Тарас п’янувато всміхнувся.

– Козак Мирон Шуляка та козачка Горпина Миронівна, – промовив він, і було чутно, як заплітається в нього язик. Потому задки відступив, а відступаючи, зачепивсь об поріг і мало не випростався на повен зріст.

Криштоф провів його похмурим поглядом.

– Пане графе, – почав слебезувати дід Шуляка, кланяючись. – Ви вже пробачте старому козакові його зухвалість, та ви в Борисах уже з місяць, а моя донька до цього вас іще не бачила, а жінки ж бо, знаєте, які сороки допитливі. – Дід реготнув. – Та і я з вашим дядьком добре товаришував.

Криштоф відповів похмурим поглядом.

– Справді? То проходьте, друзі дядька – мої друзі.

Він поглянув на Горпину Миронівну. Вродлива, ще досить молода, приблизно його віку, із великими, навіть дещо випуклими очима прозорої блакитно-сірої барви. Вона досить приваблива та спокуслива жінка, і, зустрівшись поглядом із її знадливими очиськами, Криштоф відразу ж завважив, як у їхній глибині яскраво загорівсь призивний, відвертий вогник.

Вона простягнула йому руку.

– Для мене велика честь познайомитися з вами, пане графе, – промовила, а радше промуркотіла Горпина, й усміхнулась спокусливою усмішкою впевненої в собі жінки. Криштоф узяв у руку її білосніжну, випещену й пухку ручку та нахмурився. Гостро, до болю гостро пригадалися йому інші, загрубілі, шершаві та подряпані ручки, що торкались його лиця з невимовною ніжністю ще годину тому.

– Навзаєм, Горпино Миронівно, – дещо різкіше та непривітніше, ніж збирався, відповів він, не поцілувавши тієї пухкої руки, а тільки ледь помітно стиснувши й помітивши розчарування, що промайнуло у випуклих очах. – Прошу, влаштовуйтесь!

– Дякую.

Наступну годину Криштоф провів, вислуховуючи завзятого у словах козака Шуляку та час від часу ловлячи на собі погляди його дочки, яка так і сочилась спокусою. Але він удавав, що не помічає цього зазивного зваблювання. Іноді він обертався до гостей спиною, знову й знову його погляд повертався на берег, де він тримав в обіймах просту сільську дівчину та втрачав розум.

5

Поглянувши на перекошене від люті лице Макара Яковенка, Катерина мало не закричала й хутко скочила на ноги. А потім, здивована, відступилась, із острахом дивлячись у налиті кров’ю, вирячені очі.

– Що вам потрібно? – запитала вона, помітивши, як тремтить голос. – Чого шпигуєте за мною?

Яковенко засопів, а потім рикнув:

– А що, я тобі заважаю? Га, Катруню? Заважаю лизатися з панами та вдавати із себе святу невинність?

«Він бачив, як я цілувалася з паном», – із жахом подумала Катерина, удивляючись, як гладке, угодоване лице сотника повільно червоніє від люті, що його переповнювала.

– Чого мовчиш? – гаркнув знову сотник, і Катерина ледве втрималась, щоб не гайнути геть.

– А що мені вам казати?

– Що обманюєш, святу із себе робиш, а з панами он як…

Катерина норовисто закинула голову.

– А вам що до того?

Яковенко почервонів ще більше.

– Мені що? Ах ти ж, душа блудлива. Мене, який сватає тебе, злидню нещасну, ти гониш, тікаєш від мене, наче від прокаженого, а сама он яка! Гадаєш, як молода, то я й попсовану візьму?

– Не візьмете, я тільки вдячна буду!

– Мовчи! – Лице сотника перекосилось. – І затям, Катерино, що як я ще раз побачу тебе з тим недобитим ляхом, то…

– Та йдіть ви, знаєте куди? Хто ви мені такий? – перебила його Катерина, і, не бажаючи більше вислуховувати образливих слів цього зовсім чужого чоловіка, обернулась та побігла до села, геть забувши про корито з відрами. Гірка образа стискала груди, а очі обпікали сльози, і зовсім не хотілося йти додому, туди, де порядкувала мачуха.

Килина стояла біля тину та, лускаючи насіння, про щось залюбки завзято пліткувала з тіткою Мариною Кирилихою, коли Катерина, бліда й заплакана, добігла до двору. Кирилиха так і вп’ялася поглядом у розгублене лице, обдивившись із ніг до голови, мов чуючи довгим своїм, гачкуватим носом, що сталося з нею щось особливе.

Мачуха спохмурніла.

– Ти чого? Де була? Де корито з одежею? – ураз накинулась вона на Катерину, мов шуліка.

Катерина спіткнулась.

– Біля річки… забула.

Мальчиха недобре зіщулилась.

– Ну, то чого ж витріщилась? Іди забирай, поки не потягнув хто. Я ж тебе послала діло робити, а ти де вешталась? Іди, чого стала?

Катерина мовчки обернулася й пішла до річки. Сил бігти в неї вже не було. А в спину їй котився голос тітки Кирилихи.

– Дивна вона якась у вас, Климівно.

Килина важко зітхнула.

– І не кажіть! Узялося ж нещастя на мою бідну голову. Робити нічого не хоче, нагаїв на неї треба, бо ж як сонна муха. Та ви ж самі бачили: ціла хата ледащів на моїй шиї, продиху немає…

Більше Катерина не чула, та й того вистачило, щоб здригнутись. Прийшовши до річки, вона відшукала мачушину сорочку й почала полоскати одежу, намагаючись не згадувати того, що відбулося з нею на цьому місці. І вона виполоскала половину корита, коли з боку панських садів зачулися голоси. Серце вмить нерівно забилось у грудях, і, швидко піднявши голову, вона побачила, як до містка наближається… ні, не пан Криштоф, а дід Шуляка, та не сам, а з дочкою.

Катерина покривилась і зачаїлась біля річки, біля рідкого куща смородини. І несе ж важка година цього старого пліткаря, усе немає йому спокою. Катерина дуже сподівалась, що дід Шуляка з Горпиною пройдуть повз, не помітивши її. Та не так сталось, як бажалось. Довгий ніс діда, мов почув її присутність, зарухався й повернувся в її бік.

– Катерино, – вигукнув він своїм неприємним і пронизливим голосом так гучно, що з очерету вилетіла зграйка качок. – Гей, дівко, а ти чого там ховаєшся?

Катерина кинула на нього похмурий погляд.

– Нічого я не ховаюся.

– Ну-ну. А тебе наш сотник шукав…

– Знайшов уже.

– Ага. – Дід Мирон помовчав, поглянув на дочку, а потім, мов не терпілось йому хутчіше вихвалитись, запитав. – А чи знаєш ти, дівко, де ми зараз були?

Катерина байдуже відвернулась.

– Звідки ж мені знати?

– У пана Криштофа ми були, – переможним голосом відповів Шуляка так, неначе хотів ще й у долоні заплескати. – Чула, дівко?

– Чула, не глуха.

– Ну, то слухай далі, щоб не було більше дурниць. Пан дуже вподобав Горпину, запросив нас іще раз завітати, коли буде нагода. Отож-бо, ти, Катре, покинь мені навіть думати про пана, зрозуміла?..

– Батьку, – перебила його Горпина, позіхнувши та кинувши на Катерину зневажливий погляд. – Ну що ви розпинаєтесь перед нею? Невже ви думаєте, що такий пан, як граф Гнатовський, може мати око на таке вбожество?

Шуляка засопів.

– Ну, я ж бачив, як він на неї дивився…

– Та облиште ви, батьку, – махнула рукою Горпина й, навіть не поглянувши більше на Катерину, повільно пішла до села, приминаючи високу молоду траву своєю пишною, оксамитовою спідницею багатої ожинової барви. А дід Шуляка ще стояв та вдивлявсь у Катерину своїми недобрими вицвілими очиськами.

– Чула? – гордовито запитав він, усміхнувшись. – Ну чим тобі не пані, га? Справжня пані! І скоро, згадаєш моє слово, вона нею й буде! Пані графинею Гнатовською! – І кинувши на Катерину переможний погляд, дід Шуляка, задерши свою сиву голову догори, повагом попростував назирці за дочкою, мов півень, високо підіймаючи ноги.

А Катерина лишилась сидіти біля води, відчуваючи, як застигає від болю серце. Ні, вона не має про це думати, він пан, і його воля обирати собі жінку до вподоби, а ця Горпина, хоч і вдова, а все-таки гарна, тут нічого не скажеш. От тільки аби серце так не боліло від самої лише думки про те, що він буде разом із Горпиною.

Додому вона повернулась мов затьмарена. Мовчки, мов глуха, вислухала мачушину лайку й, узявши скісок, уже збиралася йти косити траву, коли до двору повільно під’їхав пан Максим Злотник, панський управитель. Побачила його та так і заклякла на місці. А серце забилось непокійно. Ось він увійшов до їхнього вбогого двору, а діти, які бавились біля порога, дивляться на нього, пороззявлявши ротики. Високий незнайомий дядечко так гарно вбраний у багату шовкову сорочку, вузькі штани та вишиту золотаву свитку. Мальчиха ж, забачивши Злотника, так і завмерла біля курника, витріщивши очі. А потім, коли Злотник зачепив глечика з кисляком, якого діти, граючись, виставили посеред двору, Мальчиха отямилася, сплеснула руками й кинулась до високого гостя, котрий із подивом удивлявся в калюжу з кисляку, що розтікалась біля його гарних блискучих чобіт.

– Ой, пане Злотнику, вибачте, вибачте, – ласкаво, мов та ясочка, заклопоталась Мальчиха, але Катерина бачила, що та не може взяти до тями, чому це до них завітав управитель, – дітки, знаєте, бавились, вони в нас такі пустуни, поставили глечика…

Злотник прокашлявся.

– Пусте, Килино Климівно. – Він обвів очима двір, зупинивши не зовсім зрозумілий погляд на Катерині, що стояла під хатою. – А ваш чоловік удома?

Килина махнула рукою.

– Та де там, у полі він. А що, сталося щось? – У голосі мачухи чувся острах, що виднівся й в очах.

Злотник хитнув головою.

– Та ні, Климівно, не сталося. Просто маю доручення панове – дати вашому Гнатові грошей. – Із цими словами Злотник витягнув зі свитки мішечок, і очі Мальчихи жадібно заблищали.

– Гроші? – благоговійно видихнула вона, – але ж із якої це такої ласки?

Злотник знизав плечима.

– А цього, Климівно, я вже не знаю.

Мальчиха простягнула до нього пухку руку.

– Добре, це не так і важливо. Раз пан проявляє до нас свою милість, то ми не маємо від неї відмовлятись. Давайте сюди гроші, я передам їх увечері Гнатові.

Але Злотник ледь помітно усміхнувся.

– Е ні, Климівно, у мене наказ віддати гроші або Гнатові, або ж Катерині.

Килина аж відсахнулась.

– Катерині? А це ще з якого дива?

– Не можу знати, – уже роздратовано відповів Злотник. – Такий панів наказ. На, Катерино, бери, чого стоїш?

Катерина поглянула похмуро. Навіщо пан послав їй гроші? Як подяку за поцілунок? А може, щось більше, спроба спокусити її грошима, аби заманити до своїх покоїв? І це в той час, як у нього перед самим носом мерехтить своїми принадами Шулякова Горпина? І саме вона, болюча згадка про Горпину, змусила Катерину заперечливо захитати головою.

– Я не візьму їх!

Злотник здивовано заблимав.

– Чому ж це?

– Не заслужила я їх!

– Дурна дівка, не слухайте її, пане Злотнику, – ожила від заціпеніння Килина й так несподівано простягнула пазурі, що нестямився Злотник, як вихопила в нього той мішечок із грошима. – Вона згодна, тільки соромиться брати у вас, така вже вона.

– Але ж… – хотів було заперечити Злотник, та, поглянувши на бліду Катерину, махнув рукою. – Ну та добре, мені головне наказ виконати.

Мальчиха улесливо заусміхалась.

– І ви його виконали, пане Злотнику, – заслебезувала вона, трохи не кланяючись та вправно ховаючи гроші у свій строкатий чересок.

Злотник хитнув головою, ще раз якось дивно зиркнув на Катерину й пішов геть із двору, полишивши Катерину й Килину в напруженому мовчанні.

А як від’їхав він із конем від двору, мовчання обірвалось.

– Ну, – просичала Килина, обертаючись до остовпілої Катерини й пронизуючи недобрим поглядом, – скажи мені тепер, Катерино, чого це пан раптом так розщедрився, грошей через управителя дає? За які твої заслуги ласка панова така?

Катерина ж стояла, ані пари з вуст. Та й що вона могла сказати? Що цілувалася з паном, а це подяка?

– Ну, чого мовчиш? За що тебе пан грошима наділив? – гаркнула Килина, підступаючи до Катерини.

Та ж тільки плечима знизала.

– Нічого він мене не наділяв.

Лице мачухи негарно покривилось.

– А не бреши, не бреши, клята дівко, – вигукнула вона, підступаючи ще ближче. – Я давно знала, що в тебе блудлива душа, та, як про мене, блуди хоч із паном, хоч із жебраком, байдуже. Чуєш, байдуже! Але якщо через твої вибрики від тебе відмовиться сотник, я тебе своїми руками зі світу зживу, задушу гадюку!

Катерина кинула на неї гіркий погляд.

– То душіть, бо за сотника я не піду!

– Що, пана закортіло? – зареготіла Килина.

– А вам до того що?

– Бодай би ти пощезла, – несамовито закричала Мальчиха, і наступної миті важка рука луснула Катерину по лицю з такою силою, що голова в неї відкинулась назад, а коса перекинулась через плече. – Не піде вона за сотника! Пана їй подавай! Та кому ти потрібна, злидарка вошива? Та той пан викине тебе через день, потрібна ти йому! – Мальчиха плюнула собі під ноги. – А за сотника я тебе примушу піти, за косу потягну, до напівсмерті заб’ю, а віддам за нього.

Відчуваючи, як горить лице в тому місці, де до нього торкнулась важка рука мачухи, а з носа сочиться теплою цівочкою кров, Катерина повільно підняла голову й поглянула на розлючену жінку, висока постать якої нависала над нею. І зрозуміла, що просто не дозволить більше вдарити себе. І цей поличник, найсильніший і найболючіший, був, можливо, останнім. І коли Килина, виблискуючи темними очима, знову підняла руку, вона тихим голосом зупинила її, піднявши скісок.