Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Ти права, Маріє. Той віршик не підходить тобі…

Мала виглядає змученою.

– Тату… Мені вже важко думати українською. Ти мені краще читай казки іспанською, добре?

– Добре, моє сонечко. Тато хотів тебе сьогодні навчити, та натомість ти навчила тата багато чого… Дякую тобі. На добраніч, зіронько.

Відтоді в нашому вечірньому меню лише класика. Після кожної прочитаної казки Марія дивує мене дедалі більше:

– Тату, а чому мама відправила Червону Шапочку до бабусі саму через густий ліс? Їй же було страшно, хіба ні?..

У мене немає простої відповіді на ці дитячі запитання. Мама Червоної Шапочки втратила материнський інстинкт – це точно. Напевно, діставала задоволення від психічного насильства над донькою. А може, це була сексуально незадоволена жінка, що підсвідомо не хотіла повторення своєї сумної жіночої долі для доньки й воліла, щоб вовки позбавили малу життя? А чи прагнула влаштувати своє особисте щастя? Згадую свої походи з однолітками до школи через нічний ліс із вовками. А хтозна, може, мадам Червоний Капелюх працювала, як і моя мама, на фермі і її пригноблював бригадир-наглядач…

– А як ти сама думаєш? – запитую в Марічки.

– Е-е-е… Може, щоб Червона Шапочка перестала боятися? – уважно дивиться на мене дитина.

– Як це?

– От дивись… Я колись дуже боялася хробаків, аж поки не доторкнулася до них. І мій страх зник!

– Але не всього в житті можна торкатися, Марічко. Є страшні речі, що вбивають: блискавка, отруйна змія, хвороба.

Маленька слухає й довго роздумує. Її висновки завжди оригінальні.

– Я думаю, тату, що не треба нічого боятися, краще просто підготуватися до того, що може бути сильнішим від мене, правда?

– Ти боєць, маленька. І це добре…

Казка Андерсена «Нове вбрання короля» узагалі приголомшила мою доньку-філософа.

– А чому король повірив своїм міністрам?.. Невже він сам не бачив, що на ньому нічого немає? Ні, тут щось не те, – роздумує мала. – Напевне, тату, уся штука в дзеркалі. Які тоді були дзеркала? Йому точно дали погане дзеркало.

– Напевно, доню. Коли ми одягаємось і зачісуємось, то хочемо сподобатися собі в дзеркалі. Інші люди – це теж дзеркало, якому ми інколи занадто довіряємо… – не хочу вступати в довгу дискусію: робочий день сьогодні був важким і очі вже злипаються. – Ми договоримо потім, добре? На добраніч, моя хороша…

Раз на місяць зустрічаємось із сім’єю Ґільєрмо й Кончіти. Їхні хлопчики-близнята дуже жваві. З Ґільєрмо вийшов чудовий батько.

– Діти – це цікаво. Як я раніше без них жив? – щиро тішиться друг витівкам синів. – На бізнес новий мене наштовхнули. Парк розваг хочу відкрити в Тегусігальпі. Ось, ходіть сюди, – запрошує нас до високої стіни з випуклими дерев’яними виступами-кілками. – Нумо, мої відчайдухи, гайда в гори, – підсаджує синів на перші виступи Ґільєрмо.

Трирічні хлопчики вправно видираються на чотириметрову висоту й поволі спускаються. Мій Домінік лише перелякано спостерігає за цим, виглядаючи з-за Ізабель.

– Домініку, а ти не хочеш спробувати? Ходи, – кличе Ґільєрмо.

– Не треба йому, іще впаде, – відгукується Ізабель.

– Хто ніколи не падає, той не знає смаку перемоги, – сміється друг, підхоплює Домініка й допомагає йому розпочати сходження. – Ну ж бо, ти зможеш. Уявляй, що ці виступи – те, чого ти прагнеш. Чого ти хочеш, Домініку?

Дитинство малого нафаршироване іграшками: велосипед, автомобіль на батарейках, машинки. Цікаво, що він скаже?

– Я хочу з татом… Ось так… – крекче малий, потроху піднімаючись.

– Ану, – підштовхує мене Ґільєрмо.

Потроху піднімаюся через дві сходинки, опиняюся на одному рівні з Домініком. Я його ще таким не бачив: очі сяють, усмішка від вуха до вуха. Ми це зробили. Ґільєрмо задоволено підхоплює мого сина й обережно ставить на долівку. Обіймаю малого.

– Я пишаюся тобою, Домініку!

Хлопчик світиться від задоволення. Тепер він тримає мене за руку й не відходить ні на крок. Маю якесь відчуття провини перед Домініком. Треба більше часу присвячувати синові. Краєм ока помічаю, що Ізабель стиха розмовляє з Кончітою. Подруга обіймає й щось співчутливо говорить моїй засмученій дружині. Та коли ми повертаємося до столу, обидві вже налаштовані відсвяткувати успіхи масового альпінізму. Ну що ж, маленькі жіночі таємниці роблять красунь привабливішими, нехай…

Щось змінилося в мені. Маю все, чого прагнув якихось вісім років тому: сім’ю, дім, добробут, улюблену роботу, вірного друга. Повний комплект для щастя. Та дедалі частіше, дивлячись у дзеркало, згадую старого індіанця з Копана. Мій погляд дістає всі ознаки невгамовного голоду. Я більше не належу собі. Ідучи щодня на роботу, хвилююся, як уперше, і переживаю, немов спортсмен на Олімпійських іграх за свій виступ. Удома ділю вільний час між дітьми, інтернетом і сном. Я стаю загнаним хом’яком Солею на тренажерному колесі. Ізабель? Так, я кохаю її, але… Між котом і кастрованим котом немає на перший погляд великої різниці. Та на несподівані витівки другий, «спрощений» варіант пухнастика вже не здатен. Його життя стає розміреним, спокійним, ситим і, що найсумніше, прогнозованим аж до могилки в саду: їжа, прогулянка, сон і роль живої забавки для господарів-садистів. З нашого кохання потроху вивітрилася пристрасть, і воно почало нагадувати життя «спрощеного» кота. Та й узагалі моя дружина змінилася на лиці. Раніше на ньому відображалися кохання й очікування нашого усамітнення. Нині ж Ізабель має обличчя працюючої мами: на ньому закріпився стійкий інтерес до прального порошку, дитячої одежі й правильного розпорядку дня цілої сім’ї. Побут – невидимий убивця кохання. Я знаю, коли вона спитає: «Любий, що там нового на роботі?» – і в її очах не сяятиме, як колись, непідробна цікавість. Так і є…

– Любий, які там новини на роботі? – кидає в мій бік погляд Ізабель і збирає вечерю на стіл, заклопотано вишукуючи щось у холодильнику.

– Усе нормально, – відповідаю я, як і зазвичай. – Як там наші діти?..

Якийсь елемент несправжнього є і в мені, і в дружині. Воно було б непомітним для тисяч сторонніх очей, та не для мене… У пам’яті залишилися яскраві картини нашого печерного кохання, незабутні вечори й ночі у Львові та на Кубі. Час наче омивав полотна спогадів чистим весняним дощем, і вони мінилися новими відтінками. Згадуючи все це, я насолоджувався тими митями, як чудовим серіалом, продовження якого, проте, не мало тепер такого яскравого й чуттєвого сюжету. Може, це говорить мій егоїзм кохання? Чи просто егоїзм, здатний відсунути навіть базові інстинкти? Життя не кавун: ніхто з нас не може поділити свою душу на рівні частини між усім, що вважає дорогим у житті. Напевно, після одруження й батьківства моя робота все-таки урвала собі більшу скибку. Адже сім’ю я вважав чимось стабільним і таким, що завжди буде поруч.

– Може, заведеш собі коханку? – порадив якось під час зустрічі за пляшкою віскі Ґільєрмо. – Нічого так не розганяє кров по тілу, як нова жінка. Тоді наче заново народжуєшся, – солодко потягнувся у фотелі.

– А ти вже народжувався після Кончіти?

– Вона ще не давала підстав, справляється добре. Нехай у мене не завжди прибрано й вчасно випрасувана сорочка, але я… – Ґільєрмо задоволено примружив очі. – Я почуваюся коханим. Дружина виділила мені найкраще місце у своєму житті. Знаєш, вона каже: «Діти колись підуть, а я залишуся з тобою. Тож спочатку ти, а потім діти…» Але, як відчую щось подібне до твого, то не вагатимуся. Я не кінь, сам собі пута надівати не стану.

– Напевно, Ґільєрмо, я просто виріс зі своєї шкіри… Як та кайсака – пам’ятаєш, тоді, кілька років тому? – Віскі прояснило думки й пустило їх у вільне плавання.

– Добре, що ростеш, – усміхнувся друг. – Це шлях до вершини. Опісля тільки вниз.

Раптово я зрозумів, чому все, що доти здавалося прийнятним, почало бачитися сірим і надокучливим. Моє розмірене життя ставало плавним спуском із вершини. Бунтівник, що завше сидів усередині мене, почав нудитися й просити руху вперед. Залишалося пильно роззирнутися в пошуках наступної своєї вершини. Доля завжди вправно робила розмітку мого життєвого шляху й надсилала сигнали, а я просто мав побачити їх. Людина, що запитує, завжди отримує відповіді. Тканина невидимої темної матерії Всесвіту плавно перекочує запитання й пружинить інформацію-відповідь якомога ближче до тебе. Вона не завжди в словах, буває і в снах, у зустрічах із потрібними людьми, у випадково підслуханих розмовах…

Минуло майже два роки, і нарешті одного вечора я знайшов свій дороговказ в інтернеті. Спасибі тобі, світова павутино! Католицький університет Святого Понтифіка в Ріо-де-Жанейро оголошував міжнародний конкурс на навчання за напрямом «Естетична медицина». Втупившись у монітор, я довго зважував плюси й мінуси нової мети. Вона потребувала всього мого попереднього лікарського досвіду й водночас надихала рухатися вперед. Той прогрес, як не дивно, був продовженням моєї дитячої мрії про бездоганну красу й нові світи. Новий світ потребував як не зречення, то часткового жертвоприношення від зручного й усталеного світу сьогодення. Та геть роздуми: ще не відомо, чи я пройду. Подам резюме й усі необхідні документи, а там час покаже. Мимохідь повідомив новину Ізабель. Дивно, та вона зреагувала спокійно:

– О, це було б чудово. Бразилія – гарна країна. І краще розвинута за Гондурас.

– Може, відсвяткуємо? – бентежний азарт повертає мене в юність.

Дружина пригортається до мене, і на мить у її очах спалахують колишні бешкетні вогники, однак хутко згасають.

– Шкода… Спасибі, коханий, та маю невідкладний виклик до клініки. Зроби уроки з дітьми, гаразд?.. А завтра, може, і відсвяткуємо…

– Люба моя, де ти бачила вибухівку з таким витривалим детонатором? Завтра це вже буде сир із пліснявою.

– Я люблю сир. Навіть із пліснявою, – промовляє дружина вже з порога.

Так, але феєрверк дає відчуття свята і його довго згадуєш…

Шкода, що вона не вибрала вибухівку сьогодні…

Маленька Португалія спритно обійшла свою більшу і єдину європейську сусідку Іспанію в тривалих історичних перегонах, закріпивши за собою поділом по папському меридіану[15] великий, різнобарвний і дуже ласий шмат Нового світу. Бразилія – донька Португалії й моя нова батьківщина. Якщо місто Бразиліа – її командний пункт, Сан-Паулу – руки, то Ріо-де-Жанейро – душа, скарбниця історії й традицій.

Лікар Алваро Сілва запрошує мене сісти в зручний фотель, люб’язно подає склянку води, гортає документи й час від часу кидає на мене променистий погляд з-під кошлатих брів. Я всміхаюсь у відповідь і попиваю теплувату воду, гамуючи легке хвилювання. Його невисокий зріст, ледь червоняста шкіра й очі кольору океану промовисто розповідають давню історію кохання самотнього морського вовка, викинутого Європою, і юної довірливої індіанки. Нарешті лікар Алваро приязно всміхається й виносить вердикт:

– Пане Андре, мої вітання вам як переможцеві цього складного конкурсу. Маю сказати, що всі двадцять вісім ваших конкурентів є вельми, вельми достойні й шановані люди у своїх країнах: усі, як і ви, кандидати медичних наук із вагомим послужним списком. Проте! – Чоловік піднімає коротенького вказівного пальця. – Ви вразили журі конкурсу своєю, так би мовити, упертістю. Ми ще не зустрічали людини, яка була б однаково фахівцем у багатьох галузях медицини. А ваша двічі пройдена інтернатура з кардинальною зміною профілю – о-о-о… Це багато. До того ж департамент медицини Гондурасу назвав вас найкращим лікарем країни. Ми вітаємо людей, відкритих до змін і готових адаптуватися на «відмінно». Думаю, ви знаєте, що естетична медицина потребує досконалого знавця, загартованого саме таким неоціненним досвідом. – Алваро пригладжує своє густе темне волосся й переводить погляд на мої руки зі склянкою. – А ще мені подобаються ваші руки, пане Андре. Вони у вас, як я спостеріг, добре розроблені: весь час у м’якому русі. І вони не тремтять. І, як свідчать папери, зробили безліч вдалих операцій. Тож ви нам підходите якнайкраще. Тепер у вас є вибір: можете використати отриманий на навчання грант так, як вважатимете за потрібне. Тобто можете навчатися в тій країні, у якій захочете: Ізраїль, США, Німеччина, Мексика, Італія, ну і, звісно, Бразилія. Яку красуню з-поміж усіх цих обираєте? – Лікар Алваро з приязною широченною усмішкою чекає на мою відповідь.

– Думаю, лікарю Сілва, що Бразилія підійде якнайкраще. Я знаю, що Ріо-де-Жанейро – визнана столиця пластичної хірургії. А ще це найбільш прийнятно для моєї родини, яка поки що залишиться в Гондурасі.