Смерть Віктора стала для нас страшною й незрозумілою несправедливістю. У гуртожитку ми влаштували йому поминки. Пили вино, згадували товариша й не соромилися сліз. З нашого життя випала яскрава й сонячна людина. Усе здавалося, що усміхнений Віктор ось-ось відчинить двері кімнати й скаже: «Чого сумуємо, куртка на ваті? Чого бракує – вина, дівок чи музики?..»

Не встигли оговтатися від страшної втрати, аж через три дні надійшла нова сумна звістка: 22 травня 1979 року ми ховали вже Володю Івасюка. Весь Львів принишк і плакав за тим, хто підніс любов і романтику на вершину сірого життя. Десятки тисяч згорьованих людей під пильним наглядом міліціонерів і кадебістів стікалися вулицями Львова до Личаківського цвинтаря. Завше всміхнений життєлюб покінчив із собою в лісі неподалік від Львова. Повісився на тоненькому деревці, яке чомусь не зламалося. У газетах надрукували розлогі статті, у яких за вуха понатягували незрозумілих фактів і свідчень. Нібито Володя був психічно нестійкий тип, що знехтував лікуванням. Ніхто з нас не вірив цьому. На відміну від журналістів, ми добре знали цю людину. Він любив життя, дівчат, музику, і це було взаємно. Такі не шукають зашморгу, ще й далеко від рідної оселі. Дійсність навколо ставала щораз жорстокішою, брехливішою й непередбачуваною. З чергових халеп уже не можна було вибратися з невеликими втратами, послуговуючись звичними викрутасами. Яскраві й оригінальні особистості заважали владі своєю інакшістю. Вони взагалі не повинні були народжуватися в країні лише дозволених думок. Янголи помилилися, пославши їхні душі на батьківщину п’ятикутної зірки. Та вже коли народилися, то мали загинути.

Через місяць в орендованому драматичному театрі відбувся наш випускний. Ми хором повторювали Присягу лікаря СРСР латиною, більш відому всім як клятву Гіппократа. Було багато усмішок, букетів, вина й музики. Від пафосних промов і привітань лише російською мовою відгонило якоюсь нещирістю. Усі вже знали, де проходитимуть іще рік інтернатури й де працюватимуть опісля. Валерій отримав призначення на Рівненщину, Ліля – у Львів, Сергію дали дуже хлібне місце в курортному Трускавці. Ізабель і я будемо інтернами у Львові, а опісля на нас чекає Куба…

Я дивився на однокурсників і згадував нас, наївних, усміхнених і амбітних, п’ять років тому. У всіх в очах, як і колись, горів вогонь сподівань. Він спалахує завжди на межі фінішу й нового старту. Наші надії знову були великі й рожеві. Випуск поставив усіх на межу, за якою для нас змінювалися правила життя. Друзі, кохання й знання ставали тим капіталом, якому настав час віддавати відсотки. Звісно, десь там, де пустимо коріння, ми обростатимемо новими зв’язками, уподобаннями. Мудрішатимемо разом зі своїми дітьми. Ставатимемо обережнішими в словах, учинках і виборі друзів. Дедалі більше згадуватимемо те, що колись здавалося цілковитою дурнею, зі словами: «А мама була права…» Чи тато… Встановимо нові, жорсткіші рамки для себе й оточення. Та ніколи ці рамки не будуть переглянуті для друзів молодості. Їм завжди буде дозволено все: говорити дурниці, напиватися досхочу, приходити в гості посеред ночі. Шкода, що серед них не буде Віктора. Він навчив мене шукати вихід із патових, здавалося б, ситуацій і ніколи не здаватися…

На сцені, на тлі завіси з великою головою Ілліча й ще якимись зовсім недоречними сьогодні символами країни, грає «Адоніс» – вокально-інструментальний ансамбль нашого інституту. Ми відбиваємо шалені ритми, що чергуються з повільними романтичними танцями. Моя пластична Ізабель танцює, напевно, від народження. З нею я хочу робити це цілу вічність. Вона найбільше моє інститутське надбання. Мені не хочеться з нею розставатися ні на мить. Те, що ми вчилися на різних факультетах, розлучало нас зовсім ненадовго, та тепер… Тепер ми назавжди разом, і це мені подобається. Наші серця повсякчас вистукують в однаковому ритмі – і коли спимо, і коли танцюємо. Повітря в театрі вже густе від гарячих тіл і випитого шампанського. Переглядаємось з Ізабель і розуміємо одне одного без слів. Виходимо у львівську ніч. Місто зустрічає рятівною прохолодою й нагромадженням контрастних тіней.

– Я така щаслива, Андрі! – кружляє усміхнена Ізабель навколо скульптури Нептуна на площі Ринок. – Тепер ми подружжя лікарів!

– Я теж щасливий! – розкриваю обійми їй назустріч. На безлюдних вулицях можемо обійматися досхочу. – Я кохаю тебе, Ізабель… – виціловую красиве лице дружини. Її близькість наповнює мене великою ніжністю й силою водночас.

Ізабель усміхається й шепоче:

– Я вже так хочу додому… Тобі сподобається Куба, коханий. І ти їй сподобаєшся. Ти добрий і гарний, Андрі.

– Навіть гарніший, ніж твій Фідель?

Ізабель лукаво дивиться на мене, трохи відходить і повільно киває головою. Потім усміхається й прикладає пальця до вуст. Ну що ж, я перевершив самого Фіделя! Нехай це буде нашою родинною таємницею!

Моя красуня скидає туфлі й біжить у вузеньку вуличку. Мчу за нею. Підхоплюю на руки й знову цілую. Повільно прямуємо до гуртожитку. У маленькому скверику помічаємо двох цікавих чоловіків. Здається, вони добряче напилися: стоять в обіймах, наче скам’янілі. Та більший раптом схиляється й цілує нижчого в щоку пристрасно й довго, наче дівчину. Тоді вони прощаються, довго тримаючись за руки. Невисокий чоловік рушає в наш бік. Світло ліхтаря осяває знайомі окуляри й постать. Упізнаємо й кремезного друга. Не можу повірити…

– Сергій?! – не стримую свого здивування.

Хлопець задкує й злякано сахається вбік. Цербер незворушно крокує своєю дорогою далі. Більше Сергій ніколи не потрапляв мені на очі. Він навіть не приїхав забрати речі з гуртожитку. Даремно ми його чекали майже тиждень. Молодик зник, мов шубовснув у воду…


Великі міста нагадують велетнів у куцих штанцях: вони повільно ростуть і ростуть, приймаючи в себе дедалі більше натхненних мрією про краще життя талановитих і не дуже, розумних, дурнів, амбітних і нещасних, наївних, щирих і шахраїв. Вони разом з усіх сил пнуться вгору, до сонця. Люди – працюючи ліктями, місто – зводячи висотки. Та житла все одно бракує. Чим далі від центру, тим одноманітніші урбаністичні краєвиди. У вічному змаганні між красою й ціною перемагає аскетична економія. Однакові коробки-шпаківні приймають у своє нутро одних і дарують потрібну ілюзію про безкоштовне отримання помешкання іншим. Багатотисячна черга охочих стати своїми в оспіваних телевізором містах із роками тільки зростає. Безкоштовне житло від держави – теж дефіцит. Терплячі чекають, нетерплячі тихцем платять потрібним людям. Любов до ближнього, приємні усмішки й показова інтелігентність закінчуються там, де починається квартирний інтерес. Блатні, грошовиті й потрібні краще працюють ліктями на шляху до власного кубельця. Добре, що нам з Ізабель не доведеться правдами й неправдами добиватися дармового житла. Закінчиться інтернатура – ми вирушимо на Кубу. А зараз потрібно знайти помешкання на рік. Це складне завдання. Хочеться щось затишне й захищене від надмірної цікавості господарів.

Острівці одноповерхової забудови, колишні околиці міста, час від часу стають пасторальним вкрапленням у сумному нагромадженні коробок. Нам пощастило знайти помешкання в такому міні-Едемі. На невеличкому подвір’ї стоять два будинки. У більшому живуть господарі, а менший, на одну кімнатку, винаймаємо ми. Щовечора щільно запинаємо штори, зачиняємо двері, вмикаємо мерехтливу лампу-нічник і переносимось у студентську печеру нашого кохання. Тіла віддаються солодкій спокусі. Душі купаються в океані ніжності. Наш вік сигналить: час настав, пора… Гама небесних відчуттів штовхає обох до продовження роду.

– Знаєш, Андрі, у нас на Кубі подружжя не користується презервативами… – задумано говорить дружина. – Коли люди довіряють одне одному, то навіть прозора й тонка гума зайва… У мене душа кричить: «Хочу дитину!» – а отут, у голові, інший голос наказує почекати. Кого мені послухати? – запитально дивиться на мене.

– Кохана моя, зробімо це на Кубі. І тобі буде легше – усе-таки будеш удома. Сама розумієш: вагітність, переліт із маленьким… – заспокоюю Ізабель.

Дружина повільно киває головою, та в очах бринить інше. Переводжу тему в рятівне русло:

– А як ми назвемо наших дітей?..

Це завжди спрацьовує. Ми натхненно перебираємо десятки імен, промовляємо їх уголос у зменшувальній формі, поєднуємо з моїм прізвищем. Згадуємо людей із такими іменами. Виявляємо, що однакове поєднання звуків дивним чином уподібнює власників того ж імені.

– Бачиш, спочатку потрібно визначитися з іменем, а потім кликати янгола на землю, – затято переконую дружину.

Ця гра тішить нас і збуджує. А ще щовечора моя дружина навчає мене іспанської мови.

– Ке таль ля віда? Як твоє життя? Повтори, – лагідно всміхається Ізабель.

Та мій мозок звик до логіки й аналізу. Просто запам’ятати для мене зовсім не просто. Уявляю маленьку деталь, яку необачно начепив на пальця, а вона тепер не злазить і загрожує моєму «віта»:

– Деталля віда! Деталля віда?.. Ке таль ля віда?.. «Віда» – це життя? – намагаюся відшукати схоже слово серед уже відомих. Усміхнена Ізабель терпляче киває. – Угу… отож це як у латині «віта» – «життя» і фактично спільнокореневе до імен Віталій, Віталіна, так?

– Так, іспанська мова – донька латини. Там майже всі слова схожі. І португальська теж подібна до іспанської.

– Добре, що мені не доведеться опановувати ще й португальську… Ке таль ля віда, сеньйоро Ізабель?..

Сеньйора Ізабель спалахує своєю чарівною усмішкою й тягнеться до мене з поцілунком. Як я люблю наші львівські вечори… Ранки ж завжди зіпсуті. Спочатку – криками незадоволення господаря Степана й жалібними виправданнями його дружини, пані Галі. А потім – нашим хоч недовгим, та розставанням, адже ми працюємо в різних лікарнях Львова.

Мій шеф – стоматолог поважного віку Єфим Єгорович, його всі називають Є. Є. У нього уважний погляд, спокійна вдача й дуже добра усмішка. Щоправда, я бачу її дуже рідко: Є. Є. зазвичай стриманий і зосереджений. Під кабінетом сидять мої пацієнти. Я в білому халаті, бормашинка підключена, інструменти розкладені по лотках. Медсестра намотує із сотню невеликих ватних тампонів, поправляє кактуси на підвіконні. У стоматологічних відділеннях інші рослини не витримують стогонів і страху пацієнтів – в’януть. Моє людське співчуття теж мусить трансформуватися в стан кактуса: маю слухати й уперто робити своє. Єфим Єгорович спускає окуляри на носа й урочисто киває головою. Прийом розпочинається. Для мене стало відкриттям те, що люди не спішать до стоматолога. Карієс накидає чорну павутину на зуби швидко й агресивно, відкриваючи шлях до інфікування інших органів. Люди роками безрезультатно лікують серце, шлунок, нирки, зовсім не думаючи, що слід розпочинати із зубів. Випивають тисячі мікстур, пігулок від доброї сотні хвороб, скаржаться близьким на біль, шамкаючи чорним чи беззубим ротом. Усе одно це їм видається легшим і прийнятнішим, аніж витримати повільні оберти вітчизняних стоматологічних установок. Та й слова «Потерпіть, іще трішки» найбільш уживані в усіх стоматологічних кабінетах країни. Страх перед зубним болем уже, напевно, закріпився в генах: до початку двадцятого століття не існувало анестезії. Багатії могли купити собі опіум, а от для бідних застосовували фізичне утримування. Навіть сьогодні Єфим Єгорович, дивлячись, як хвицає й здригається молодик у мене в кріслі, не витримує:

– Рауш-наркоз тобі б підійшов, хлопче…

Парубійко кліпає очима й шепелявить:

– Наркошшш?.. А даєте?

Я стримую сміх:

– То поганий наркоз, він вам не підходить. Ви ще трохи потерпіть… Канал уже майже відкритий. Зараз покладу всередину миш’як – і днів за два ви забудете про біль.

Якби хлопець почув, що таке отой рауш-наркоз, то дременув би так, що тільки п’ятки б блимнули. Колись для знеболення пацієнта били по голові через дощечку спеціальним дерев’яним молотком. Людина непритомніла, а лікар спокійно працював над зубом. Сьогоднішнє знеболювальне не дуже далеко втекло від середньовічного – це новокаїн. Тримає недовго, шкідливий і підходить не всім. Та це офіційне доступне знеболювальне в нашій країні. Країна безкоштовної медицини не може дозволити закупляти деінде у світі щось інше, більш якісне й дороге, на мільйони зубів. Навіть зірки вітчизняного кіно не завжди мають ідеальну усмішку. Сцени, де достатньо було б красивої усмішки, як в Алена Делона чи Мерілін Монро, замінюють каскадом примітивних фраз і надуманих емоцій.

Подейкують, що саме красива усмішка посприяла вибору космонавта номер один. Юрій Гагарін демонстрував типове обличчя радянської людини, щасливої й усміхненої від народження. Зуби першого космонавта – далекий і недосяжний ідеал, як і космос. Напевно, половина населення в нас носить залізні протези, здатні налякати й відштовхнути. Вони, як і одяг, просто функціональні. У роті вони чорніють і дають постійний металевий присмак, який передається навіть за поцілунку. Краса? До біса. Тому краще не всміхатися: у сутінках сталеві протези нагадують беззубе провалля. Слова «серйозний» і «усміхнений» – антоніми в нашій країні. Будівництво комунізму – справа серйозна. Без жартів та усмішок. А жувати можна й сталевими протезами. Проте країні мільйонів в’язнів цікавіші й ближчі інші стоматологічні вподобання. Злодії в законі й тюремні авторитети мусили чимось виділитися серед сірої маси ув’язнених у місці, де неможливо було чимось виділятися. Наколки – це, звісно, потужний пласт інформації про власника, але то ще треба роздягнутися… У холодній камері це не завжди виходить, та й довго… А от єдина крива усмішка – і блиск золотої фікси моментально сигналить, хто є хто в малому просторі… Ось і сьогоднішня моя пацієнтка стала жертвою тюремної моди. Чорнява красуня з незрівнянною усмішкою просить поставити золоту коронку на цілком здоровий зуб. Я переглядаюсь зі своїм наставником. Є. Є. з жалем дивиться на красиві зуби.