, жовтолиций, з чорним блискучим волоссям. Іванові здалося, що воно вимазане коломаззю.

— Цо мате[53]? — прищурив ліве око, ніби збирався моргнути.

— Письмо маю од нашого нотароша. Наказував, аби-м лише панові Прохазці дав, у його руки.

— Прошу, прошу, то є-м я, — потер долоні, ліпше затягнув пояс на халаті, що волочився по килиму, як гадюка. Іван став коло дверей. Пошупурав у торбині. Віддав письмо і почав оглядати світлицю. Присліпуватий пан пробіг очима адресу і перемінився на лиці:

— Вацлав! Муй драгі Вацлав!

Різко повернувся до столу. Взяв з коробочки пенсне, почепив на носа. Розірвав конверта. І лише тепер Іван помітив, що пан Прохазка має якусь подібність з їхнім нотарем. Мабуть, голови і носи в них однакові. Та й голос. Такий точно сиплий…

«Дорогий і безмежно коханий мій брате Гобі! — біжать очі пана Прохазки по рядках листа. — По-перше, вітаю тебе з днем твого ангела! По-друге, не сердися на мене за те, що так довго не писав. Для того були певні причини. Пошту доставляють сюди, як за часів старогрецької війни. Та й не можна гарантувати за листа: дістане його коли-небудь адресат чи ні…

Тобі вже, може, й відомо, що я на службі не в Ужгороді: ліпші крісла там зайняли ті, що служили в нашому легіоні в Росії. Вони вже мають певний досвід роботи.

За що, за що покарав мене Всевишній?

А з другого боку я радий. Радий хоча б тому, що і моє ім’я буде записане на олтарі тих, хто першим прийшов і відкрив це плем’я.

Одного не сягне мій розум: як вони могли існувати досі? За документами та переказами вельмишановних людей, ці тубільці не тільки існували, а навіть проявляли інтелектуальні здібності. Здаватиметься тобі дивним, коли я скажу, що уродженець цих гір, якийсь Гуца[54] відкрив Болгарію. А мешканець Хуста був учителем великого письменника Гоголя. Знаходилися тут окремі екземпляри, що навчали дітей графа Льва Толстого, сина російського царя Петра Першого. Я розумію: все це зробив рід Габсбургів.

Напишу ще кілька слів про екзотику. Гори, глухі гори, а за ними — знову гори. Є в цих горах олені, сарни, дикі кабани, річкова форель, виноград, яблука, груші, сливи, великі поклади солі, мармуру, нафти, золота… Словом, є все, що потрібно людині. І, сподіваюся, що все це нам знадобиться…

Спочатку, признаюся, мені ставало жаль цих затурканих людей. Як це, думаю, живемо в двадцятому столітті, і в нас, на старому європейському континенті, є ще жителі-європейці, котрі не можуть ні підписатися, ні читати. Ідеш по селу і на кожному кроці бачиш обідраних дітей, голодних та хворих родителів. Тепер же мене переконали деякі вельмишановні люди: все то, дорогий братику, лінощі. Вони, голодранці, місяцями нічого не роблять. Пропивають усе, що мають, влаштовують бійки, різню, плодять дітей і т. д., і т. п.

Ну, годі про це. Я думаю, же ми тут поставлені для того, аби навести порядок. Європейський!

Дорогий мій! Колись ти мені нагадував, же би я відшукав тобі кілька десятків робітників. На перший раз, для проби, посилаю тобі першого…».

Іван стояв коло порогу. Пан Прохазка зиркнув крадькома на нього та продовжував далі:

«Дехто каже, же з нього має вийти розбійник. Причому, великий. Я в це не вірю. Просто хлопець міцний, але не має до чого руки прикласти. Я вирішив послати його до тебе, на завод. Ми, чехи, повинні зробити з цих розбійників справжніх людей. З нього буде чоловік. Я в цьому певний.

Постарайся, Гобіку, жеби хлопець добре жив. Влаштуй йому добру кухню, приодягни, тощо. Їсть він, кажуть, непогано, за що вдячний йому старий батько.

За все, я думаю, він поверне тобі сторицею. Я думаю, же то є неабиякий сенс. Через тиждень-два ти будеш мати, коли захочеш, ешелон робочої сили. Причому, дешевої.

Твій Вацлав».

Пан Прохазка роблено-люб’язно посміхнувся, коли побачив, що Іван досі стовбичить:

— О, я й забув попросити вас присісти!.. Сідайте, сідайте, прошу вас! Як маю Вас величати?

— Іван я. Іван Сила.

— Сила?

— Айно. Уся наша фамілія так зветься.

— Вас багато?

— І немало. Половина Телятинця, майже.

— Телятинець?

— Ото в нас так прозвали крайню часть села.

— Ага. Мушу вас запитати: ви вже обідали?

— Ще маю що їсти днесь.

— Відпочиньте, мушу вам сказати, поїсте, а завтра за діло будемо говорити.

— А на роботу далеко ходити?..

— Та облиште, прошу вас, всі земні діла до завтра. Поговоримо, мушу вам сказати, про роботу і таке інше. А тепер підете відпочити. Після дороги треба дати спокій нервам. — Прохазка потер долоні і гукнув:

— Вероніко! Вероніко!

В кімнату вбігла та ж сама дівчина, що привела сюди Івана.

— Поведеш нашого молодого пана в одинадцяту кімнату. Приготуєш обід. Ванну.

— Обід я ще такий гарний не знаю робити, прошу вас…

— Мушу сказати, — заметушився пан Прохазка, бо уже головна куховарка пані Гелена пішла додому або кудись інде, — мушу сказати, же ти смачніше готуєш.

Корба. Чортове колесо

Ні ситий обід, ні гаряча купіль не могли розвіяти Іванові думки. Як тільки ліг у широченне ліжко-рекам’є, накрився білим папланом-ковдрою, одразу полинув додому, у Карпати. Перед очима побрів згорблений, засмучений нянько, заплакана Терка. А десь коло півночі навіть причулося, ніби й Монція замукала.

Страшно ставало самому? Ні, не страшно. Лише ті привабливі картини отого краю термосять, терзають до болю душу. І остання розмова з няньком.

— Тяжко буде мені самому, — сказав тоді, підкручуючи кінчики вусів. — Айбо ото уладиться якось. Може, скоро війна скінчиться. Старшенькі синове повернуться домів. Поможуть, як треба буде. Нивку, правда, я ще й сам можу дозирати. А коровку продам, бо не удержу її… Аби лише війна скінчилася. А раз ліворуцію зробили в Росії, то синки скоро надійдуть. Що їм там робити?.. Ти, небоже, справуйся на чужині, бо то не дома. Світ далекий. Давай про себе знати…

І старий Кришеник — отой сусід, що пройшов босаком Канаду і Францію, — напоумнював:

— Будеш найматися — най пишуть тобі одразу кондрат[55]. Без того папіря і не ступай до роботи. Гей, знаю я тих здирків, закляли би ся! Візьмуть на роботу, а коли їм захочеться, та будь здоров, Іване, ти нам не треба!.. Гей, небоже, не дай ся обдурити. Гадкуйся, бо пани своє знають, а ти мусиш про своє міркувати…

Терка лише кліпала густими віями та дивилася в землю.

— Не забудь про мене, Іванку!..

— Не забуду, ластівочко!..

І знову зацвів той день, як уперше тулилися одне до одного…

Іван обняв подушку та й пірнув головою у теплий сон.

Коли трамваї почали привозити ранок у вагонах, Іван уже сидів на крайчику ліжка, роздивлявся речі, котрі принесладля нього Вероніка: чиста випрасована білизна, старі поношені ногавиці, чорні, підтоптані, топанки-черевики. Весь свійстарий домашній одяг спакував у торбину і віддав на зберігання Вероніці.

— Айбо дивись, аби не пропало, — попросив дівчину, — бо там моя святочна сорочка…

Лише Терчину хустину залишив при собі.

На розмальованих стінах висіли всякі картини: великі і малі. Ліворуч у кутку — велике дзеркало. Іван підійшов до нього та аж стенувся: перед ним стояв другий, інший хлопець, бо себе ніколи не бачив таким. Хіба що у відро з водою іноді заглядав. Та там лише бачив свій ніс та розпелехані кучері. «Ось який я у чужій сорочці, у панському платті!»