Думаю, з лозунгами того часу й ми могли б спокійно рушити сьогодні вулицями всього Радянського Союзу – від Львова й аж до Владивостока. Це справжній вибух молодого мозку: «Усе й негайно!», «Секс – це прекрасно!», «Заборонено забороняти!», «Структури для людей, а не люди для структур!», «Революція має відбутися до того, як вона стане реальністю!», «Кордони – це репресії!», «Революцію не роблять у краватках», «Анархія – це я!»… Особливо мені подобались ось ці три гасла: «Розчахніть вікна своїх сердець!», «Забудь те, чого тебе навчили, – почни мріяти!» і «Оргазм тут і зараз!». Вони були природні й свіжі, без звичної патини застарілих мудрованих істин померлого тріо бороданів-марксистів. Я почав підозрювати, що мрії, кохання й студентський секс якимсь чином покращують навчання. Напевне, тому, що це і є вияв свободи і зовні, і всередині.

У підшивках радянських газет і журналів були і фото, і описи тих лозунгів. Їх вважали яскравим підтвердженням того, що капіталізм загниває й агонізує. Утім Франція пережила студентську революцію. На диво, не вмерла, а відродилася молодою Афродітою, здатною любити, творити нове й рухатися вперед. Зате на радянських студентів чекав іще пильніший нагляд старших та мудріших за правом влади. Тепер навіть повторення гасел французьких студентів вважали крамольним і небезпечним. Воно загрожувало, як той чорний пудель, якого Мефістофель відправив до доктора Фауста, щоб відгризти кутик чарівної охоронної пентаграми на дверях – лише тоді диявол зміг нарешті увійти. Тепер я знаю, що наша радянська п’ятикутна зірка, ця довершена форма золотого перетину, є давнім важливим охоронним символом. Її начепили на Кремль, на багато будівель і на груди малих і дорослих людей недарма. Вона покликана відганяти демона інакодумства. А може, янгола розуму? Бога ж від радянських людей відігнали…

За інакші думки можна не те що з гуртожитку вилетіти, а й узагалі з вузу. Тисячі людей приставлені слідкувати за студентами й інститутами – розсадниками свіжих революційних ідей, анархізму, сексу й оргазму. Наш мовчазний чоловік-бульдог був працівником Комітету держбезпеки. Коли він проходив коридором до свого таємничого кабінету, галасливі натовпи миттєво розсіювалися. Кожен старався крутнутися кудись вбік, щоб нічим не привернути уваги непривітного чоловіка. Погляд його невеликих очей завжди був ніби відсутній. Лише біля дверей свого кабінету-бункера Цербер пильно роззирався, остаточно відганяючи колючим позирком останніх небажаних свідків, і довго вводив таємний код доступу на замку дверей. Тепер я розумів, чому інколи люди підсвідомо уникають інших, навіть знайомих. Непропорційність обличчя чоловіка-бульдога будила в закутках мозку цілком логічну думку про якусь непропорційність і його внутрішнього світу. А все непропорційне – це загроза живому. Тож наші молоді інстинкти берегли нас від зіткнення з неприродним і загрозливим. Тим, що оселилося в таємничій кімнаті з обмеженим доступом. Студенти, що часом виходили з неї, мали переляканий і стурбований вигляд.

Краще позбирати всі сліди вчорашнього свята. Не хочу я в гості до Цербера, ні…


Я починаю думати, що студентське життя – зубчасте колесо передач. Тільки-но з полегшенням відкараскуєшся від однієї проблеми, як тут же тебе затискає свіжа. «Математика – це цариця наук» – згоден, усвідомив, переконався. Та нащо медикам вивчати історію КПРС – ото хай би вже хтось інший спитався у викладача. Та ризикувати тут дурних немає. Героїня мультиків про Чебурашку – тітонька Шапокляк – точна копія нашої Галини Сергіївни. Щоправда, на відміну від Шапокляк, ця навіть не намагається хоч інколи бути приязною. Її не любить ніхто. Та й Галині Сергіївні ніхто не потрібен, окрім чотирьох котів у невеликій кімнатці гуртожитку для педіатрів. До сухого прокуреного голосу й гострого обличчя дуже пасували б шкіряний плащ, кобура й наган. Та добре, що зброї в неї немає, а то, здається, вона б розстріляла нас за недосконало зазубрені дати численних партійних з’їздів, конференцій та пленумів і небажання вникати в партійні гріхи віровідступників Троцького й Зинов’єва. Заглиблюватися в якісь дріб’язкові партійні інтриги було так нудно й важко, ніби перебирати мішки засміченої гречки. Там існувало повно недомовок, через які ми ніяк не розуміли, чому саме колись вірні пацани, що робили одну справу, так серйозно посварилися й розбіглися.

Окрім того, Галина Сергіївна плекала якусь патологічну ненависть до хлопців. Мені здається, що, навіть якби я все знав, вона б ніколи цього не визнала. Передчуття не обмануло: грудневий залік із першого разу не склав ніхто. Другий наступ – і склали лише дівчата. Термінова нарада в нашій кімнаті ставила питання руба: або залік, або позбавлення стипендії. А цього допустити не можна було ніяк. Вирішили негайно послати профорга зі звичними атрибутами на переговори. Через годину Валерій повернувся весь у червоних плямах, з шампанським, цукерками й потріпаним букетом, який узимку вартував ого-го… Важко зітхнув, а у відповідь на всі розпитування мовчки похитав головою.

– От зараза висушена, – крекнув Віктор. – Ну то що, хлопці, залишається тільки вдарити нижче пояса, по слабкому місцю… Хоч не допоможе, та нам уже не нашкодить. Хто зі мною, куртка на ваті?..

У герої захотіли четверо. Ми тихцем пробралися під кімнату Галини Сергіївни в педіатричному гуртожитку. Вона мешкала на першому поверсі. Вікно було прочинене: викладач курила, дивлячись телевізор. Віктор присів під вікном і обережно підніс угору палицю з настромленим шматком риби. За деякий час коти підтягнулися до вікна й почали нявчати.

– Що, мої хороші, вийти хочете? Ну, давайте, – ласкаво загомоніла Галина Сергіївна. Коти один за одним пострибали вниз – прямісінько в наші мішки. За годину вони були готові. Білого пухнастого товстуна ми пофарбували в яскраво-рожевий колір. Худий брунатний смугастик, який недоїдав через білячка, став ядучо-зеленим. Чорному ми вибілили широкі поперечні смуги перекисом водню. Їхня чорно-біла подруга була турботливо пофарбована хною. Коти виглядали стильно і якось по-інопланетному. Ми швидко доправили їх назад. Стиляги почали проситися додому. Ми принишкли за рогом, очікуючи на теплий прийом блудних котів.

– Што, што ето такоє?!! А-а-ааа! Сволачі! – пролунав несамовитий крик Галини Сергіївни. Вона висунулася з вікна й дико верещала в порожнечу. – Да ви у мєня… Да ви у мєня кров’ю срать будете! – Істерична обіцянка трохи наполохала, та Віктор махнув рукою, і ми, заливаючись сміхом, побігли до себе.

Та видно, наша Шапокляк любила своїх котів понад усе. Адже що ще бідолаха мала любити у своєму житті? Навряд чи комуністичну партію, історію якої змушувала нас так ґрунтовно вчити і яка зовсім не дбала про неї. Тоді квартири давали всім безкоштовно, а для неї чомусь не знайшлося. Тож жінка добре зважила шанси своїх улюблених пухнастиків на виживання серед підлих студентів і пішла у відступ. Залік був прийнятий у всіх мовчки, зі стиснутими в шнурочок губами. Кожен із нас обстоював свою молодість: викладач – найкращий період життя в минулому, а ми – теперішнє, у якому не знайшлося місця для штучних ідей комунізму.

Це був тільки початок нашої довготривалої партизанської боротьби, яка, утім, була заздалегідь програшною: у кожному семестрі для промивання студентських мізків було передбачено по два-три предмети, які метастазами виросли з наукового фентезі Маркса, Енгельса й Леніна. Безглуздо було шукати раціональне зерно чи якусь логіку в підручниках із політичної економії, діалектичного матеріалізму, наукового комунізму. Для майбутніх лікарів, які мали досконало розбиратися в людині та її хворобах трьома мовами – українською, російською й латиною – це було колосальне марнування часу… Добре, що після перших відвідин моргу залишилися навчатися найбільш стійкі. Серед стоматологів-студентів дівчат була десь третина, і ми ставилися до них дуже ввічливо. Та перед дверима моргу жодна не захотіла дотримуватися етикету: усі заходили, ховаючись за хлопчачі спини. На двох металевих столах лежали трупи. Важкий запах гниття людської плоті викликав непереборне бажання розвернутися й утекти. Викладач анатомії вичекав, поки ми розмістилися навколо столів, натягнув рукавички й узяв скальпель зі словами:

– Сьогодні ми вивчатимемо будову органів черевної порожнини. Дуже важливо знати, як правильно тримати скальпель, щоб розріз вийшов рівним і потрібної глибини… – Він спокійно ввійшов ножем у мертве тіло літнього чоловіка.

Одразу ж почулося приглушене гупання об підлогу кількох студентів. Ще двоє видали звук стримуваного блювання й чимдуж погнали до виходу. У результаті нас поменшало десь на десяток. Та ті, що залишилися, потихеньку видушили із себе залишки і бридливості, і неприродної сором’язливості. Нагота людського тіла переставала бути якимсь табу. Думаю, що тепер я міг би спокійно ходити нудистським пляжем, споглядаючи людські тіла без жодних емоцій. Вони стали буденною й природною складовою мого життя. Побачивши багато голих людей, – молодих і старих, вродливих і спотворених хворобою чи віком, – я почав пильніше вдивлятися в очі. Там ховаються біль, страждання, хвороби чи здоров’я, сум чи радість, сумніви чи впевненість. Звідти промовляє до світу душа людини. Саме вона оживляє тіло, дає емоції, які наповнюють обличчя красою чи спотворюють його. Тіло – амфора, душа – вино, слова й учинки – його дегустація… Найвигадливіша посудина втрачає привабливість, коли вино несмачне.

Горизонти мого пізнання розширювалися. Тепер я розумів, як мудрець Сократ, що дивував сучасників своїми знаннями, міг сказати знамените: «Я знаю, що нічого не знаю…» Те, що раніше я трактував як скромність давнього філософа, тепер поставало переді мною як невпинний пошук безмежної кількості істин. Ми пізнавали людину. Ми пізнавали себе. У собі й інших наполегливо шукали любов – те, що штовхає світ до продовження спіралі життя. Тих, хто став нашим навчальним матеріалом у моргах, не любив ніхто. Їх не поховали, за ними не плакали рідні й близькі. Не так уже й багато хворобливих змін було в їхніх тілах. Думаю, що вони померли передусім через відсутність любові. Та й, напевно, самі себе не любили теж. Хоч раз, та пережили кохання, але завжди нещасливе. Таке, що зламало слабку волю й кинуло її плисти за течією інстинктів виживання.

Істини, які більшість людей усвідомлює, перетнувши екватор життя, звалилися на нас, студентів-медиків, якимось одкровенням. Воно не узгоджувалося з нав’язаними суспільством і класичною літературою ідеалами високих людських стосунків. Тисячолітній страх дошлюбного сексу, подружньої зради, укритий мільйонами особистих драм і трагедій, обмотаний колючим дротом моралі й заборон, насправді лишень прикривав іще більший страх за своє потомство. Лише вдвох батьки могли дати раду дітям. Та тепер у кожному магазині за чотири копійки можна було купити презерватив. Він не просто захищав від появи дітей. Полегшуючи тіло, він вивільняв розум і душу. Він давав можливість вибрати найкращих батьків для своїх дітей. А ще – час зрозуміти, чи підходять люди одне одному за духом. Наша молодість кричала: «Кохай, уже час!» – а наш фах: «Кохай якомога більше, негайно!» Старші люди згадували, що під час війни стосунки між чоловіком і жінкою були простіші й стрімкіші. Перед лицем смерті відмітали довгі залицяння. Хоч зараз не війна, та щоденне споглядання мертвих тіл справляло подібний ефект.


Щовечора я згадував свою Катю. Уявляв її й себе в ліжку. На вулиці, у кінотеатрі. Шкода, що вона так далеко. Та ніхто навіть у думках не міг зайняти її місце – ні в ліжку, ні на вулиці. Можливо, з часом я перейду цю межу, як мої старші друзі Валерій і Віктор. Інколи Віктор кепкує з мене:

– Малий, годі вже тільки листи писати. Так застій крові дістанеш в одному місці. Ми тобі знайдемо гарну дівчину – досвіду наберешся.

– А там, диви, і листи перестанеш писати, – підхоплює Валерій.

– Хтозна, може, і, навпаки, Шекспір у тобі прокинеться. Знатимеш краще, про що писати, – додає Віктор. Вони вправляються в жартах, мов популярні артисти Штепсель і Тарапунька.

Усміхнений Сергій уважно прислухається: може, і йому щось запропонують?.. Та його ще не сприймають як дорослого гравця на полі сексу. Вісімнадцять йому буде лише через кілька місяців. Та й до вечірніх розмов на вічну тему кохання йому нічого додати.

– Спасибі, хлопці, – відмітаю всі спроби підштовхування у світ Камасутри. – Може, воно й добре, та я хочу під час зустрічі дивитися Каті в очі, а не відводити їх убік. У мене це серйозно.

– О-о-о, як я тебе розумію… – замріяно мовить Віктор. – У мене так серйозно щонайменше двічі на тиждень. Вони всі такі… усі такі… – Віктор набирає повні груди повітря й смішно показує жіночі обриси руками. – От узяв би й з’їв… Або гарем собі завів би…

– А коли до одруження дійде, то як буде? – питаю.