Утім, скоро весь наш інститут закляк, занімів і перемкнув увагу з власного життя на перешіптування й обговорення нечуваної новини. Усі, хто доти пишався своїми фірмовими джинсами, сорочками й мештами, поникли, як квіти в букеті тижневої давності й заховали улюблені речі в найглибші надра своїх шаф. Самозакохані, стильні й упевнені в собі раптово захотіли стати сіренькими й непомітними. Та вже було запізно. Снігова куля викликів до спецкімнати кадебістів невпинно наростала.

– Валютників спіймали… Трохи арабів, трохи наших… Допитують усіх… – повзли коридорами й аудиторіями чутки.

Ніхто не відважувався розповідати, що там і як. Тим, хто вже побував на аудієнції в Цербера, узагалі ніби заціпило. Під наполегливим натиском цікавих вони кричали, як обпечені: «Самі скоро там будете!» – і допитливі кидалися від них навтьоки.

Усі розуміли, що арабам не зроблять нічого. А от нашим буде непереливки. Найшвидше запрошення до спецкімнати дістав Валерій. Повернувся до гуртожитку геть знервований. Ліг на ліжко й довго не хотів ні з ким розмовляти. Навіть не реагував на те, як Віктор зумисне водив перед його обличчям шматком улюбленої ковбаси – обернувся на другий бік і продовжував мовчати. Нарешті дочекався, коли Сергій пішов кудись, чогось роззирнувся й мовив:

– Хлопці, я тут усе думав, думав…

– Ну, Сократе ти наш, до чого нарешті додумався? – бухнувся на ліжко поруч Віктор.

– Не перебивай… – Погляд Валерія не допускав жартів. – Усі можемо вилетіти з медінституту. Усе надто серйозно. І п’ять років навчання й ще п’ять до того – мої невдалі вступи – упадуть у болото. Десять років життя псу під хвіст…

– Та що ж уже там таке?! Не тягни, куртка на ваті, – не витримав Віктор.

– Не знаю як, та Цербер знає, що ми були в «Берізці». Спіймали на гарячому оту білявеньку дівчину, що нам чеки продала.

– Таню? Таню Вергун?! – Моє серце впало до п’ят. – Як?! Не може бути…

– Може, Андрію, може… Отож ми всі учасники злочину з валютою. То є стаття й виліт з інституту… Та найгірше те, що він знає, що ми слухали ворожі голоси.

Віктор присвиснув. Ми перезирнулися, добре розуміючи, що стоїть за тим звинуваченням. Сибір, золото, Магадан, новий Біломорканал. Ліс і ручна пилка «Дружба-2» на довгі роки. За прослуховування й поширення ворожої пропаганди давали більший строк, аніж кримінальникам. Як поширення могло бути розцінене й просто жваве обговорення почутого. Розмитість меж між «слухати» і «поширювати» дозволяла давати максимальний термін.

– Я все заперечував. Як вас будуть кликати – теж заперечуйте й стійте на своєму: неправда, не чув, не знаю… Глухий, сліпий, дурний, імпотент – так, згоден, а слухати – не слухав… Нас тут четверо було завжди. І двері замикали на ключ. Ще такого пеленгатора, щоб умів слухати, хто що в гуртожитку вмикає, ніхто не придумав. Тільки тепер я ні в кому з нас не впевнений. Десь прокололися ми, хлопці. Свідомо, несвідомо – важко сказати. Тож так: нікому нічого. І в хаті мовчимо… У Сергія батько – партійний чин, його відмажуть. А нас кóпнуть тушканчикам казахським у нори…

Через день поріг кабінету з таємним кодовим замком переступив і я. Звичайна кімната зі стелажами під самісіньку стелю. На них величезна кількість папок. Моя вже лежить перед Цербером.

Пам’ятаю настанову Віктора: «Ти тільки в очі йому не дивися. Домінантні самці того не люблять. Ти, Андрію, звісно, домінантніший, але там його територія…» Погляд спиняю на красивому сучку в поверхні стола перед собою. Довго мовчимо обоє. Цербер спідлоба вивчає мою міміку. Я натягнув маску байдужості й тримаю паузу.

– Владлен Вікторович мене звати, – порушує тишу чоловік-бульдог.

Стримано киваю головою. У голові проскакує: «Невже батьки від самого народження готували його до цієї собачої функції? Це ж треба бути ідейним фанатом настільки, щоб дати дитині таке ім’я – Владлен, Владімір Ленін… Ти точно син придурків. Побачимо, куди відкотилося яблуко від яблуні…»

– То що, Андрію, як у вас, без п’яти хвилин дипломованого радянського лікаря, справи? – наче насолоджуючись своїм голосом, питає Цербер.

– Дякую, добре мої справи, Владлене Вікторовичу.

– Так-так… Це ви так думаєте, Андрію. – Витримує довгу паузу. – А я думаю, що справи ваші, м’яко кажучи, о-йо-йо-й… – дивиться в папку, шурхотить аркушами. – Грішків за собою не відчуваєте?

– Та грішки у всіх є, чому ж, – спокійно відповідаю. Бачу в папці стос паперів, написаних різними почерками. Невже доноси?

Кадебіст кидає на мене кілька швидких поглядів. З хрускотом розминає пальці. Нагадує тигра перед стрибком.

– На що ви натякаєте, Зайчук? Ви що, знаєте щось таке, що може зменшити вашу провину? Чи хочете повідомити про когось органи держбезпеки?..

– І в чому, по-вашому, моя провина, Владлене Вікторовичу? – Мій голос спокійний. Я впевнений, зі звичним усміхом.

Це дратує Цербера. Собаки не люблять усмішок: у їхньому тваринному світі це вищир, демонстрація суперникові сили.

– Я б на вашому місці не сидів тут із виглядом незайманої дівиці. Почнімо з того, що ви причетні до крадіжки колгоспного майна. – Вичікувально дивиться на мене. Трохи згодом продовжує: – Працюючи в студентському будівельному загоні, ви пішли проти волі Ігоря Кіндратовича й вкрали колгоспних гусей. Правда це? – Двома пальцями виймає з папки й підносить над столом списаний кострубатим почерком аркуш.

– Правда. Ми хотіли їсти. А Ігор Кіндратович про нас не дбав.

– Ну-у, це все ваші наклепи й намагання виправдатися. Ігор Кіндратович – перевірений член партії. Дуже багато робить для інституту й всіх нас. Тож світить вам тюремний строк. Та ще й не один… Бо, по-друге, ви однокласник Вергун Тетяни. Я знаю, що ви користувалися її послугами як валютниці. Так?

– Ні, не так, – спокійно заперечую.

– О-о-о, та в нас така тактика цікава… Заперечувати очевидні речі… – Цербер встав. Походив по кімнаті. Постояв, дивлячись у вікно. Поспостерігав за мною у вузеньке дзеркальце на віконній рамі поруч. Розвернувся й хряснув кулаком по красивому сучку стола переді мною: – Брешеш, сука…

Раптово спокійний та інтелігентний на вигляд чоловік перетворився на брутальну сволоту.

– Ти, засранцю сільський… Думаєш, потрапив сюди за протекцією й можеш зі мною так говорити?! Ні-і-і, так не вийде… Ні в тебе, ні в тієї хвойди арабської, твоєї однокласниці…

– Вона не хвойда, – спокійно вставляю репліку.

– О-о-о, так, так… Бо ти ж знавець хвойд, – бризкає слиною прямо мені в обличчя Цербер. – Ізабель Корадо – персональна проститутка сільського мачо…

Не знаю, яка сила підняла мене зі стільця й змусила завалити кулаком прямо в пику бридкому Церберу. Кадебіст схопився за обличчя й перелякано відсахнувся. Я попрямував до дверей. Цербер оговтався й почав вигукувати навздогін погрози:

– Та ти, сука, у мене організатором валютчиків підеш! Розмотаю так, що всі твої дружки з тобою полетять з інституту… Та твоя родина в тайгу до ведмедів поїде…

Це було занадто. Я розвернувся вже від самісіньких дверей. Цербер дістав іще один удар. Він перелякано затулився руками й заціпенів.

– Ти мою родину не чіпай. Не ті часи, зрозумів? А зробиш щось – пожалкуєш. Я терплячий. Знайду тебе. Не стане тобі місця на землі…

Я пішов до виходу. Ззаду почулося якесь металічне клацання. Я рвонув двері й опинився в коридорі. Куля застрягла з протилежного боку дверей.

Після злощасного допиту я зробив найтупішу, та дієву й помічну річ у житті – напився до мерехтіння в очах. Конче потрібно було перемкнутися, щоб не з’їхати з глузду. За ту годину, поки добирався до кімнати гуртожитку, у якій почав набувати свинського стану, у голові проносилися темні картини мого майбутнього. Тепер мене посадять. Тіло моє прикрашатимуть бандюганські наколки. Я стану особистим лікарем смердючого тюремного авторитета. Волі більше не побачу ніколи… Моїх вивезуть на заболочені промерзлі сибірські простори. Сестричка Марійка жалісливо скривиться, плакатиме й усе питатиме маму: «За що Андрій так із нами?..» Менші брати ніколи не здобудуть освіти. Щоб вижити, намагатимуться стати своїми серед чужих: будуть матюкатися, горлопанити «Ой мороз, мороз, не морозь меня…» і питимуть усе підряд – від самогонки до тройного одеколону… Тато валитиме ліс і навіть не приходитиме додому, щоб не бачити того всього. Мама, о-о-о, моя мама… Хоч би вона те все витримала… Моя Ізабель повернеться на свою Кубу, трохи поплаче й вийде заміж за того, хто найбільше схожий на її ідеального Фіделя Кастро. Далі їстиме свої ананаси й банани… А її улюблений банан уже ніколи не буде затребуваний…

Усі картини зливалися в одну суцільну чорноту. Справжній «Чорний квадрат» Малевича. Колись зовсім не розумів ні задуму художника, ні тих, хто захоплювався цим полотном. Для цього треба було вскочити в сьогоднішню халепу. Тепер знаю. Чорний квадрат – ода самотності. Гімн суїциду. Математично довершений ідеал безвиході. Ти в центрі. Вершини – твоє замкнуте на чотирьох кутах життя. Любов. Робота. Дім. Друзі. Вага й місце кожного – на однаковій віддалі від твого «я». Чорне, бо ти загубив у СРСР своє «я», свої відстані, свої пріоритети. Ти блукаєш там у суцільному чорному безумстві, не знаючи, ні де ти, ні де твої цінності. Бо тебе змалечку доводять до цілковитої дезорієнтації в думках, почуттях, історії, просторі й часі. То нічого, що картина була намальована 1913 року. Казимир Малевич просто був екстрасенсом. Він провидець радянського майбутнього, його безмовний, німий апологет. Перенасичена Європа знайшла в картині космос, видиме й невидиме. Дизайнери – елегантну довершеність. А я думаю, що то є і моє, і всіх інших радянських людей теперішнє життя. Життя в чорній клітці. Без світла думки і ззовні, і всередині. Без права вийти з неї й побачити інший світ. Це квадратне поле чорнозему. Як добре придивитися, то я теж був у цій картині. І я, і всі-всі… Ми хробаки, яким не дозволено виповзати назовні. Завдання – плазувати. Підтримувати родючість радянського поля. Це портретне фото кожного з нас – минуле, теперішнє й майбутнє. Радянський варіант вітрувіанської людини, приреченої на вимирання під чорним гнітом зла, жорстокості й руху в нікуди…

Мені стало легше на душі, та тепер непереливки тілу. Воно не справляється з такою дозою алкоголю. Якби печінка була з автономними мізками, то вона б уже взяла відпустку й кудись утекла від такої інтоксикації. Єдине, що я хочу зараз, – побачити свою Ізабель. Востаннє перед тим, як за мною приїдуть «компетентні органи»… О, моє бажання здійснилося аж із подвійною силою: переді мною аж дві Ізабелі. Вони такі гарні. Зі щасливою усмішкою я намагаюся доторкнутися до близького міражу й лепечу неслухняним язиком:

– Ізабелі. Ви такі одинакові. Але я кохаю лише одну з вас…

Близнята тривожно вдивляються в мене, синхронно розмахуються й б’ють мене по обличчі. Це наводить різкість в очах. Ізабель рішуча й турботлива водночас. Змушує мене випити багато солоної води й допомагає дійти до туалету. Згодом я здатен викласти подробиці зустрічі з Цербером. Кохана трохи роздумує, а далі вирішує:

– Значить так, Андрі. Ми станемо подружжям. Тоді ніхто тебе не посадить, будь певен. І родину твою не рушать. І ще дещо зробимо. Усе буде добре. Ми не будемо відступати доти, доки не побачимо, як відступають наші вороги…

Назавтра ми обоє мовчазні й зосереджені. Напевно, не так повинні виглядати люди, які несуть заяви в загс. Та в нас хочуть забрати те єдине, що ми вважали своїм. Наше кохання має належати тільки нам. Працівниця загсу стримана й холодна. Приймає наші заяви й пояснює, що від Ізабель потрібні ще якісь дозволи. Моя наречена все нотує й киває головою. Далі ми йдемо до таємного кабінету Цербера. Довго стоїмо під дверима. Нарешті він виходить. Його щелепа бульдога робить красномовний рух уперед. Він намагається оминути нас. Та тепер ми на своїй території. Я рішучий, спокійний, зі стиснутими кулаками: готовий дати йому по пиці ще раз. Ізабель дивиться йому у вічі й дуже голосно говорить:

– Я громадянка вільної Куби. Це мій наречений. Хочу знати, чому ви назвали мене проституткою?

Владлен Вікторович мимовільно втягує голову в плечі й ціпеніє. Студенти навколо з цікавістю прислухаються. Нарешті він розвертається і йде в інший бік. Ізабель іде за ним і голосно продовжує:

– Я буду жалітися своєму консулові, що ви образили громадянку Куби…

Цербер розвертається, буравить очима Ізабель і мене, тихо промовляє:

– Не треба. Я беру свої слова назад… – і швидко йде коридором.

Мене розпирає від радості після нашої перемоги. Не зводжу очей зі своєї усміхненої Ізабель.

– Я не знав, що ти, мала, така відважна.