– Панянко, та такі зуби, як у вас, у стоматології вважають ідеалом краси: і прикус, і форма… І не потребують вони лікування. Не радив би я вам того.

– Єфиме Єгоровичу, це питання мого особистого щастя, – благає дівчина. – Мені так це подобається! І кавалерові моєму теж… Мама свою обручку віддає, аби тільки зуб був. Ви ж знаєте теперішніх наречених…

– Та знаю, – скрушно зітхає лікар. – Сам такого придурка вдома маю. Дівка на виданні, варта уваги, повинна мати хату, автомобіль і золоту коронку…

– Так, так, саме так… – утішається пацієнтка. – Автомобіля нема, та коронка нехай буде…

Мій наставник крутить головою, хвильку про щось розмірковує й зрештою відступає під натиском дівчини.

– Добре, пишіть заяву на протезування… – Дивиться вслід красуні, зітхає й несподівано мовить до мене: – Як будеш колись вибирати коханку, то дивися, щоб звалася так само, як твоя дружина… – Перехоплює мій ошелешений погляд і доповнює: – Щоб пам’ять і язик часом не підвели. Жінки того страх як не люблять. Бо то вже доведеться комусь тобі зуби вставляти.

Мені щиро шкода дівочої усмішки. Я не бачу великої різниці між листком петрушки, що застряв у зубах після споживання салату, і золотою коронкою. Ефект той самий. Якісь незрозумілі ідеали краси в нашій країні. Та для дівчини це талісман вічного кохання й щасливого майбутнього, перифраз Гамлетового «Бути чи не бути?». Будь… Вона плаче від болю, але терпить неприємну процедуру обпилювання переднього зуба. Тепер він нагадує маленький огризок. Уже за кілька днів цей зуб стане коронованою золотою міткою, що посилатиме навсібіч сигнал від своєї господині: «Я своя… Я багата…»

Усі протезні роботи із золотом строго контрольовані. Державу не цікавлять зуби. Державу цікавить золото. Тому заборонено потай робити з нього протези. За це можуть посадити, і то надовго. Пацієнти пишуть заяви, які зберігають і перевіряють. Виклик на допит із проханням відкрити рота, як у стоматолога, – звична справа. Століття дантистської практики визнали золото найкращим матеріалом і для протезування, і для пломбування. Колись пломби із золотої фольги надійно слугували своїм господарям десятиліттями. Були й свинцеві, які більше шкодили організму, та що тоді не шкодило… Та й металевого присмаку, як за використання сталевих коронок, благородний метал не дає. У результаті всіх плюсів золота стоматологи в нашій країні дістали суттєвий мінус – підвищений інтерес із боку кадебістів. А я так сподівався, що після закінчення інституту ми з «компетентними органами» станемо двома паралельними прямими з геометрії Лобачевського…

Згодом Єфим Єгорович відводить мене до відділу протезування. У ньому всюди гіпсовий пил і безкінечний перестук мініатюрних молоточків. Зубні техніки, згорбившись, виготовляють коронки й зубні протези. Я повинен до найменших дрібниць опанувати цю копітку справу. Сиджу довго: моделюю й відливаю золоту коронку для модної дівчини. Дивно, що оцей маленький жовтий ковпачок здатен зробити людину щасливою. Упевнений, що її наречений – недолугий самовпевнений тип – спочатку милуватиметься усмішкою, а потім усвідомить, що то його перемога й символ повного домінування в стосунках. Бідна дівчина має всі шанси стати слухняною лялькою. Та кожен сам вирішує, де на гойдалці стосунків місце власного «я»: зверху, знизу чи поряд. Уже хочу додому.


Неквапний червоно-жовтий трамвайчик привозить мене на кінцеву зупинку. Ізабель сьогодні має нічне чергування – шкода…

– Доброго дня, пані Галю! – вітаюся зі своєю господинею, відчиняючи невисоку металеву хвіртку.

– Доброго здоров’я, Андрію, – піднімає голову з абияк закрученою гулькою пані Галя. – Як там справи в молодого дохтора? – Її усмішка й погляд наче змащені салом: надто улесливі, наче вона зовсім і не моя квартирна власниця.

Усе це чомусь виймає із закапелків пам’яті батьківські слова-настанову: «Будеш, сину, зубним дохтором… Зубів тридцять два, і кожен боліти може…» Ця усмішка господині адресована не мені, а моїй гарній професії: видно, що пані Галя вже досконало пізнала садистські тонкощі зубних мук. Її губи старанно знаходять баланс між демонстрацією сонцесяйної радості й умінням приховати численні зубні вади. Їй приємно хвалитися перед недалекою сусідкою, пані Іванкою, своїми інтелігентними квартирантами-лікарями. Жінки часто зустрічаються на невеликому подвір’ї, голосно й жваво розмовляють та емоційно вовтузяться на широкій лаві. Модні довгі квітчасті байкові халати щодня шліфують ослін до блиску, як самурай – свого меча. У тих посиденьках уся мудрість усесвіту дрібніє й меркне перед двома всезнаючими й всерозуміючими львівськими панями.

– Дякую, пані Галю. День був неважкий, – ґречно відказую господині й поспішаю усамітнитися у своєму помешканні.

– Ну та то чиста робота, не в шумі… Файна робота. Ну та так: хто на що вчився… – зітхає мені в спину господиня.

Її чоловік працює на автобусному заводі. Цілісінький день серед стукоту й скреготу металу – увечері навіть не хоче дивитися новини по телевізору. Хоча які там новини… Таке враження, що у великій країні тільки Генеральний секретар КПРС і дехто з його політбюро живуть, а решта – так собі, дрібні людці, що випадково затесалися між новин про партійних богів. Разів зі сто повторять усі титули головної бозі, покритикують підлу й злочинну Америку – та й по новинах. Дивіться телевізор, працюйте й будуйте комунізм. Нічого нового… Довго курить надворі й сидить на лавці під вікном, звісивши голову. Інколи кидає довгі гіркі погляди на наш маленький будиночок. Щось важке його мучить. Та він здебільшого мовчить, лише зранку, перед роботою, його злість вибухає каскадом гнівних криків на адресу дружини.

Стіни ховають нас від чужих сімейних тортур. Тут наш острівець кохання, романтики й мрій. Він ніколи не стане сірою драмою сімейної буденщини, ні… Прочиняю віконце й вмикаю програвач. Блискуча вінілова платівка неспішно починає рух. Іду вслід за голкою програвача чорними борозенками в майбутнє життя. Звукова доріжка сховала десятки іспанських слів. Я мушу їх вивчити. З конверта платівки до мене всміхається синьоокий Каміло Сесто[11]. Жінки божеволіють від нього й переливів юнацького голосу, який укупі з бездоганним білосніжним костюмом посилає флюїди незайманості, чистоти й надії. За хвилю стіни кімнати відсуваються вдалечінь. Зникає осіння прохолода. Я в білому-білому костюмі «а-ля Каміло Сесто» на тлі голубого-голубого неба й тропічної зелені витанцьовую серед тисяч рожевих-рожевих фламінго… Ми граційно рухаємося в такт пісні «No se luehar contra el amor…» – «Я не вмію боротися з любов’ю…».

– Y ya no puedo más… – «І я так більше не можу…»

– «Y ya no puedo más…» – старанно виводжу разом зі співаком, кружляючи кімнатою. На руках легенька, мов пір’їнка, уявна Ізабель заливається щасливим сміхом. – «Еstoy harto de rodar como una noria…» – повторюю в енний раз, видихаю й проговорюю по-українськи: – «Я змучився крутитися на місці, наче колесо»… – У кімнаті вже тропічна спека. Нам із програвачем час перепочити. – Ну що, Сесто, зробимо сієсту? – підморгую до чорнявого красунчика з конверта й із розгону падаю на пляж.

Та голоси за вікном миттю перетворюють його на розхитане дерев’яне ліжко. Стіни зсуваються, рожеві мрії й фламінго розчиняються.

– Ниньки «Докторську» ковбасу давали в гастрономі на Першотравневій. По кілограму в одні руки… То вже матиму на канапки. Годину вистояла.

– О, пані Іванцю, то вам пощастило. Мені щось ніколи не виходить таке свято мати… – скрушно зітхає моя господиня.

– Бо то знаєте чого, пані Галю? Пороззиралася я по тій черзі – та там саме село стоїть… Наші по роботах, а ті наче з голодного краю… Бозюню милий. Та ж маєш у тому своєму колгоспі все, що треба, – чого ще місто прешся обжирати, нє?

– І не кажіть, Іванцю… То вже як тут нам самі щось там вділили, то ще й тре зразу приїхати й вивезти. Мали б ми тут кавалок поля, як вони в селі…

Не витримую. Знову вмикаю платівку. «І я так більше не можу…»

– «Y ya no puedo más…» – уже більш енергійно починаю знову.

Тепер я втікаю голяка. Від довгих черг. Від однаково вдягнених людей з однаковими схибнутими думками. Вони зі здивуванням дивляться на мою втечу. Лише сумна мама в оточенні корів-коліжанок махає чорною порепаною рукою мені вслід. Усміхнена Ба спокійно споглядає з гори мій відхід у край тепла, радості й фламінго… Знову треба перепочити. Голоси з лави й далі несуть і мораль, і правду життя.

– …А що вже тих курвів розвелося!

– А чого, думаєте, Іванцю, мій Степан щоранку дуріє? Та надивиться по тих трамваях, як ті безстидниці ноги понаставляють з-під тих куцих спідничин, тьфу! Та то є хлоп, йому щось там ся захоче… Де ми колись так… Якась дівоча стриманість має бути, маєш почекати, щоб чоловік на твою скромність, акуратність звернув увагу, а то… Тьфу!

– Та то направду безсоромність, пані Галю… – вторує пані Іванка. – Той шматок матерії й спідницею назвати не можна. А вітер підвіяв – і їй труси з-під спідничини видно, позорисько! Нє, нема вже так, як колись було: коси файно заплетені, спідниця довга, блузка на всі ґудзики защебнута… Та й до весілля ні-ні… А ниньки Анжелка руда, через кілька хат від нас, знаєте? Так то вже курва з курвів: через шість місяців після весілля вродила! Я то всьо порахувала… Та й тих хлопів тепер теж не розбереш, чого вони хочуть. Тепер на ту, що на всі ґудзики застібнута й спідницю нормальну має, хлоп навіть си не подиве… – Дві дупи в байкових халатах з обуреним сопінням шліфують лавку.

– Та ті дівки теперкай тільки й думають, як того хлопа на себе затягнути. Не то що я: заміж мене мій Степко взяв такою, якою мене мама на світ привела… – укотре гордо повідомляє пані Галя.

Добре, що господиня не бачить придуркуватий усміх на моїй фізії. Цнота як нетлінний знак якості. Найжирніший плюс до самооцінки того, хто став достойним… Ще б щасливчик то зрозумів. Ілюзорна гарантія безсмертного й трепетного кохання. Довічний вимпел чи то переможниці, чи то страдниці… Боже, як же то мій господар не оцінив таку жертовну цінність її цноти… Весь мій подальший життєвий досвід лише підтверджував те, про що я почав здогадуватися замолоду: цноту як найвищу жіночу чесноту ставлять на п’єдестал або чоловіки-деспоти, або сексуальні слабаки: для одних то незабутній трофей, для других – можливість не напружуватись і уникнути порівняння в конкурентному світі самців. А жінки після цієї почесної капітуляції з теплотою зрубаної сосни лежать у ліжку й чекають на вічну вдячність «лісоруба»: запали мене, мій господарю… Колись ця анархічна пересторога стримувала появу дітей, яких надто важко ростити самому, а сьогодні?.. Зі страху й обов’язку постають фальш, підлість, тиранія й війни. З любові – дружба, радість і мистецтво. Не можна кохати з примусу чи помилки незнання. Цнота – це поріг знання. Коли його перейти і як – кожна дівчина має вирішувати сама. Це просто шлагбаум, підйом якого кожен розпочинає сам у голові й серці. Це частина особистої свободи. Історія людства її старанно й тривало придушувала.

У нашій країні й досі тема сексу відсутня, бо його нема й не може бути в країні високих людських ідеалів. Тож знань про ЦЕ не існує. Мовчанкою старанно обходять відверті давньогрецькі ілюстрації, античні статуї, індійське мистецтво досконалого кохання. Найсексуальніша частина тіла радянської людини – очі. І в кіно, і в піснях. У кіно краще очі єврейські – такі, як у Тетяни Самойлової чи Фаїни Раневської: мовчання пережитого болю сотень поколінь генетично зробило їхній погляд промовистішим за слова. А момент першого пізнання плоті автоматично запускає всіх на орбіту вічного й неземного кохання… І в кіно, і в піснях… Тільки не в дійсності. Залишається нездоланна сила фольклору. Домисли й здогади на тему кохання на тисячах ось таких лав стають народними знаннями. Те, що народилося сьогодні на ослоні й зайшло в мої вуха, смішне й недолуге. Ну та не може чоловік все життя, до глибокої старості радіти кубку, який виграв нехай навіть під час дуже складних змагань замолоду! Ні, я так більше дійсно не можу… Щоб не чути двох апологетів сучасної моралі, швидко ставлю платівку Хуліо Іглесіаса. Спочатку його чуттєвий голос проникає в усі закутки душі й змушує вібрувати в унісон із ним чистою любов’ю. Так може співати тільки він – колишній талановитий футболіст, що дивом вижив після важкої аварії. Біль, кохання й жага до життя бринять у кожній ноті. Швидко вловлюю вже деякі знайомі іспанські слова й тихо підспівую. Щемливий голос Іглесіаса навіть змушує замовкнути на деякий час двох мотрон неподалік від мого вікна.

– Перепрошую, а майстер Саша тут живе? – проривається крізь пісню жіночий голос із вулиці.

– Тут, тут, – зривається з лавки моралі моя господиня.

– А можна його покликати? У мене тут праска є до ремонту… – приязна жіночка очікувально дивиться на пані Галину.