– Ти, Андреу, сказав краще, ніж я хотів би почути, лише одним словом – «людини». – Ґільєрмо неквапно доливає вина в наші бокали. – От я дивлюся на оцих красунь і бачу, як вони не приймають свою природну привабливість. Вони накручують волосся, фарбують у неприродний колір нігті й губи, стаючи під модним макіяжем запорошеними й стандартними ляльками Барбі. Це ж дивно, правда? Ляльку ж зробили за подобою людини, а зворотний шлях від неживого й штучного мені видається смішним. Вони набувають такого вигляду, щоб привернути увагу так само безликого містера Кена. Обманутися, узяти участь у нетривалих шлюбних ігрищах і народити нещасливих дітей.

– Це те саме, що ти говорив про вплив речей на свідомість? Від шару макіяжу на шкірі до фальші в поведінці?

– О, так, це і фальш, і обман… і це погано, дуже погано… Доки його відгорнеш, сам забруднишся. Та, скажу тобі правду, я інколи не маю бажання копирсатися в цьому. Те, що легко дається, легко відпускати. Я вже втомився шукати людину в кожній ляльці. Тому приймаю її лялькою, не напружуючись. А часом уже й шукаю тільки ляльку.

– Це жорстоко, друже, – сміюсь із філософії Ґільєрмо. Принесли наше замовлення – сопа-де-каракол. З цікавістю занурюю ложку в бульйон із молюсків, овочів та спецій.

– Чому жорстоко? Життя як оцей традиційний гондураський суп, – знизує плечима друг. – У цьому світі всі когось з’їдають. Та тільки люди піднесли це в ранг мистецтва. Мистецтво кулінарії, мистецтво спокушання, мистецтво кохання…

– Думаю, що все це – макіяж на основному мистецтві – виживанні. Як мімікрія серед тварин і рослин: запозичити зовнішні ознаки в інших й удати свого, щоб вижити.

Ґільєрмо сміється.

– Так, згода. Однак було б значно краще як для самих жінок, так і для чоловіків, якби вони не імітували когось. От поводиться вона, як міс-усесвіт, – спіймає такого ж нарциса. Піде до нічного клубу – має всі шанси знайти мисливця за одноразовим товаром. Підкреслить свої принади короткою спідничиною чи обтислою одежею – привабить любителя тілесних утіх, який насолоджуватиметься її тілом до появи зайвого кілограма чи першої зморшки. Буде молодитися – підчепить інфантильного чоловіка, який, прокинувшись одного ранку, побачить біля себе на подушці просто стару жінку, тихо збере свої речі та її гроші й піде. Схоче маніпулювати – знайде такого ж пройдисвіта, з яким змагатиметься, як таємні розвідки двох супердержав, і таки програє йому… І в кожному випадку рюмсатиме ночами в подушку: немає, мовляв, справжніх чоловіків, перевелися… Не треба обманювати світ – і він не буде обманювати тебе.

– То що, їхнє бажання гарно виглядати ти називаєш обманом? Погодься, Ґільєрмо: часом вони роблять це феєрично.

– Так, тільки свято називають святом тому, що воно буває зрідка. А що ми робимо у свято? – Чоловік загинає пальці, перераховуючи: – Їмо, розважаємося, відкидаємо клопоти, пов’язані із зароблянням грошей, турботи про сім’ю… Коли кожен день стає святом, ми свідомо чи несвідомо уникаємо відповідальності за основи життя, погодься. Нести на собі щодня атрибути свята – болісно обманути і когось, і себе, – знову наповнює келихи Ґільєрмо.

– Як це? – не можу вхопити нитку його роздумів.

– Зрештою ти починаєш очікувати, що вона буде такою завжди: і на кухні, і коли виношуватиме й часом доглядатиме твоїх хворих дітей, і коли хворітиме сама, та ще й не старітиме зовсім… Твій мозок, коли зрозуміє, що обманувся, надішле сигнали розчарування тілу. Ти почнеш просто уникати її… Бо всім нам найбільш прикро зізнатися і собі, і іншим у власних помилках.

– То що ж для тебе краса, друже? – запитую тепер я.

– Молодість, природність і власна гідність. Звісно, я не противник макіяжу. Але такого, який підкреслював би молодість, природність і власну думку. Ти поглянь навколо: тут макіяж розуміють як повний тюнінг авто. І поведінка стає відповідною: усе що завгодно, аби вирізнитися. Але коли всі вирізняються, хочеться зупинити погляд на ретромобілі… Вони не розуміють, що отим посилають світу сигнали невпевненості в собі: сильно підведені очі – жінка вважає, що вони в неї недостатньо гарні. Вкрила шкіру товстим шаром рум’ян і пудри – сумнівається в красі обличчя. Дивно думати, що мене здатні збудити руки з яскраво-червоними нігтями, наче тільки-но вийняті з нутрощів убитої тварини. Чи із синім лаком, що кидає трупний відблиск на пальці, бр-р-р…

– Це тому, що ти, друже, художник. Але старіти – це природно. Не можна ставити молодість і природність в один ряд вимог до жінки.

– Можливо, Андреу, можливо…

– Утім, більшість чоловіків проковтують таку наживку. Вони вважають цих дівчат гарними, закохуються й створюють із ними сім’ї. Що скажеш?

Ґільєрмо замислено крутить бокал із вином у руках і зітхає.

– Так, створюють… Інколи. Усі добре розуміють правила тієї гри: одні обманюють, а інші знають це, але готові обманюватися. Гормони молодості звучать, як ієрихонські труби… Але ще мої прабатьки-індіанці визнали священними папугара. А знаєш чому? – Ловить моє заперечливе хитання головою й продовжує: – Тому що вони створюють подружню пару раз на все життя, а живуть довго – до сімдесяти, як люди… А ще вважали, що ці птахи мають зв’язок із душами наших померлих предків. Ось так, Андреу. І я вже не знаю, чи в мені говорять індіанські гени, чи художник, та щось вони ніяк не можуть домовитися й допомогти в пошуках земної богині кохання.

– Знайдеш, обов’язково знайдеш. Ти ж он як Аполлон. Усі модниці від тебе в захваті.

– Зате я від модниць не шаленію зовсім. Є мода висока, а є й зовсім далека від неї мода масова. Висока – це творчий пошук краси, вишукане мистецтво, яке не сходить із подіумів на тротуари, а лише дозволяє моді мас відщипнути невеличкий шматок від себе. Масова мода – це вже диктат упевнених невпевненим. Я хочу гарну й впевнену, але таку, що зійшла зі шляху решти модників, розумієш? – Ґільєрмо зітхає й продовжує: – Гарно ми з тобою поговорили, Андреу… Треба красивого продовження. – Чоловік підкликає офіціанта: – Пляшку віскі, – і додає з посмішкою досвідченого спокусника: – Настав час закрити мозок від нас самих і відкрити наші вродливі тіла іншим…

Наче читаючи мої думки, зауважує:

– І не говори мені, що ти одружений. Ми в місці гріха, а не в монастирі…

– Ізабель… – муркочу крізь сон. Вона така ніжна й зваблива. У передранкових сутінках я бачу її плавні вигини.

– Анхеліта, – чомусь виправляє мене сонна кохана.

Я широко розплющую очі. Боже, чому я голий? І що я робив із цією жінкою? А може, не робив? Ні, таки… Встаю і йду в душ. Намагаюся змити свою нікчемну зраду. Сподіваюся, що нас розділяв презерватив. Ну я й слабак. Танці в ресторані пам’ятаю. Двох дівчат у нашій машині – теж. Ми ж збиралися відвезти їх додому. Не до себе, звісно. Просто проводити, як галантні чоловіки. Це все оте шампанське в машині. Ґільєрмо… Друг називається. Він уже в майстерні. Його нова подруга анітрохи не бентежиться через мою появу. Оголена німфа нічного кохання стоїть, тримаючи яблуко. Ґільєрмо робить швидкі замальовки.

– А, Андреу… Як спалося? – і, не чекаючи на відповідь, продовжує: – А я вирішив намалювати індіанську Єву. Правда ж, вона чудова?

Красуня кокетливо вигинає тіло.

– Єва чудова. Та думаю, що Адам – я, а змій-спокусник – ти. І мене чекає вигнання з мого раю, – серйозно озвучую свій жаль.

Ґільєрмо сміється, кладе пензля й відводить мене вбік.

– Друже, Бог вдихнув у людину душу. Віддаючи тіло, ти ж не віддав душу, еге ж? Твоя дружина – це частина не стільки твого тіла, як насамперед душі. Якщо молодий чоловік, що досить довго живе без дружини, навіть і переспав з іншою, то це не зрада. Зрада розпочинається в голові. А ти ж цього не прагнув, чи не так? Твоє тіло – так, бо це природно. Як їсти й спати… Тож не переживай із цього дурного приводу, гаразд? – поплескав мене по плечу.

– Дрібка істини в цьому є… Але в голові процес може початися й зі зворотного напрямку, розумієш? А я дорожу своєю дружиною…

– Гаразд, більше тебе не спокушатиму, – обіцяє Ґільєрмо. І за мить додає: – Я виготовлю тобі пояс вірності на причинне місце…

– Ну ти й зараза, Ґільєрмо… Гаразд, я все зрозумів. Не бери мене більше на алкогольні дегустації… – Рушаю до порога.

– А в гори? – лунає пропозиція позад мене.

– У гори – так. І обоє з поясами вірності, – обертаюся до друга.

– Гаразд, гаразд… Не гнівайся, – щиро всміхається Ґільєрмо.

– Та не маю чого… Знаєш, як говорять у мене на батьківщині, «сама свиня мішок дере, ще й кричить». Чого вже там…

Ми вирушаємо на північ від столиці, у бік кордону з Гватемалою. Там, у густих тропічних лісах, Ґільєрмо обіцяє показати щось надзвичайне. Він вправно кермує невеликим мікроавтобусом.

– Люблю гори. На моїй батьківщині я теж жив біля гір, – згадую рідні Карпати, дивлячись на круті вершини обабіч дороги.

– Я ще не зустрічав чоловіка, який не любив би гори, Андреу. У тому солідарні всі чоловіки світу. А ти за що любиш гори? – Усміхнений Ґільєрмо кидає на мене зацікавлений погляд.

– Бо то було єдине місце, де я почувався вільним. А ще там живе моя бабуся. Вона завжди мала час поговорити зі мною. Батьки – ні, а вона – так…

– А я люблю гори тому, що нічого більш сексуального в природі не існує. Роздивися навколо: гори схожі на жіночі груди, правда ж? Усі чоловіки відчувають це й нестримно прагнуть підкорити вершини. Вершина гори як жіночий сосок, що дарує життєдайне молоко… Бачиш, як воно витікає он з-за тієї гори білим туманом? Там чоловіки отримують благословення неба й землі для підкорення жіночих сердець. Ось ти казав, що молодість і природність несумісні… Тут сумісні. Вони постаріють набагато пізніше від того часу, як ми розкладемося на молекули й атоми.

– Як гарно ти вмієш сказати, Ґільєрмо… Усе не можу зрозуміти, як у тобі поєднуються дві речі: з одного боку – повага до жінок аж до майже обожнювання, а з другого, – велика їх кількість.

Друг м’яко всміхається й про щось роздумує.

– Напевно, у всьому винен художник, що живе в мені. Його пензель хоче доторкнутися до всього прекрасного, що бачить, – видає за хвилю.

– Гм… А мене колись у вузі вчили, що того, хто має такий енергійний пензель, називають просто альфа-самцем.

Ґільєрмо заходиться від сміху. Мусимо спинитися. Неподалік помічаємо невеликий водоспад з озерцем унизу. Струмінь води зі скелі сильно масажує тіла й аж зносить труси – доводиться пірнати за ними. Регочемо, витираємося та їдемо далі. Після душу стає легше, та волосся через високу вологість повітря не хоче сохнути.

– А тут, у Гондурасі, ти, Андреу, почуваєшся вільним? – продовжує тему Ґільєрмо.

– Навіть не знаю… – Я задумався. – Колись думав, що свобода людини залежить лише від зовнішніх життєвих обставин, влади чи інших людей.

– А тепер? – Ґільєрмо уважно глянув на мене.

– А тепер я знаю, що свобода є ще й внутрішньою… Знаю, що я сам стримую себе чи штовхаю… Стаю сильнішим і впевненішим або й навпаки. Думаю, що гори – тренувальний табір для нашої чоловічої наполегливості: ми падаємо, набиваємо ґулі, піднімаємось і, зціпивши зуби, ліземо все вище… Тоді стаємо більш вільні в прийнятті життєвих рішень. Он там, за тим твоїм молочним соском, бачиш, – показую на віддалену вершину. – Коли б ми піднімалися на неї, то бачили б обабіч лише хащі, що стримують рух уперед і зменшують коло огляду. Точно, як поміж людей: вони тиснуть на нас своїми думками, стереотипами, враженнями, забираючи й зменшуючи простір нашого «я». Та коли й далі відсувати вбік чужі думки-хащі, опиняєшся на своїй, власній вершині… Так і ми бачили б оці хащі вже внизу, коло ніг. І не зважали б на них. І картина була б неймовірна.

– Гарно ти вмієш сказати, Андреу, – говорить тепер Ґільєрмо. – Респект.

– А знаєш, Ґільєрмо, я також дуже хочу побачити фламінго. Я їх бачив, але якось дуже здалеку. А от так, щоб можна було роздивитися й поспостерігати – ні. Це незвичайні птахи.

– О, так. На зворотному шляху ми від’їдемо трохи вбік, там є одне велике солоне озеро.

Села вздовж дороги трапляються дедалі рідше. Тропічний ліс реагує на шум двигуна здивованими вигуками різних птахів. Раптом гущавина розступається. Посеред величезної зеленої галявини, залитої сонцем, розкидані масиви сірого каменю. У центрі велична східчаста піраміда. Німію від подиву. Я бував у містах і селах різних країн. Та піраміда… Досі я бачив тільки фото пірамід Єгипту. Та й ніколи не думав, що вони є ще десь у світі. Сьогодні завдяки своєму другові я потрапив в інший вимір часу. У ньому законсервовані інші цінності, інші знання, інші ідеали. Невже я доторкнуся до цієї сивої давнини, що несе загадки й світогляд давніх людей?