– А лікарі що кажуть? – заходжу здалеку, намагаючись дізнатися діагноз Саші.

– Перепрошую, Андрію, та ви є ще замолодий лікар… Може, як будете такий, як оті, що в комісіях засідають і тільки грошей хочуть, то таже будете говорити: «Йому ніц не є! То не хвороба! Він добре бачить!» А яке, яке він добре бачить?! Дитина вивчила ті ваші таблички з буквами вже напам’ять, тільки всього! Виписали йому окуляри – і що йому з них?

Жінка ковзає поглядом по вікнах будинку, помічає силует сина, що прислухається до розмови, і продовжує зі ще більшою енергією:

– То якби їхні діти з такою бідою народилися, то я б на них подивилася… Правда, то не дівчина, для якої краса важливіша, але як йому між люди з таким іти?.. То мій хрест, мушу його нести. Я для сина все зроблю, – поправляє пасмо вічно засмальцьованого волосся пані Галя і йде в будинок.

Намагаюся зліпити у своїй голові щось цілісне, медичне й логічне з почутого та побаченого. Мозок загрожує вибухнути від перенапруження. Заспокоююся думкою: «Ще чогось не знаю. Треба ще поспостерігати». Діагноз Саші для мене цікавий як для лікаря. Не можна чогось не знати – тоді ти не фахівець. А я хочу бути не просто стоматологом, а й лікарем у широкому сенсі. Ні Парацельс, ні Авіценна не були терапевтами, окулістами чи гінекологами, вони були просто Лікарями. Вони поклали до ніг людства безцінний багаж знань не про якісь окремі органи чи поодинокі хвороби. Це сьогодні стражденні люди смикають мене за рукав халата, коли проходжу повз реєстратуру.

– Пане дохтор… А до якого мені лікаря йти, як у мене всі суглоби викручує?..

І я не маю що порадити… Не тому, що не знаю, а якраз навпаки – тому, що задосить знаю. Що їм – до ревматолога… Або до ендокринолога: порушення в роботі щитоподібної залози теж спричиняє набрякання, скутість і болі суглобів. А чи до кардіолога. А взагалі-то найкраще розпочати ходіння з терапевта. І якщо знайдеться в цьому ланцюжку фахівців хоч один надто самовпевнений медик, ще й колишній студент-трієчник, то таємниця болю в суглобах буде помилково потрактована й пролікована за схемою «одне лікує – інше руйнує». Хвороб є сотні тисяч, а кількість їхніх комбінацій годі й полічити. Закони хвороб не вписуються в графіки й формули, як у фізиці, математиці чи хімії. Їх не можна описати якимись моделями. У законах хвороб стільки ж винятків, скільки й правил, а винятки такі значні, що мають власні правила. Інфаркт може скидатися на пневмонію, апендицит – на грип, грип – на апендицит, гастрит – на інфаркт, а інфаркт – відгукуватися блювотою й болями, як гастрит. Усі ці болячки можуть мати стерту або «німу» клінічну картину. Медицина – це галузь знань, у якій закономірності діагнозів нагло зіштовхуються з нетиповими симптомами, а перебіг хвороби непередбачуваний. У медичного діагнозу ніколи не буває стовідсоткової гарантії точності. Ні-ко-ли… І на це не впливають ні вік, ні знання, ні поважний титул лікаря.

Від людини в трішки пом’ятому білому халаті не залежить несподівана комбінація кількох хвороб. Не залежить цікава медична спадковість. Ризики ускладнень… Лікування пацієнта – це проходження лікаря разом із хворим тоненькою мотузкою, натягнутою над прірвою – між берегами Хвороба й Здоров’я. Звідти, з туману Випадку, простягає свої кістляві руки Смерть. Вона терпляче очікує, коли ти випишеш не ті ліки, чи знехтуєш якимсь аналізом, чи банально вирішиш почекати до завтра, бо сьогодні був важкий день… Та під час складних перегонів типового й нетипового, відомого й невідомого, поспіху й очікування, рішучості й невпевненості, закономірності й винятку я мушу зібрати й відшліфувати до бездоганної досконалості те, що залежить тільки від мене, – свої знання. Матиму міцні знання – рішуче переведу людину на берег квітучого саду життя. Не повинні прогалини в моїх знаннях стати причиною тих п’яти відсотків неправильних діагнозів, що призводять до смерті пацієнта. Лікарська помилка є, була й буде. Фатальні п’ять відсотків сумної медичної статистики є для пацієнтів смертю, а для їхніх родин – зламаними долями.

Я люблю вчитися. Знання – це порядок і свобода у твоїй голові. Уже як щось робити, то робити добре. Або не робити зовсім. У медицині насамперед. У нашій сільській школі малювання викладала вчителька, яка зовсім не вміла малювати, навіть коло від руки. Зате впевнено й амбітно критикувала та вимагала від нас гарних малюнків, нічого не показуючи й не пояснюючи… У медицині так не вийде. Тепер розумію, що вчитель може одних навчити, а інших – ні. Швачка може дозволити собі кривий шов. Журналіст – надрукувати красиву чи огидну, але брехню. Шкода від того, що вони зробили щось не те, не висітиме на їхньому сумлінні багатотонною каменюкою. Вона не є життєво важливою для конкретної людини. Якщо вони й несуть відповідальність за свої помилки, то набагато меншу, аніж медик. Лікар-проводир стає для пацієнта або богом, або дияволом. Для моєї господині і її сина лікарі, на жаль, стали другим. Ну що ж, у медицині помилка одного лікаря – хоч і сумна, та можливість навчитися для іншого. І врятувати майбутніх пацієнтів. Колись усе-таки час покаже, що там у Саші таке…


Ізабель і я, будучи інтернами, набували навіть не стільки нових знань, скільки виваженості в прийнятті лікарських рішень. Це на іспиті тебе похвалять за швидкість відповіді, а в реальному житті твій поспіх може стати фатальним для пацієнта. Утім, як і неквапливість. А ще за півроку мій лікарський досвід обріс важливими навичками й знаннями. Навіть такими, про які ще обережно написано в старих підручниках із медицини. Цивілізація таки змінює анатомію людини. Людську еволюцію добре видно й у ротовій порожнині: зуби-«вісімки», або зуби мудрості, насправді в багатьох людей взагалі не прорізуються. Колись кутні зуби допомагали пережовувати грубу сиру їжу, та за тисячі років полегшення, що дала людям термічна обробка їжі, організм багатьох відкинув потребу в цих «жорнах». От і тепер на прийомі я часто бачив: якщо навіть і настав час появи зубів мудрості, нижня щелепа пацієнта вже й не має місця для нових мешканців. Та часто організм усе одно виконує свою генетичну програму: зуби вперто намагаються вилізти, посуваючи сусідів і провокуючи нестерпний біль. Доводиться видаляти їх, щоб полегшити муки пацієнтів. Через ті ж харчові лінощі предків і зменшення довжини нижньої щелепи почастішали випадки неправильного прикусу. А він теж здатен спровокувати в організмі багато болячок: проблеми з травленням, часті головні болі й ранню втрату зубів через нерівномірний розподіл навантаження. Людина майбутнього, швидше за все, матиме вже не тридцять два, а двадцять вісім зубів. Пропорції людського обличчя теж зміняться. І хтозна, які нові сюрпризи готує людству еволюція?..

Мені дуже подобалася ця робота. Стоматологія – це моє. Хоч трошки, та я змінював цей світ на краще, бо давав людям те, що найбільше цінував сам: волю і красу. Звільнившись від болю, вони всміхались і несли світло гарного настрою із собою. Єфим Єгорович усе частіше кидав на мене схвальні погляди. Я перейняв його педантичність та акуратність: баночки, колбочки й лотки з інструментами теж стоять на моєму робочому столику в найбільш зручній позиції, інструменти вчасно очищаю від пломбувальних матеріалів, не допускаю перевитрат медикаментів. Упевнено проводжу санацію й видалення. У результаті після тижня роботи наші з Є. Є. халати ідеально білі.

– Добре набираєш обертів, Андрію. Колись зі стану халату робили висновок про майстерність лікаря. У давнину йшли на операцію до того, хто найменше плям крові на халаті ставив. Тому відтоді одежа ескулапів традиційно має бути лише біла. Ти, здається, правильний хлопець. І стоматолог із тебе буде добрий, – поплескав мене якось по плечу. – Ще тебе дечого маю навчити, щоб ти вижив у цьому світі, – спустив окуляри на кінчик носа й по-змовницьки підморгнув. – Десь так після новорічних свят.

Обіцянка заінтригувала. Та як же мені пощастило, що Є. Є. її так і не виконав! Попит породжує пропозицію – це закон не ринку, а життя. Він змушує думати, шукати, знаходити, робити, творити, обманювати. Це безупинний рух людини, сім’ї, суспільства вперед замкнутим колом перетворення кавалка хліба на діаманти. Це гриби-печериці, що пруть крізь товстий міський асфальт. Піднімають його й змушують тріскатися, бо хочуть жити. Бажання одних усміхатися й бажання інших їсти більше ковбаси знайшли одне одного. Любов радянського люду до золотих зубів і незадоволення стоматологів малою зарплатою зустрілися й зав’язалися у вигадливий потайний вузол. Та асфальт таємниці над ним тріснув з та-а-аким гуркотом…

Єфим Єгорович любив клієнтів із села. Особливо тих, які просили зробити їм золоті протези. Селяни були більш терплячі й завжди мали із собою невеликий клуночок із гостинцями для лікаря. Вони йшли щасливі, з ідеально припасованими й блискучими новими зубами та більше не поверталися. Натомість брати, свати, куми вдячних клієнтів шанобливо переступали поріг кабінету й з надією в очах передавали вітання від Івана, Степана, Василя, Ганни… Сільська клієнтура Є. Є. зростала в геометричній прогресії. Єфим Єгорович, показно зітхаючи, брав новачків на протезування. Два зубні техніки-веселуни середньої віку, що приходили за зліпками ротових порожнин до лікаря, світилися від задоволення: роботи в них було через край. Для мене це було дивним: наша зарплатня не передбачала заохочення позапланового ентузіазму. Ти міг полікувати чи зробити хоч десять, а хоч тисячу зубів чи протезів – гроші отримував ті самі. Горіти чи не горіти на роботі – питання, радше, недосвідченості й подальшого поступового прозріння. Численні заохочувальні моменти у вигляді грамот, вимпелів і стіннівок ніяк не допомагали придбати меблевий гарнітур, килим чи квартиру. Тож я працював у команді справжніх фанатів стоматології й не ставив запитань…

Єфима Єгоровича заарештували прямо на моїх очах. Три чоловіки в костюмах і хутряних шапках та один міліціонер завалилися до кабінету без стуку. Я безпомилково визначив за колючими поглядами, звідки вони є. Без зайвих слів на зап’ястки Є. Є. наділи кайданки. Мій статечний колега й наставник несподівано якось обм’як, кутики його губ затремтіли, а погляд зробився відчуженим. Його провели як злочинця через переляканий онімілий натовп хворих і колег. Спитали й записали й мої дані. Обох зубних техніків, напарників Є. Є., теж забрали. Арешт співробітників обростав чутками й таємницями. Від часу створення на нашу країну вперто зазіхали численні шпигуни, завербовані агенти, приховані вороги трудящого народу чи просто неблагонадійні люди. Вони були страшніші від злодіїв, ґвалтівників і вбивць, бо мали здатність мислити, ставити незручні запитання й бачили не те, що було наказано бачити. Люди в костюмах приходили лише за тими, хто перебував у першому списку. Ніхто не хотів повірити в те, що добрий та інтелігентний Єфим Єгорович потрапив до довгого переліку страшенно небезпечних злочинців. Світло, як і годиться в нашій країні, почали проливати численні збори – комсомольців, комуністів і профспілкові.

– Не знав добре таблиці ділення, от і залетів наш Єфим Єгорович… – скрушно закрила тему на лавочці під туалетом наша прибиральниця.

Знати таблицю ділення в нашій країні мав кожен, хто прагнув незаконного приробітку: платиш потрібним людям високого партійного рангу – і вони стають твоїм «дахом». Ніхто не осуджував прагнення трьох лікарів заробити зайву копійку своєю працею. Кожен безуспішно відкладав на щось роками, відмовляючи собі в морозиві, ресторанах, театрах, новій одежі… У якійсь іншій країні Єфим Єгорович мав усі шанси стати просунутим науковцем чи успішним бізнесменом. Виявилося, що робив він років із десять тому протези якомусь полковникові, другові дитинства. Потім, як і годиться, добре посиділи з випивкою й гарною закускою. Розповів полковник нашому Є. Є. про цікаву військову технологію напилення нітрату титану на залізні деталі: не ржавіють довго й виглядають ну зовсім як золото… Голос бізнесових генів штовхнув стоматолога в правильний бік.

Коли мене викликали на допит, Єфим Єгорович уже був дуже схудлий і до всього байдужий. Я нічого не знав, і моє незнання врятувало мене. Єдине, що зачепило, – слова кадебіста:

– Я не бачу вашої вини. Але, – підняв вказівний палець, – ви вже втретє потрапляєте в поле нашого зору… Хм. Можете поговорити наодинці з вашим колегою, я покурю… – і вийшов.

– Єфиме Єгоровичу, мені дуже вас шкода. Що я можу для вас зробити? – присунувся ближче до наставника.

– Нічого ти для мене вже не зробиш. Я хоч трохи нормально пожив. Не шикував, а просто пожив. Котлету мав щодня, ще й навіть на власній машині поїздив… У країні розбавленого бензину й рибного дня важко бути білим і пухнастим. Навіть якщо ти в білому халаті. Ти, Андрію, добра людина. Усміхайся, це тобі личить.

– Може… – почав я, та старий приклав палець до губ і кивнув у бік місця слідчого: там під столом старанно накручував плівку маленький магнітофон.