На вулиці йшов дощ зі снігом. Можна було не витирати сльози. Удома я довго вичухував Солю. Хом’як принишк. Здається, він усе розумів.


Той 1980 рік узагалі видався якимсь буремним. Він уперто намагався мене як не зламати, то чимскоріше випхати з країни. Телевізійна новина, що пройшла в грудні 1979-го повз мою аполітичну увагу, тепер обернулася несподіваним боком. Я так і не допетрав достоту, з якого дива Радянський Союз увів свої війська в далекий пустельний і малонаселений Афганістан. Ну живуть собі люди, трохи сваряться, та розвиваються – чого лізти туди? Не потребують вони вашого втручання. Навіть якщо його красиво назвати «інтернаціональною допомогою». Уже потім я дізнався, що маленький Афганістан намагалися підкорити й підім’яти під себе всі сильні світу цього. І нікому не вдавалося! Середньовічні в побуті афганці мали свою тактику боротьби й виживання. Перед нею були безсилі найкращі армії. Бо сильні звикли як? Велике скупчення ворога, правильний розподіл сил: потужна артилерія накриває вогнем, далі вступають у бій найновіші танки й піхота, добиваємо ворога з повітря – і тра-та-там! Перемога! Та неможливо перемогти країну, у якій три чверті населення проживає в селах. Просто немає звичного великого скупчення ворога. Усі відомі військові тактики й стратегії виявилися провальними в Афганістані. Є люди, що збираються невеликими загонами й успішно виганяють більш сильних чужинців зі своєї території. Якби партійні чини краще вчили давню історію, а не тільки свою партійну, то згадали б: військо Александра Македонського так само ганялося по всій Скіфії за її жителями, а ті просто тікали. Так і відступили голодні й виснажені македоняни ні з чим.

Слово «душман», що звучало в усіх новинах, стало образливою лайкою. Хоч для мене душман – це був чоловік, що має душу. Людська гідність і гордість давали йому наснагу виганяти тих, кого він не кликав до свого дому. Для нього радянські солдати були тими ж, ким для нас колись німці – загарбниками-поневолювачами. Душмани просто прагнули свободи. Але в нашій країні її нема. Не може бути її поруч із кордонами СРСР: ні в Польщі, ні в Угорщині, ні в Болгарії… Слухняні прорадянські сусіди навіть не пробують виявляти непослух чи прагнення вийти з табору соціалізму, бо ж «брати» роздушать і свободу, і бунтівників гусеницями танків так, як у непокірній Чехословаччині у 1968-му… Не пощастило Афганістану із сусідом, от і все. Але не пощастило й мені: одного холодного дня мене викликали до військкомату й поставили на військовий облік. Сухо попередили:

– Тільки закінчите інтернатуру – відправимо військовим медиком у гарячу точку. Будете виконувати інтернаціональний обов’язок.

Я не став говорити про те, що їду з дружиною на Кубу. Стримано кивнув головою. Подумки дякував долі за зустріч з Ізабель. Дорогою назад зловив себе на думці, що не всміхаюся, зсутулився й човгаю ногами. Я роззирнувся: усі, хто йшов вулицею, були похмурі й згорблені. Мої намагання розправити плечі мали успіх. А от усмішка тремтіла й не хотіла затримуватися на обличчі. Не виходило в мене відчувати внутрішню свободу. Я був невиразною часточкою радянського народу, яку можна закинути куди завгодно проти її волі. Бо волю кожного довго й уперто виймають зсередини. Наче намотують на голочку нерв із хворого зуба. Зуб залишається, виконує свої функції, та він уже нечутливий, бо мертвий. Не реагує ні на кип’яток, ні на лід. Кожен із цього натовпу нагадує пролікований мертвий зуб. Межі чутливості кожного відсунуті в безкінечність. З кожним можна робити що завгодно. Терплячі, слухняні, безголосі. І останнє – найстрашніше… Схоже, теорія золотої пропорції має виняток. А я її підніс і поставив на власноруч зведений постамент як універсальний рецепт краси й щастя – наївний… Не працює вона щодо історії. А чи працює? Може, ота одна третина поганого – це біди людини від суспільства? Чи навпаки? Де ти, щастя моє, на відрізку між точками «я» й «держава»? За двадцять три роки мого життя щось його було надто мало. А якщо на омріяній Кубі, що дружить із нами, буде те саме?..

Я вдома. Треба погодувати хом’яка. Він швидко й ритмічно напаковує щоки. У клітці Соля не голодний. У нього є все. І завжди. Та вмонтована в кожну його клітинку генетична пам’ять про голод попередніх поколінь вимагає пакувати ще й ще. Щоки роздуваються до неймовірних розмірів. Напевно, лише мільйон поколінь його нащадків після перебування в ситій кліточці зменшать оті знамениті щічки. Ну що, друже, об’ївся? Не завжди те, що маєш, тобі на користь… Кладу товстеньке волохате тільце в дерев’яне колесо-тренажер: «Уперед, грубасику!» Я його бог. Даю і їжу, і випробування. Дам щось одне – він загине. Колесо – теж частина пам’яті його поколінь. Крихітні лапки несуть пухнасту кульку по колу. У витріщених оченятах пробігають страхи-примари далеких предків. Швидше вперед! Лисиця… хижий птах над тобою… Достатньо. Соля відсапується після випробувань і неквапно повзе в куточок із сіном. Його не цікавлять відчинені дверцята клітки. Свобода вб’є його. А може, навпаки, удосконалить? Чому держава, що дає мені такий мізер зарплати, у такий же мізер оцінює моє життя й грається ним, наче в мене воно не одне, а дев’ять? Спасибі тобі, друже… Я посадив тебе до клітки. Та ти, схоже, допомагаєш мені вийти з моєї власної.

Гарний сон та ранок кохання – і день розпочинається з веселки. Запашна кава удвох і загадкова усмішка Ізабель навпроти – усе це відсуває недавнє душевне сум’яття за нещільну ширму минулого. Радісний прихід нового дня не псують навіть сварки господарів майже під нашим вікном. Вони видаються милими й кумедними. Схоже, Степанові ніхто не давав такої слушної поради стосовно вибору коханок, як мені – Єфим Єгорович. Лемент пані Галі чути на пів-Львова:

– Що, що тобі бракує? Наварено, випрано, дитину пильную… А він до мене: «Іванцю те, Іванцю се…» Що, вже забув, що твою жінку Галею звати?! Що то все має означати?!

– Дитину менше б пильнувала, може б, хлопом став! Зі здорового лоба слабака ліпить! І відчепися від мене, просто обмовився! – затято борониться Степан.

– А вночі, крізь сон, двічі «Іва-а-анцюююю…» – то як, га?! Що, здибав файнішу від мене?! – шаленіє жінка.

– А може, мені з нею добре, не подумала?! – нарешті не витримує господар.

Пані Галя хапає ротом повітря й знесилено нащось уточнює:

– А… то… як?..

– А так! Як у раю! Тепло й добре! А не як біля купи льоду! – Степан грюкає хвірткою і йде на роботу.

Пані Галя нагадує жабу в анабіозі. Вона сидить нерухомо й не реагує ні на привітання, ні на наш відхід на роботу. Через кілька годин нашого господаря не стало: широкий інфаркт не дав шансів на порятунок. Увечері потай запросили священика для відправлення панахиди. Навколо домовини позбиралися лише найближчі й безпартійні. Умить постаріла пані Галя тихо голосила й не відходила від труни. Лише на хвилину, затуливши половину лиця тремтячою рукою, зайшов син Саша. Він мав вигляд загнаної звірини: боязкий, зсутулений і заплаканий. Хтось із родичів рушив до нього зі співчуттям, та юнак злякано метнувся в іншу кімнату. Більше він не виходив. На другий день навіть не пішов із процесією на цвинтар. Тепер я знав причину такої його поведінки. Вона була смішна й безглузда. У моїх очах його мати – справжній злочинець. У Саші звичайна гетерохромія. Або різнокольорові очі. Я вдруге натрапив на такий випадок. Це ординарне порушення в розподілі меланіну між двома райдужками очей, абсолютно нешкідливе для людини. Рідкісне – так, але нешкідливе. Колись таких вважали чаклунами, здатними зурочити людину чи худобу. Такий погляд незвичний, він приваблює увагу. Для загалом вродливого Сашка це могло стати плюсом: упевнена постава, магнетичний погляд… Не стало, бо забракло невеликого, але суттєвого – підтримки близьких. Мама вийняла чи то з глибин підсвідомості, чи то з болота середньовічних пересудів страх несприйняття незвичайної дитини й заселила його в душу сина. Тепер він боявся й уникав людей. Став приреченим на самотність і цілковиту залежність від матері. А може, вона того й прагнула? Не знаю… Якось усі були в клітках, наче мій Соля. І пані Галя, і Саша, і я, і мої пацієнти, і всі-всі навколо.

– Може, нам слід поговорити з господинею про її сина? – Ізабель була налаштована допомогти Саші.

Я стенув плечима.

– Не варто, кохана. Принаймні зараз. Ми не достукаємося до її здорового глузду. Втрата чоловіка, зрада подруги… То справжній нокдаун. Почекаймо.

Ізабель задумано кивнула головою.

– Так… Ти правий. А якщо щось піде не так – вижене нас із квартири… Ближче до тепла спробуємо поговорити.


А що весна, а що вже красна… Її львівський варіант має якийсь особливий шарм. Найшвидше в місті розквітають новими барвами афішні тумби: театри оновлюють репертуари, приїздить новий цирк. Перше тепло й новизна культурних розваг витягують на вулиці вишуканих пань поважного віку в модних аксесуарах часів довоєнної Польщі. Із задумливим виглядом вони неспішно кришать хліб для схудлих за зиму голубів. Юні красуні поспішають показати світу стрункі тіла в супроводі розмаїтих собачок на повідцях. Від їхнього гордовитого дефіле віє якоюсь таємничістю. Хлопці даремно намагаються познайомитися з красунями й біжать до бібліотеки читати про породи собак. Люд насолоджується спогляданням ніжної зелені сквериків і парків, у яких малеча активно досліджує пошарпаних зимою котів, мушок і жуків. Старшокласники тікають зі шкільних мурів і набираються премудрості життя в численних кінотеатрах і дешевих забігайлівках. Навіть червоно-жовті трамвайчики навесні дзеленчать енергійніше й веселіше, особливо поблизу базарчиків із першими квітами й ритуальним щавлем: зелений борщ офіційно відкриває весняний раціон у кожній львівській господі. Самотні жіночки купляють тоненькі букетики квітів і притискають їх до грудей із сумішшю смутку й надії в очах… Усе прагне жити, творити, розмножуватися. Час природної й людської активності вправно керує світом.

Навіть ті, хто боявся візитів до стоматологів, за зиму набралися рішучості й дружно рушили лікувати зуби: весна існує для усмішок і кохання. Тепер роботи побільшало. Шкода, що не зарплати… Та те, що ми з дружиною молоді, гарні, закохані й маємо грандіозні плани на переїзд, якось відсуває проблему накопичення грошей. Та й не дадуть нам вивезти більше від дозволеної суми: з радянського раю випускають так, як і годиться, – майже голими…


Щодня після роботи зустрічаю свою кохану Ізабель. Вона випромінює щастя й задоволення від моїх маленьких сюрпризів, а найбільше любить лісові квіти. Вдихаємо на повні груди п’янке весняне повітря, тримаємося за руки й любо спілкуємося по-іспанськи. Я вже говорю без помилок і знаю багато слів. Час від часу випрошую в неї нагороду – ми пристрасно цілуємося під товстими деревами й летимо у свій рай почуттів, аж поки звідти нас не виганяє довгий допитливий погляд чергового юного дослідника з іграшковою лопаткою. Сьогодні до нього долучилася ще й бабуся, яка голосно намагається спустити нас на землю: «Зовсім сором втратили!» Але після слів «Та всі його колись втрачали, хіба ні?» замовкає й із сопінням тягне за руку подалі милий доказ моєї правоти. Весняний настрій важко зіпсувати, він розмальовує вечірні сутінки й наче підносить нас над цією сірою вулицею. Навпроти винної крамнички дивимося одне на одного. Сміємося й без слів наввипередки пропихаємось у двері. Сьогодні ми будемо, як цар Соломон і цариця Савська, знесилені від вина й кохання. Кожен крок вечірнім Львовом наближає нас до сімейного палацу й бажаної вакханалії. Ось ми й удома. Довго шукаємо ключ, вивертаємо всі кишені – нема. Доведеться звертатися до господарів. Пані Галя вже пішла сторожувати, удома лише Саша.

– Сашку! – стукаю у двері. – Це Андрій, ваш квартирант… Ми ключ загубили, допоможи…

– Зараз, почекайте трохи, – чую несміливий голос Саші.

Хлопець старанно відвертає від нас обличчя й намагається в темряві вставити запасний ключ у замок.

– Наш хом’ячок уже, напевно, зголоднів, – порушує мовчання приязна Ізабель. – О… Нарешті! Спасибі тобі, Сашку! – щебече дружина. – А ти не хочеш глянути на нашого Солю?..

– Ні, дякую… – крутить головою Саша, ховаючись у темряві.

Та за хвильку повертається назад.

– А… можна… я… на Солю?..

Хлопчина зачудовано спостерігає за хом’ячком і дивом збільшення його безрозмірних щічок. Він таки ще зовсім юний. На красивому обличчі сяють безпосередня дитяча цікавість і таке захоплення, що він навіть забув прикрити інакше око. Ми завмерли. Та за мить хлопчина отямився: звично втягує голову в плечі, механічно прикриває половину обличчя й прямує до дверей.

– Сашку, почекай… – Мені в голову прийшла добра думка. – Тобі Соля сподобався?

– Так… – не обертаючись, відказує хлопець.