– Не заздри мертвим, не треба, – спокійно відказую. – То про що ти хотіла спитати?

Дівчина задумливо мовчить, утупившись у мене довгим поглядом.

– А ти знаєш, – каже трохи згодом, – заради такого я б воліла навіть померти.

– Ну й дурна. Хочеш – ображайся, хочеш – ні. Мертвим насправді не потрібно вже нічого. Це потрібно мені, щоб жив я, розумієш? Щоб мене відпустило, як… – Не можу дібрати слів у несподівано розбурханому потоці свідомості. – …як старого пса з ланцюга, ось.


– Равлики не смачні, – порушує тривалу мовчанку Юля. – Я колись думала, що це вершина гурманства.

– Так, трохи не те. Але тут це доступне джерело білка, – відповідаю з долівки. – От їх би зварити в кокосовому молоці та ще й полити лимонним соком – смакота!

У відблиску свічки бачу над собою здивоване обличчя.

– Ти вкотре мене дивуєш… Хто ти?

– Я той, ким ти мене бачиш. Ти та, ким я бачу тебе. Думаю, для тих трьох днів до автобуса нам достатньо знати це одне про одного, що скажеш? – вирішую обмежити цікавість Юлі.

Не треба прив’язуватись – і нікому нічого потім не болітиме.

– Я хотіла б, щоб ти мене побачив так, як я тебе, – несподівано твердо каже Юля. – Я розумію, що нахабно втрутилася у твоє життя, та через свою ногу я обмежена в модних демонстраціях, розумієш?

– Гм… Зі здоровою ногою ти не вивчала б мене тут, погодься. Не затрималася б навіть на день. Та й доречне запитання: «Навіщо?» Навіщо тобі мене вивчати? – дивуюся й спиняю свій погляд на чорній деревині стелі. – Он, краще знайди цятку на стелі над собою й вдивляйся. Це гарне заняття, повір. Медитацією називається. Світ розширюється, люди добрішають… Сон швидше накриває.

– Світ, може, і розшириться, Андрію. Питаєш: «Навіщо?» Кожен виймає з того розширення щось цікаве для себе, правда? А я вже вийняла: таких чоловіків, як ти, іще не зустрічала. Усе якісь не такі попадалися.

– Тобі? – щиро дивуюся тепер я. – Ти ж красуня, розумниця. Головне – ціну собі знати. Що, батьки мало говорили тобі, що ти багато вартуєш?

– Я? Вродлива? – ніяково перепитує Юля. – Я звичайна… А що для тебе краса?

– Краса є в усьому… Колись, як моя бабуся таке сказала, я заперечив їй. Вона все життя прожила тут, серед гір, лісів і потічків… Тепер знаю, що вона була права. Ти можеш знову й знову повертатися до улюбленої картини, занурюватися в неї й жити там серед мінливих тіней сонячного дня на полотнах імпресіоністів. Хоч ненадовго, та ставати тим, ким насправді не є. Чи милуватися досконалістю ліній готичної архітектури день у день. Ті, кого ми називаємо геніями, змусили нас подивитися на світ їхніми очима. Ця краса вічна. Вона з тобою й більша за тебе. Ти прийдеш до неї завтра, післязавтра чи через рік, і вона зустріне тебе знайомими лініями, барвами й настроєм. Це як пігулка для твоєї хворої душі. Ти розумієш це, зітхаєш і вертаєшся у свої будні. Проте ця краса не спитає, що в тебе на серці. Не всміхнеться, не розділить щасливих митей твоїх буднів. Найкраща краса – та, що має душу. Та й світ змінюють не красиві тіла, а красиві душі.

– Хто ти, Андрію? – зосереджено дивиться на мене дівчина. – Невже це все ти осягнув, живучи відлюдником отут?

– Ну, відлюдник я тимчасово, – віджартовуюся. – Та й усе найкраще народжується на самоті, знаєш це?

– Який же ти філософ… А батьки… Батьки зовсім не говорили мені компліментів. Може, і не встигли… Сварилися більше. Мама вчителькою музики була в дитсадку, тато – партійний працівник. Мама за нього з примусу вийшла заміж… Хоча й уже вагітна від іншого була. Не вийшло їй то приховати, – якось відсторонено згадує батьків Юля.

– І що з ними сталося?

– Мій старший брат зовсім не подібний ні на тата, ні на маму. А батько був іще той Отелло… Сварилися всюди: і вдома, і за кермом авто. Розлучення батько не хотів, щоб партійна кар’єра не посипалася, тільки все пиляв маму, пиляв… Їхали з гостини, де мамі хтось пару компліментів сказав, ну і… Врізались у фуру.

– Мені шкода, але я не буду підгодовувати твої жалощі. Мушу то сказати, щоб ти не скисала. Ти ще знайдеш свій осередок щастя, свою зону комфорту. Обов’язково знайдеш. Ти ж зовсім молода.

– Тридцять два – це вже не дуже й молода, – зітхає Юля. – До речі, тобі сорок уже є чи ще нема?

– Дівчинко моя… – У темряві мої очі аж широко розплющуються від здивування. – А ти, перепрошую, мені лестиш чи… навіть не знаю… Скажу лише, що мені б годилося бути твоїм батьком. Тож спи давай.

– Ти був правий: випадкових зустрічей і випадкових людей не буває, – чую вже крізь сон.


Ранок зустрічає монотонним стукотом дощу по даху хатинки. Потихеньку встаю і, намагаючись якомога менше шарудіти, розпалюю піч. Готую відвари трав для Юлі й запарюю залишки вівсянки. Дівчина ще солодко спить. Відчуття не доведеної до кінця роботи якось гнітить і зрештою виганяє з теплої домівки. Холодний дощ швидко перетворює мене на геть мокру часточку навколишнього краєвиду. Ноги ковзають по вологій глині, я часто спотикаюсь і падаю. Але це ще більше розпалює в мені бажання довести задумане до кінця. До роботи підштовхує й сумна отара овець, що застигла по сусідству жалюгідною вовняною ковдрою. Залишилося зовсім небагато, якихось пару метрів огорожі – і мій запашний міні-парк буде захищений від овечого апетиту.

…Ну що ж, відчуваю, що на сьогодні досить. Видряпуюся схилом до хатинки. Неподалік від стежини, серед вмитої дощем зелені, знаходжу сімейку розкішних боровиків. Акуратно викручую гриби, відділяючи від грибниці. Грибна юшка буде нашою вечерею. Біля хатинки зупиняюся й обтрушую одяг. Несподівано чую приємне соковите сопрано: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная, видно, хоч голки збирай…» Чуттєвий голос переливається неймовірними барвами. Він знімає з моєї закляклої від холоду й часу душі наліт перенасиченості та пробуджує в ній забуті вібрації молодості. Обережно прочиняю двері. Дівчина замовкає й ніяковіє:

– Йой… А я вирішила тут попрацювати місцевою радіостанцією.

– Тоді прийми вітання від вдячного радіослухача. Готуй концерт на замовлення, я вибагливий, – випростую задубілі руки над пічкою.

– Залюбки. А ти зовсім мокрий. Переодягнутися маєш у що? Треба ж просушити оцей одяг, – оглядає мене дівчина.

– Ну, з цим тут не дуже… – Починаю знімати мокру одежу й розвішувати її ближче до пічки. Знаходжу серед своїх запасів футболку з шортами, кидаю погляд на Юлю. – Відвернися.

Вона слухняно повертається до мене спиною.

Ми присуваємося ближче до теплої печі.

– У тебе дуже гарний голос. Заспівай іще, – прошу дівчину. Вона починає щось тихе й щемливе. Я заплющую очі. Голос, що грає ніжними переливами й вабить за собою, поступово міцнішає й дістає нестримну енергію гірської річки. Стаю пожовклим осіннім листком, який несе гінка вода… клаптиком синього неба в її переливах… глибоким ковтком гірського повітря з її берегів. Тепле сонячне проміння ковзає по тілу, звільняючи мою душу.

Її руки такі ніжні… Вона весна. Я осінь. Між нами тропічне літо. Гаряче, легковажне, усередині зграї тисяч красивих метеликів. Вони несуть нас на хвилях задоволення, підіймаючи наді всім світом. Зима за мільйон світлових років від нашої свідомості. Холод, забуття, розчарування, біль спогадів – усе це згодом… Неважливо, що потім. Є «зараз», і воно чудове. Ми обдурюємо час так, як усі закохані на цій планеті. Любов – геніальний обман невблаганного стража всесвіту. Невпинний танець слів, почуттів і тіл для створення маленької часової капсули з новим життям і нашими ініціалами…


Добігло кінця моє останнє карпатське танго – танець шаленої пристрасті із сивиною на скронях. Вона поїхала, а я не стримував. Не хочу, щоб мій егоїзм укупі з різницею у віці колись зробили її нещасною. Самотність, якої я прагнув іще тиждень тому, уже не тішить, а починає обтяжувати. Дотягую й підганяю свій тин із такою завзятістю, ніби від нього залежить порятунок цілої планети. Та робота до сьомого поту ніяк не гамує тугу за Юлею.

– Не треба вона тобі, – стиха промовляю сам до себе знову й знову та укріплюю огорожу. – Не тре-е-е-ба-а-а! – волаю на всю горлянку, та підсвідомість не хоче того розуміти й не відпускає дівчину із серця.

Спересердя кидаю своє поле конвалій і рушаю до хати. Годі ілюзій. Що, собаки на трьох лапах не виживають? Нічого, бігають, ще й інтерес до життя мають. Трьох точок математично достатньо для площини. Робота, друзі, діти – обійдуся без кохання. От мій надкушений життям варіант вітрувіанської людини. Я приїхав за ним сюди, щоб тут, на землі своїх предків, і здобути усвідомлення цього, і взяти силу, щоб прийняти це. Мушу скинути стару шкіру й наростити нову. Краса й свобода не для мого віку на порозі старості. Свобода, якої я так прагнув для себе й своїх коханих, примхливо обійшлася зі мною. Схоже, тепер я роблюся взагалі вільним від усього, і неважливо – поганого чи доброго. Болячки, досвід і знання стають для колишніх ідеалів уже путами. Це відчуття, коли людина ще не розтулила рота, а ти вже знаєш, що зараз почуєш від неї… Чим закінчаться книжка, фільм, черговий скандал у суспільстві. Усі стають надто передбачуваними. Це те, чого я прагнув у молодості й що так закриває мою душу тепер. Де те чарівне джерело, що знову наповнить мене здивуванням, пристрастю, цікавістю до світу? У зародку я, як і всі, був рибкою, ящіркою, потім – безпомічним кенгуру, грайливим кошеням, левом… Та ким я тільки не був у своєму житті! І до сьогодні не знаю, чи правильний мій вибір. Чи є я тим, ким хотів стати? Чи досягнув межі того краю, куди йшов?

Настав час перетворитися на дерево, тихе й байдуже, здатне лише спостерігати ігри світу й спокійно чекати свого кінця. Не хочу бути деревом! Треба боротися! Чи не треба вже? Кляті вагання старого й тому занадто розумного егоїста в суперечці з тінню молодого альтруїста. Моє апокаліпто тривалістю в життя. Я просто йду по горах, які будую собі сам. Клята передбачуваність. Вона спинила мене… Чому я той, хто все життя допомагав Богові робити щасливішими й досконалішими когось, не можу зробити таким себе? Настав час знову прислухатися до самого себе.

Галявина одкровень зустрічає мене світлом, легеньким вітерцем і спокоєм. Вона центр усесвіту. Космічні звуки дримби женуть мої думки хвилями над світом. Молочна хмарина неквапно заходить на Пікуй і дбайливо навішує на гору напівпрозору фіранку туману. Маю все, про що мріяв замолоду: свободу, друзів, гарну роботу, гроші – усе-усе стало дійсністю. Натомість дійсність дитинства – недосяжними зорями. Під сузір’ям Південного Хреста я знайшов свободу, я навчився творити красу. Та, здається, цієї свободи в мене забагато. Чи, може, вона не має меж? Не знаю.

– Ку-у-уди-и-и йти-и-и?.. – дзвенить довгим запитанням мій чаклунський інструмент. З білого туману неквапно виходить Микола. Він молодий і всміхнений.

– Привіт, Андрію. – Сідає неподалік. – До свого кохання йди. Воно найголовніше в цьому світі.

– Не зупиняйся, сину. – Тато виглядає щасливим. – Рух – то життя…

Я чомусь зовсім не дивуюся їхній появі. Торкаю щемливу струну далі – боюся, що коли перестану, то вони покинуть мене.

– Шукай нову вершину там, де тобі буде добре, Андрійку… – виринає з прозорого полотна моя маленька Ба. – І вона кохає тебе, – додає, радісно всміхаючись.

Заплющую очі й уперто торкаю струну. Дякую вам, Карпати… Спасибі, добрі духи моєї пам’яті…

– Андрію, щастя моє мольфарське… – м’який голос Юлі звучить десь зовсім поруч.

Розплющую очі: моя кохана усміхнена й щаслива. Вона напрочуд вродлива в цій лляній вишитій сорочці. Зриваюся й обіймаю її.

– Ти добре подумала? – шепочу, дивлячись у вічі.

– Так. Іще задовго до того, як пізнала тебе, – відповідає твердо й спокійно, відкинувши пасмо густого волосся.

– Звідки це в тебе? – ошелешено роздивляюся прикрасу Юлі – овальний шматочок дерева на шкіряній шнурівці.

– Від мами залишилося. Вона дуже дбайливо берегла його. Казала, що цей кулон допоможе мені знайти кохання. Правда, вирізьблений фламінго дивовижний?..

У мовчазному здивуванні розглядаю стару деревину. Вона така ж рожева, як і майже сорок літ тому. Він гарний – маленький випуклий птах, що вів мене по життю. Виявляється, не тільки мене. Дивна річ – людська віра, зоря, що світить над вершиною бажань.

– Фламінго… – задумливо проводжу пальцями по вигинах свого давнього творіння. – А для мене він завжди був уособленням краси й свободи. Твоя мама була права: головне – вірити і йти. Тоді все-все здійсниться… Я маю тобі багато чого розповісти.

– І я тобі… – відповідає Юля. – Хоча в мене таке враження, що ти все життя був зі мною…