– Як гарно… І як правильно, Олександре. Як лікар, мушу визнати твою правоту.

– Так, Андрію. Ти завжди відповідально ставився до слів. І я завжди знав, що ти мусиш стати лікарем із великої букви. Я не помилився?

– Ні… Я успішний лікар. У мене своя клініка пластичної хірургії в Бразилії. І знаєш, ти правий: якби люди були обережніші в словах, то я мав би менше роботи.

– О, не ти один, Андрію, – сміється Сашко. – Я теж несу слово. Слово поваги та любові. Любові до ближнього.

– То ти священик? – укотре дивуюся сьогодні.

– Так. Ти лікуєш тіла, а я – душі. Я зрозумів, що війна і мир, кохання і ненависть, життя і смерть розпочинаються й живляться словами. То чого б не спробувати забрати непотрібне з нашого життя? Слова добра й підтримки дають упевненість і зміцнюють свободу всередині нас, несучи мир, кохання й бажання жити, чи не так?

Маленька дівчинка обережно виносить тарілку з печивом:

– Ось, пригощайтеся…

– Спасибі, Галинко… Така ж турботлива, як і її покійна прабабуня, – погладив дівчинку по голівці дідусь Сашко. І, наче випереджаючи моє німе запитання, проказав: – Я вдячний долі за те, що все склалося саме так, а не інакше. Як би там не було, та я б не став тим, ким є зараз, без мами й тих людей, що зустрілися на моєму шляху…


Поїзди, виявляється, теж можуть бути довгожителями. Як оцей потріпаний динозавр радянської епохи, що із загрозливим металевим скреготом несе мене в молодість. Я вже й за-був, як воно – їхати в такому обдертому й брудному вагоні. Час неначе спинився тут. Цигани, схоже, ніколи не виходили звідси. Вони такі ж надокучливі реп’яхи, як і десятки років тому. Групи молодиків грають у карти, голосно лаючись. Їхня лайка боляче ріже слух і осідає на мені, наче бруд. Колись таки більше зважали на інтереси оточення. Кожна хвилина в товаристві не дуже ввічливих людей наближає мене до рідного дому. Радісне передчуття росте, незважаючи ні на що.

У райцентрі помічаю разючі зміни: ось воно, ринкове перетворення суспільства: багаті кам’яниці сусідять із геть обдертими халупами. Дороги, до яких ніхто не має приватного інтересу, зяють величезними ямами. Згадую теорію розбитих вікон. Тут повно таких чорних дір із радянських часів, які наче затягують усередину теперішнє й не дають навести лад навколо. Беру таксі. За двадцять хвилин мене зустрічає рідне село: акуратні дерев’яні хатинки на зелених пагорбах уздовж вулиці стоять в обіймах квітучих садків. Невеличкі отари овець не підводять голів від паші, надолужуючи зимовий простій. Старенькі жінки на лавці біля дороги намагаються мене розгледіти. Щось нікого не можу впізнати. Вони хором відповідають на моє «Доброго дня!» і довго дивляться вслід. Прискорюю ходу й бачу рідний пагорб. Здається, мама розвішує білизну.

– Добрий день у рідній хаті! – Сам дивуюся надтріснутому голосу.

– А ви хто?.. Божечку, Андрій… Андрій приїхав! Який же ти вродливий і молодий! – поспішає до мене літня жінка зі знайомими очима.

– Марійка… – ледь упізнаю сестру.

Ми обіймаємось і довго так стоїмо. Марійка схлипує, підводить голову й довго вивчає моє обличчя. Час і важка сільська праця не пожаліли її. Та сестра світиться тією чистою щирістю й добротою, які однаково променисті й упізнавані в усіх куточках світу.

– Яка ж ти гарна, менша сестричко. А тато й мама… – боюся почути фатальні слова й з надією дивлюся на Марію.

Не судилося…

– Тата вже двадцять літ як нема. Як шкода, що не побачить тебе, такого ладного… Після грози світла в хаті довго не було, так він на електричний стовп поліз ремонтувати… – Марійка витирає сльози з кутиків очей. – Після удару струмом жив іще пару годин, а швидка не могла приїхати, бо бензину не мала заправитися. Важкі тоді часи були, та й так… А мама… А мамця наша є, ходімо, – поспішаємо до хати. – А я сина меншого Андрієм на твою честь назвала, двоє старших уже вчаться у Львові, а він іще зі мною тут…

– А в мене донька Марія.

Мама підкладає дрова в пічку. Вона стала схожа на засушену квітку. Та погляд чорних очей жвавий і допитливий.

– Сину мій ріднесенький! – поспішає до мене, накульгуючи. Довго виціловує й вигладжує моє обличчя пошерхлими руками. Я притискаю її до грудей, і спогади мовчки обступають наші душі.

– А брати мої – як вони? – запитую.

– Добре. Іван у Росії, у Сибіру, на нафтопромислах, а Петро на Одещині. Часом приїжджають. По-російськи балакають, ніби й не наші… Але добра нажили, здорові, та й яка різниця… Тішуся, що знайшли своє місце в тім світі. От і тебе дочекалася нарешті. А Ізабель де? Не приїхала з тобою?

– Ні, мамо… Померла Ізабель.

У мами течуть сльози. У мене також.

– Так, мамо, довго не бачилися, мусимо все сумне за той час виплакати… А потім насміятися, – витираю мамине й своє обличчя. – Життя триває, і треба йому радіти, що скажете?

– Так, сину, так… Не можна жити бідою. Треба йти в радості, – зітхає мама й усміхається.

– А глянь-но, мамо, яка ж ти гарна будеш в ось цих хустках, – витягую із сумок гостинці.

– Йой… Яка ж то краса… – прицмокує мама й звертається до Марійки: – Поклади, Марійцю, до скрині – буде на вихід.

– Ні, мамо, ні, – рішуче заперечую. – Ніякого «потім» чи «на вихід». Надягай уже й тішся життям.

Мама вагається й обережно зав’язує нову хустину.

– От і добре, – милуюся нею.

Мама заглядає в потемніле дзеркало, задоволено всміхається, розправляє зігнуту роками спину й дістає інтерес до життя.

– Ну, то я перейдуся до магазину, гречки й ковбаси куплю, чи що, – рушає потихеньку до виходу, спираючись на два ціпки. – А ти, Андрійку, за той час ніц не розказуй, допоки я не повернуся, – додає вже з порога.

Марійка захоплено дивиться на мене й раптом згадує:

– Йой, а мені треба корови подоїти. Вибач, я недовго, – збирається до хліва. – Андрій, малий мій, на косовицю пішов…

– Чуєш, сестро, може, я краще дам тобі на дві корови грошей, і ви не будете мучитися, що скажеш? – пропоную Марії.

Та вона вагається лише мить:

– Ні, Андрію, що ти! Як тут, у селі, без корови!

– Так купиш молока й сметани, скільки захочеш.

– Ні, Андрію. Ми тут звикли до неї. Без неї ніяк. – Не хоче сестра ніякого полегшення. – Та й що люди в селі скажуть?

О-о-о, це аргумент світового масштабу. Пропоную останній варіант:

– Дам тобі на будинок у місті, аби ти тільки не мучилася. І на автівку, щоб їздити до села за молоком, згода?

Марійка заперечно крутить головою.

– Та… – махає якось приречено рукою, – нащо міняти шило на мило? Пізно мені вже записуватися в міські пані, – вправно готується до доїння й іде у хлів.

Мій племінник Андрій нівроку: чорнявий, стрункий та усміхнений. Він веде мене на цвинтар, до могилки тата. «Отче наш» заспокоює розбурхану душу.

– Здрастуй, тату… Вибач мені за пізнє повернення. Завдяки тобі я став людиною, – промовляю до маленького горбика.

– Дідуньо пережив прабабцю на тиждень, – стиха говорить племінник. – Мама розказувала, що за тиждень до смерті прабабуня прилетіла пташкою й у вікно постукала. Дідо застав її ще живою. Поховав на горі, а через тиждень і сам… Нумо, дядьку Андрію, приберімо все до Великодня, – поправляє дерев’яний хрест і заходиться скубти суху траву.

Неподалік могила Миколи. Її прибирають двоє – старша сива жінка й високий молодий чоловік. Він видається мені дуже схожим на покійного друга. Придивляюся й вагаюся: підходити чи ні? Коли вкотре спрямовую туди погляд, то виявляється, що ті люди вже пішли.

– Ти не знаєш, хто то прибирав могилку Миколи Вихренка? – запитую в Андрійка.

– Його вдова із сином, – відказує юнак. – Вони завжди це роблять. Он, від’їхали машиною щойно…

– Так він же, наскільки я знаю, не встиг одружитися?..

– Усі так думали, дядьку. А він потай одружився з якоюсь трохи старшою від себе. Кажуть, колись учителькою тут, у селі, була…

Радість огортає серце від того, що Микола таки спізнав радість земного кохання й залишив після себе такого гарного сина. Любов – найправильніший вибір у світі… На душі стає світло й легко. Свіжий весняний вітер із гір несе неповторні аромати юної зелені. З кожним його ковтком мої далекі світи віддаляються ще більше, наче казкове марево. Чуюся двадцятирічним – так, наче й не покидав ніколи рідної оселі. Ми неквапом повертаємося додому.

– Які в тебе плани на життя, Андрійку? – запитую свого усміхненого племінника.

Він серйознішає й знизує плечима.

– Якось усе важко, дядьку Андрію… Не можу дивитися, як наш ліс нищать. Гори без лісу як людина без обличчя. Я садив би дерева хоч і все життя… Хочу вступати до лісотехнічного інституту, та боюся, що мама з татом не потягнуть ту науку, мою й ще двох старших. Грошей у нас нема, хоча працюємо від рання до смеркання… Ви, може, того не знаєте, бо багаті, а ми… Розкажіть про своє життя краще. Воно гарніше за наше тут, – просить племінник.

– А що, розкажу… – вирішую згадати свою молодість. – Нас було четверо, і я був найстарший, тому мусив щодня не тільки вчитися, а й розпалювати піч та викидати гній від худоби. Після восьмого класу пішов вчитися до міської школи. З товаришами ми щодня долали десь по вісім кілометрів туди й назад через ліс, де на нас чатували голодні вовки. Мене ледь не вигнали за погане навчання, і я дістав сильного прочухана від твого покійного дідуся. У медінституті я вчився й розвантажував вагони, щоб мати гроші на їжу й одяг. Згодом лише зі ста доларами в кишені ми з дружиною поїхали на її батьківщину. Там, щоб стати своїм, мусив багато працювати й досконало вивчити мови – одну, другу, а потім і третю… Ну, як життя у твого дядька?.. – обриваю монолог.

– Та теж якесь зовсім сумне, – здивовано відповідає мій племінник.

– Тоді послухай усе спочатку… Нас було четверо, я був найстарший – і це було добре, дуже добре: я змалечку дізнався, що таке відповідальність, і ніколи не цурався жодної роботи, бо будь-яка давала мені змогу потім заробити на прожиття, як оті вагони… Ми щодня проходили з товаришами шістнадцять кілометрів через ліс до школи й назад – і це добре, дуже добре: я став фізично витривалий, а ще завдяки вовкам позбувся страху перед невідомим. Я дістав сильного прочухана від тата й вдячний йому за це, бо повернувся лицем до науки й захотів стати лікарем. У Радянському Союзі тоді ніхто не належав сам собі, і для мене це стало плюсом: я захотів покинути країну, де зовсім не було волі. Сто доларів у кишені – мізер, щоб вижити для двох… Але це було добре, дуже добре, бо підштовхувало мене вперто вчитися й удосконалюватися, щоб вижити в чужій країні. Далі я не вдовольнився зарплатою в чотири тисячі доларів і захотів більшого… Тому знову переїхав, навчився ще однієї мови, відкрив свою клініку…

– О, то вже інша справа. Тепер вас усе задовольняє, дядьку? – Андрій вислухав нову розповідь із великою цікавістю.

– Ні, – усміхаюся до юнака. – Не все можна придбати за гроші. Є ще душа.

– А чого вона потребує? – цікавиться хлопчина.

– Думаю, що найбільше – свободи. Тієї, що навколо тебе, і тієї, що всередині. Тоді душа змінюється й росте знову й знову. Навіть тоді, коли твоє тіло вже не росте. Колись відчуєш сам. Розбираюся поки що в ній… А ти затям собі: усе, що відбувається, веде до кращого. Колись моя бабуня, а твоя прабабця, навчила мене завжди, що б не сталося, проказувати чарівні слова. Можу тобі по секрету їх сказати.

– Я готовий закарбувати їх ось тут! – жартома б’є себе в груди племінник.

– Як би тобі погано не було, ніколи, ніколи не скигли. Ти можеш почуватися або жертвою, або бійцем. Ким почуватимешся, тим і станеш. Кожна-кожнісінька людина навколо тебе, Андрійку, пережила якусь особисту трагедію. То нічого не значить, що хтось всміхається. Ти просто можеш не знати того, що в цієї людини померли батьки. Або кохана зрадила з найкращим другом… Чи під час страшної війни розстріляли всю родину… Що не вдався бізнес… Що попереду чекає важка операція… Що збанкрутував банк із депозитом. А дехто має талант роздувати трагедію з підгорілої каші, поїздки в переповненому автобусі, не такого погляду, усмішки, зросту чи форми носа. Навчися вчасно перегортати трагічні сторінки. Вони блокують твої мрії й твій рух уперед. Краще не зраджуй своїм мріям, а всміхайся, розправляй плечі й повторюй: «Ну й добре!» Трохи згодом і вихід зі скрутної ситуації знайдеш, і життя переміниться на краще.

– Так просто? – дивується хлопчина.

– Якось так мене життя навчило, що все складне насправді просте, як день і ніч. І кожен із нас як день і ніч…