Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Граційна Марія рухається навсібіч дзиґою, виловлюючи відповіді й усміхаючись своїм слухачам. Вона таки природжений викладач.

– Так, ви всі праві загалом. Вони були молоді й не мали стійкого імунітету до чужих негативних думок. І головне – у них всіх була занижена самооцінка. Мій тато, коли вперше прочитав мені цю казку, сказав річ, над якою я довго думала і яку пам’ятаю донині: «Усі люди навколо нас – це дзеркало, якому ми занадто довіряємо». Нас назвали товстими – і ми повірили, тому або доводимо себе до анорексії, або ще більше заїдаємо депресію. Боїмося бути неуспішними – уживаємо наркотики чи стаємо слухняними маріонетками, що йдуть на війну чи слухняно повторюють дурню інших. Та от халепа: усередині кожного з нас живе голий король. І щоб уникнути долі героя Андерсена, мусимо шліфувати своє власне дзеркало. Маємо управляти своїми емоціями. Хто з вас ніколи не зазнавав образ від інших людей? – несподівано питає Марія.

Молодь роззирається й усміхається: жодної піднятої руки. – Тож, мої любі, ніхто з нас не є унікальним у своїх проблемах…

– Пані професор, перепрошую, а як ми маємо допомогти своєму «я»? – піднімає руку хлопчина неподалік від мене.

– Допомога нашому «я» конче потрібна. Ви ж знаєте, що таке психосоматика? – Марія обводить поглядом аудиторію.

– Так, це зв’язок стану душі й тіла…

– Умовно кажучи, пригнічений стан душі починає відлунювати хворобами в тілі. А все тому, що неприємний спогад, біль втрати коханих чи рідних потрібно вчасно відпускати. Знаєте, це зовсім так, як ви слухаєте чарівну музику, але з динаміка ще й час від часу тріщать дикі шуми, що псують загальне враження… Уникайте токсичних людей у своєму житті. Неважливо, чи це друг, чи родич. Ніхто, чуєте, ніхто не має права говорити вам неприємні речі! Але й ви теж не маєте. А зараз дієва вправа з гештальт-терапії. Візьміть за обидві руки людину, що сидить поруч. Уявіть, що навпроти той, хто образив вас. Тепер скажіть йому все, що тримаєте в душі як поганий спогад… А потім – слова прощення…

Я захоплено слухав свою розумну доньку. Теперішні діти таки розумніші від батьків. Чи, може, Бог посилає на землю душі у зворотному порядку, аніж приймає? Так, слово… Це наповнення тих чотирьох сторін піраміди людського життя, що піднімає кожного над світом на різну висоту, породжує бажання життя, вдосконалення… чи смерті.

Удома довго згадую нашу вечерю. Заповзятлива Марія така схожа на мене в бажанні пізнати світ. І Домінік уже має свою туристичну фірму. Зараз він в Андах…

– Андре, я у ванну, – гукає Паула.

Сьогодні мені хочеться побути на самоті. Чомусь роблю те, чого не робив жодного разу за всі шістнадцять років… Горище зустрічає відлунням денної спеки. Вмикаю світло й виймаю свій студентський фотоальбом. Сяйво приємних спогадів заливає душу. Навіть те, що колись видавалося катастрофою, тепер миле й смішне. Мої однокурсники – як там вони? Напевно, облисіли, набрали вагу й стали схожими на мого колишнього наставника Єфима Єгоровича… Як витримав тюрму старий? Не знатиму того. Не впевнений, що й хочу знати деталі. Аби лишень іще вдихнув повітря свободи… Валерій, Сергій, Тамара… Мабуть, теж уже всі з клініками, статками, великими родинами… Ізабель… Чорно-біле фото несе і радість, і болючий щем за грудиною. Вона, слабка, насправді виявилася набагато сильнішою за мене. У сімнадцять потрапити до геть іншої країни – це великий стрес, як я тепер розумію… Відкорковую запилену пляшку рому. Вона теж стояла тут цілу вічність і чекала сьогоднішнього вечора. Напій обпалює горло й швидко несе свідомість в океан спогадів. Довго сиджу й милуюсь усміхненим коханням молодості. Перегортаю сторінку. Якийсь кутик пожовклого паперу висунувся з-за фото. Обережно витягую складений аркуш. Не може бути… Тепер уже й не помічаю, що ром міцний і пекучий. Ставлю недопиту пляшку на підлогу й схвильовано розгладжую аркуш. Як, як я міг таке забути…

– Андрі, Андрі… – чую тихий напівзабутий голос.

– Ізабель, ти?.. – піднімаю голову.

– Так, коханий. Я довго тебе чекала. Ось тут, на горищі, – усміхається з крісла навпроти юна Ізабель.

– Ти… Ти пробачиш мені, Ізабель? – Сльози течуть моїм обличчям.

– За що, любий? За кохання не потрібно пробачати…

– Але я забув про це, – простягаю пожовклий аркушик.

– Та тепер згадав, – усміхається дружина.

– Андре, де ти пропав? Андре-е! – лунає знизу голос Паули.

– Вона чекає на мою пропозицію… Ти дозволиш?..

– А ти її кохаєш? – усміхається Ізабель.

– Напевно… Мені затишно з нею…

Дружина нічого не відповідає, лише з усмішкою переводить погляд на аркуш.

– Ось де ти, любий… А що це за висушені квіти? – Паула з цікавістю нахиляється до аркушика.

– Конвалії… Ростуть на моїй батьківщині…

Час дає, час забирає. З віком обростаєш грошима, зв’язками й жиром. Тонке павутиння забуття дедалі щільніше оповиває душу. Спалахи давніх подій лише інколи зблискують крізь тканину часу. Перша двійка, погляд чорнявої юнки з-за сусідньої парти… Буяння неторканих трав біля дому. Щемливий повільний танець-«медляк» під пильним поглядом учительки на вогнику… Де вони?.. Що було далі? Нема… Час дає, час забирає. Нема того решета, щоб відсіяти непотрібне й залишити те, що наповнює душу ніжністю квіткової пелюстки. Зажерливий Хронос засмоктує в себе емоції, знайомих, друзів, події, улюблені речі, залишаючи тільки одне – досвід. Великий живий багаж життя. Досвід любити, говорити, творити, а чи стримуватися, щоб менше били, сварили, насміхалися, а ти – жив. Та так: хтось жив, а хтось виживав, підкоряючись великому закону виживання через пристосування. Час дає, час забирає… Хтось вдячний, а хтось потонув у безмежному жалі за солодкими муками від довгого випадкового погляду чи дотику – за тим, що могло б дістати продовження, та обірвалось і залишилось тільки згадкою-спалахом… Де ви, зорі мого дитинства?.. Нагадайте мені, чого я хотів колись…

Моя батьківщина змінилася за більш як тридцять років. Колись вільні вулиці Львова тепер ущерть забиті автомобілями зі всього світу. «Москвичі», «жигулі» і «Волги» з пихатих фаворитів радянського часу перетворилися на поодиноких бідних родичів, що сором’язливо притискаються до бордюрів облупленими проржавілими боками. Хоча вони, як і всі авто на планеті, жертовно виконують своє основне призначення – відгородити від решти світу тих, хто зручно влаштувався всередині. Людина, що сідає в автомобіль, не просто відокремлюється від усього фізично. Їй байдуже до інших. Вона любить весь світ загалом, а себе – найбільше. Блискучі металеві перегородки на колесах ховають більш успішних від заклопотаних поглядів скромно вдягнутих літніх людей. Їх стало дуже багато. Молодих і дітей у рази менше, ніж за часів мого студентства. Львів перетворився на місто старих. Молодих скажених витівок тут точно поменшало…

Треба пропустити трамвай. Він такий самий, як і колись, – жовто-червоний. Стомлений скрегіт гальм виказує його справжній вік. Його ровесниці й пасажирки – поважні пані з незмінними кучерями від нічних папільйоток і в окулярах із товстими скельцями – споглядають із незворушним виглядом міську суєту. Трамвай і сиві пані в його вікнах – це, схоже, єдине, що не змінилося з часом.

З цікавістю роздивляюся центр Львова. Перед оперним театром не стало архітектурно недолугого пам’ятника Іллічу. Зате трохи поодаль милує око плавними лініями й бронзою новий – Тарасу Шевченку. Тепло й гордість огортають моє серце. Прислухаюся до розмов: не чую колись звичної російської – буття таки впливає на свідомість, як учили забуті класики комуністичної ідеології. Та чогось думаю, що слід російського чобота таки залишився й у свідомості, й у пам’яті ще живих поколінь: навколо я бачу, як сусідять бідність та егоїзм. Бачу стрибки поодиноких бізнесменів і дуже мало поступального руху громади. Вона ще й досі, напевно, боїться усвідомити себе силою. Оці старі трамваї, обдерті фасади музеїв, наступи на парки й сквери – програшний варіант порівняно з Бразилією. Вітрини магазинів тішать багатством і різноманіттям – не колишні, ні… Купую морозиво: хочу згадати смак юності. Ну що ж… Нічого мені так не шкода з моєї молодості, як того незабутнього смаку кавового морозива. Не те, зовсім не те… Небо й земля помінялися місцями, як молодість і старість. Маю те, що хотів. Не вернути того, що мав. А може?..

Я вже звик до вічного тропічного літа. Та, стоячи посеред скверика у весняному Львові з морозивом у руці й вдихаючи запах молодої зелені, раптом відчуваю непояснюваний молодечий азарт. Весна знімає заскорузлу шкаралупу з душі. Здається, що ось-ось із-за рогу вибіжить моя юна Ізабель і кинеться в мої обійми. Щем торкає серце й готує там вибухову суміш спогадів і незрозумілих надій. Те, що так довго обростало в душі захисною плівкою забуття, уперто проривається назовні. Ноги несуть мене призабутим маршрутом.

Маленький будиночок поміж висотками не змінився. Наша колишня обитель кохання поруч… Заглядаю на подвір’я з надією побачити знайомі обличчя. На ньому маленька дівчинка зосереджено викладає пасочки з піску неподалік від хвіртки.

– Тук-тук, хто в цій хатці живе? – звертаюся до малої.

– Я! – гордо повідомляє дівча й підносить голову.

Не може бути… Усміхнена дівчинка уважно дивиться на мене різнокольоровими очима.

– Яка ж ти гарна! – захоплююся незвичайним дитям. – Ти знаєш це?

– Знаю! Мені дідусь про це щодня говорить! – відповідає дитина. – Але мені не можна розмовляти з незнайомими. А вам – із маленькими дівчатками, знаєте про те? – струшує пісок і дивиться на мене несподівано суворо.

– Знаю, серденько, знаю. А дідуся твого часом не Сашком звати?

– Ні. Його звати Олександром.

– А поклич його сюди, будь ласка…

Сивий поставний чоловік із порога намагається розгледіти мене.

– Андрію, ти?! Невже… Який я радий, що ти не забув про мене!

Наші обійми довгі й теплі. Вони відживляють спогади й молодецький блиск в очах. Дівчинка з цікавістю спостерігає за нами.

– Це, Галинко, мій друг – дядько Андрій. Він урятував мені життя.

– Та вже не перебільшуй, – ніяковію від такого представлення. – Від флегмони – так…

– А я не про флегмону, Андрію. Проходь, – пропускає мене вперед Сашко. – Якби не ваша з Ізабель підтримка свого часу, то я б не був тим, ким є. Як там, до речі, Ізабель?

– Її більше немає. Рак… – Щось стискає мене за горло й не пускає слова далі.

– Мої співчуття. Усі ми гості в цьому світі, – зітхає Саша. – Мами теж уже давно немає. Не дожила до мого повернення з Афганістану.

– А ти… ти був в Афганістані? – дивлюся зі здивуванням на співрозмовника.

– Так. І вижив у тому пеклі. Я сам попросився туди. Коли ви поїхали, а я повернувся сюди з лікарні, то вже не зміг жити колишнім життям. Я мусив стати своїм тезкою Александром Македонським, щоб перемогти самого себе й не боятися своєї фізичної вади… Той біль, якого я зазнав в Афганістані, усе одно був меншим за ті душевні муки самоти й приниження, які я пережив тут. Там був поранений… Нас покинули на гірському перевалі без води, лише з маслом. Цілий місяць на топленому маслі. Дотепер не можу його їсти. З шістдесяти вижило троє. Чотири місяці в шпиталі Душанбе, одну легеню майже повністю вирізали. – Спогади важко даються Сашкові.

– Але тепер, бачу, усе гаразд? – усміхаюся до принишклої біля дідуся внучки.

– Так. Інколи знаходиш відповіді на прості запитання, подолавши півсвіту, – киває чоловік. – Я зрозумів, що має найбільшу силу в цьому житті. Це слово. Так, так, – перехоплює мій зачудований погляд Сашко. – Піди, Галинко, принеси нам печива, – м’яко випроваджує внучку й продовжує: – Моя мама… Царство їй Небесне. Вона дала мені життя, але й… забрала його. Я став її мискою для жалю, який вона випрошувала для себе, як милостиню. Їй подобалося страждати. Хоча, думаю, не тільки їй. Чомусь тоді всі жалілися, і хто більше, того і якось більше поважали, чи що… Оті її слова: «Ти – каліка», – закрили мене у власній клітці. Тепер я вже знаю, що не варто шукати жалю в собі. Не варто чекати й на співчуття від когось. Вони сповивають людину в щільний кокон, що не дає рухатися далі. А ваші слова підтримки й книжка про Македонського стали порятунком. Афганістан зробив із мене чоловіка. Слова здатні з тієї ж людини зліпити або Аполлона, або Квазімодо… Дивися, Андрію: ми ж думаємо словами. Вони звучать у голові нашим або чужим голосом. Ми згадуємо події, слухаючи слова у власній голові. Коли засинаємо, думка про минулий день дає нам спокій або неспокій, бажання жити або навпаки. Слово – початок і кінець наших мрій. Воно зростає красою справи. Краса світу розпочинається зі слова. Обережного, урівноваженого. Не з того, що продиктоване заздрістю, гнівом, хіттю. А з того, що несе повагу до всього…