Дарина Гнатко - Катерина

– Не чіпайте мене!

Рука Мальчихи застигла в повітрі.

– Ти чого це?

Катерина відповіла їй похмурим поглядом.

– Я сказала, щоб ви не чіпали мене!

– Геть здуріла?

– Ні, навпаки, порозумнішала! – твердим і спокійним голосом відказала Катерина. І Килина, немов побачивши в її очах щось нове, якусь внутрішню силу, що вселив у неї поцілунок пана, відступилась, опустила руку, лишень просичавши з ненавистю:

– Геть сказилась!

Катерина промовчала, опустила руку зі скіском і пішла до воріт. А там наткнулась на сотника. Пишно вдягнений, він повагом пройшов у хвіртку й зупинився перед Катериною, зіщуливши очі.

– Батько вдома? – запитав похмуро.

– Немає.

– А мачуха?

Катерина хитнула головою на поріг хати.

– Удома.

Обдивившись її незрозумілим зіщуленим поглядом, сотник господарем пройшов по двору, і в Катерини тривожно стиснулося серце. Не сподобався, ой як не сподобався їй його погляд. Що ж надумав він, цей сотник? Що? Кинувши погляд на мачуху, що враз розцвіла сяючою усмішкою перед сотником, Катерина зітхнула та пішла косить траву.

* * *

День уже звертав до вечора, коли Катерина повернулася з лантухом трави. Кинувши його біля повітки, вона втомлено притулилась спиною до стіни. Так хотілось відпочити, але про відпочинок годі було мріяти, ще стільки роботи треба переробити…

– Катерино! – із хати висунулась мачуха. – Прийшла?

Катерина відхилилась від повітки.

– Прийшла.

– Ходи сюди! Батько хоче тебе бачити!

– Батько? Він уже повернувся?

Мальчиха якось вдоволено посміхнулась.

– Він давно вже повернувся. Ходи, не барись!

Катерина поволі попленталась до хати. Увійшла й заціпеніла. За столом поряд із батьком гордовитим півнем сидів сотник, усміхаючись у свої пишні вуса. Батько ж виглядав похмурим і якимось приречено-покірливим, неначе вже змиривсь із тим, чого раніше цурався.

– Проходь, Катерино, що ж ти стала? – уже надто влесливо засокотіла мачуха, поглядаючи на сотника. Батько ж мовчав, спостерігаючи за її збентеженим виразом обличчя.

Катерина пройшла до хати, у якій було так тихо, що навіть чулося, як шкребуться миші під долівкою. Домна з Яриною сиділи на лаві біля печі, мало не тулячись одна до одної, а біля їхніх колін зібралися зграйкою діти. І навіть Микитко, на диво, тихо лежав у своїй колисці. Зупинилась біля столу, на якому стояла кварта з чаркою, лежав чорний хліб, сало та огірки.

«Певне, мачуха вислужується», – дещо байдуже подумала Катерина, поглянувши на батька, який помовчав і запитав:

– Ну, донько, що ти маєш мені сказати?

Катерина насторожилась.

– Про що сказати?

Малько важко зітхнув.

– А хоча б про то, як цілувалася з паном біля річки.

Катерина вмить відчула, як щоки запалали червоним вогнем сорому, і поглянула на сотника. Доніс-таки, мерзотник, доніс.

– Мовчиш, доню?

– А що ж мені вам сказати? Вам уже все сказали…

– То є правда?

Катерина опустила очі.

– Правда, – ледь чутно прошепотіла вона.

Батько мовчав, і яким же важким було те його мовчання, а коли нарешті заговорив, скільки гіркоти та суму було в його голосі!

– Не вгледів я тебе, доню, – промовив він, і Катерина з надією підвела на нього очі. – Осоромилась ти на все село, та й що там дивного, росла без матері, напівсиротою.

Катерина нахмурилась.

– Батьку, та чим же я осоромилась?..

Малько підвів на неї погляд.

– Мовчи, Катерино. Тебе бачив не тільки Макар Данилович, а й баба Мокрина Пузачиха, а тому про тебе вже все село гуде. – Малько помовчав. – Тому не лишається нам нічого іншого, як прийняти милість Макара Даниловича. Він згоден узяти тебе за дружину не тільки без посагу, але й ославленою. І єдиною його умовою є тільки те, що весілля має відбутися якнайшвидше, якраз після Петрівки, за два тижні…

Катерина вражено відсахнулась.

– За два тижні? Господи, чого ж так швидко?

Мачуха кинула на неї насмішкуватий погляд.

– А чого ж ізволікати? Дивись, іще пузо полізе на носа, тоді вже сорому не обберешся.

– Яке пузо? – видихнула Катерина, але, побачивши недовіру в очах батька, змовкла. Ось він, час розплати за хвилини насолоди в обіймах того, до кого прихилилося серце. Тільки поцілувалась, а їй вже й пузо мостять, і навіть батько допускає думку про те, що вона могла загубити себе в обіймах пана.

Мальчиха всміхнулась.

– А чого ти обурюєшся? Бродиш, хто тебе знає де, може, ще з тим рудим кого наблудила? А людина на все згодна, аби взяти тебе за дружину, навіть байстря своїм назвати, якщо таке вродиться…

Катерина обернула до неї обурене лице.

– Ніхто в мене не вродиться… Я чиста, чиста перед людьми, і сам Господь це знає…

Мачуха відмахнулась.

– Ну, Господь, може, і знає, але ж людям цим ротів не позатуляєш. Отож, Катерино, годі тобі вже вередувати. Ще колись і дякувати батькові за це будеш, панянкою зробишся…

– Не потрібне мені ваше панство!

– А не скажи. Чи ж не за паном бігала?

Малько кинув на дружину важкий погляд.

– Досить, Килино! – обірвав він її палку річ і поглянув на Катерину. – Завтра Макар Данилович зашле до нас сватів, і після Петрівки ви з ним поберетеся… Ні, нічого не кажи, доню. Я вже вирішив і не відступлюся.

Яковенко, який увесь цей час тихо та смиренно просидів біля Малька, насолоджуючись перемогою, повільно підвівся з місця, неквапливо перехрестився на образи й обернувсь до господаря.

– Дякую вам, Гнате Степановичу, за вашу ласку, за ваше розуміння, – ласкаво звернувся він до того. А потім підійшов до Катерини, яка застигла біля столу й промовив лагідно. – Бувай, Катруню. – Вона тільки кинула на нього похмурий погляд, але промовчала, а Яковенко, наче й не помітивши холоду, всміхнувся.

– Я зроблю тебе щасливою, ось побачиш, – прошепотів він так тихо, щоб почула вона одна. – Неодмінно зроблю.

Катерина відповіла йому злим поглядом.

– Не зробите, – відказала як відтяла.

Але Яковенко тільки впевнено всміхнувся.

– Подивимося.

Коли сотник відійшов, немов чорна хмара відсунулась від Катерини. Попрощавшись, він пішов геть, а Килина смикнула Катерину за сорочку.

– Чого заціпеніла? Подавай вечерю.

Катерина, скинувши із себе важку мару сотникового погляду, відійшла до печі. Витягла глечик із борщем і вражено поглянула на Домну, коли та повільно підійшла дуже близько.

– Дякую тобі, Катерино.

– За що?

– За сотника. Він тут довго сидів і пообіцяв нам із Назаром подарувати старий будиночок своєї матері, ну той, що за млином стоїть. Ой, Катеринко, якби ти знала, яка я щаслива, сиджу собі й не вірю, що нарешті позбудуся цієї павучихи. – Із насолодою розповідаючи про своє майбутнє, Домна відразу не помічала, що лице Катерини туманиться та стає більш похмурим, а коли помітила, здивовано протягнула. – Ти чого, Катре, не рада?

Катерина, нарізаючи хліб, тільки знизала плечима.

– Рада, чому ж не рада? – сумним голосом відгукнулась вона. – Рада з того, що хоч когось цей шлюб зробить щасливим.

Домна підвела брови.

– А ти? Ти не щаслива?

– Ні.

– Але ж чому? Така нагода вирватись від цієї павучихи, зажити панею, у сотника ж служка Векла є. Та чи ти не кохаєш його?

Катерина покривила лице.

– Кохаю? – перепитала вона невістку з обуренням, повертаючись до неї лицем. – Та я ненавиджу його!

Домна заплющила очі.

– Господи Боже!

Тієї ночі Катерина що спала, що не спала. Перед очима все стояло вдоволене лице сотника, увижався його погляд, у якому було щось недобре, темне. І жити не хотілось, як думала про те, що стане йому за дружину. А до ранку, певне, від недосипання оволоділа нею тупа байдужість до всього, уже не думала вона з жахом про своє майбутнє. Піднялася рано та й пішла до річки по воду. А біля річки вже копошилась Настина Старичка, дорідна мордата молодиця з пронизливими сірими очима та рудим вогким волоссям. Кинувши на Катерину гострий насмішкуватий погляд, затримавши його на лиці, вона, навіть не привітавшись, знову схилилась над водою, сховала недобру посмішку очей. А Катерина, відійшовши подалі від гладкої постаті, зняла коромисло й почала набирати воду. А коли почала набирати друге відро, раптом вловила далекий, але чутний стукіт кінських копит.

«Пан Криштоф», – промайнуло в голові, і серце відгукнулось на ту думку болісним ниттям, затріпотіло в грудях. А стукіт наближався, і вже за якусь хвилину на галявину перед містком вискочив той страшний, чорний панський кінь. Серце Катерини, завмерши на пронизливу мить, мов обірвалося й покотилось донизу. А потім поглянула йому в очі й забула про весь білий світ. І вік би так стояла та дивилась, відчуваючи, як непокоїться серце від кохання й болю, стояла тільки та дивилась в очі ті чаклунські, що зорили на неї з такою пронизливою відвертістю та ніжністю. Аж раптом панський кінь, захрипівши, відсахнувся вбік. І чари розтанули.

Прохолодний ранок огорнув Катерину своїми туманними обіймами, і вона отямилась. Побачила Настину, яка, завмерши з журавлем біля води, із жагучою жадібністю спостерігала за ними. І різко обернулась, ухопивши відро тремтячими, неслухняними руками, опустила його у воду. Квапливо підняла коромисло, а коли обернулась, пана на коні не вже було. Кінь поскубував високу траву біля містка, а пан… пан стояв уже зовсім поряд. І Катерині на якусь мить здалося, що ось зараз, геть не зважаючи на присутність Настини, він знову її поцілує, – це бажання горіло в його очах. Однак він тільки простягнув руку.

– Давай допоможу.

Катерина відсахнулась.

– Ні, що ви?

– Але ж відра важкі.

– Я звикла, – тихо відказала Катерина й покосилась на Настину, яка тополею вигиналась у їхній бік, аби добре розчути, про що ж вони будуть розмовляти. Вона геть забула про коромисло, що важкою ношею висіло на плечах, а очі так і горіли. Пан Криштоф, прослідкувавши за поглядом Катерини, красномовно спохмурнів, неначе щойно помітив її, і поглянув так, що Настина відразу ж зашарілась, почервоніла й квапливо затрусила босими ногами з товстими литками вверх до села. Утім, Катерина знала, що далеко вона не зайде, заховається біля найближчої верби, аби не проґавити чого цікавого.

Потім поглянула на пана й побачила його похмуре лице.

– Що це таке?

Катерина заблимала.

– Де?

– На твоєму лиці! Невже не бачила синця на пів лиця?

– А… – їй пригадалась важка рука мачухи. – Та… то я впала невдало, – бовкнула вона швидко, бо не хотіла, щоб він знав про мачушині побої.

Теплі пальці однієї руки обернули її лице до себе, а другою – з легкістю зняв з плечей важке коромисло.

– Подивися на мене, Катарино!

Очі, які вона ховала від нього, піднялися й відразу ж потонули в пронизливому погляді темних очей, що захоплювали, зачаровували та позбавляли здатності щось розуміти.

Криштоф похитав головою.

– Ти зовсім не вмієш брехати, Катарино. Хто тебе вдарив?

– А вам до того який клопіт?

– Клопіт. То хто? Батько?

Катерина яро захитала головою.

– Ні!

– Тоді хто? Мачуха?

Катерина кинула на нього вражений погляд. Господи, а він звідки про мачуху знає? І тим поглядом дала йому відповідь. Вираз його обличчя враз зробився холодним і гнівливим, а темні очі звузились.

– Я маю побалакати з цією жінкою та попередити її, що, як вона хоч раз торкнеться тебе пальцем, я з неї шкуру здеру, – скрізь зуби процідив він, і Катерина, із жахом уявивши, що він зараз піде в їхню вбогу хату лаятися з мачухою, забувшись, ухопила його за рукав шовкової сорочки й швидко загомоніла:

– Ні, пане, не треба!

Пан Криштоф поглянув на її руку.

– Треба!

– Ні, не треба, – невідомо де набравшись хоробрості, заперечила Катерина й понеслась, забувши, що перед нею пан стоїть, із яким не можна так розмовляти. – Коли хочете знати, ваша провина в тому, що вона мене вдарила. Нащо ви прислали зі Злотником ті кляті гроші?

Криштоф розгубився.

– Я хотів допомогти!

– Потрібна вона комусь, ваша допомога! Їй грошей скільки не дай, усе одно в скриню закриє, і зась! А через ті гроші вона мене блудницею вважає, тому й била…

– Я поговорю з нею!

– А що це дасть? Ви не знаєте моєї мачухи, то страшна людина, вона вже стільки крові з мене випила за ці роки…

Пан Криштоф покривився, мов від болю.

– Я заберу тебе до свого дому…

– Нікуди ви мене не заберете, пане. За два тижні я маю стати дружиною сотника Яковенка. Тоді й піду від мачухи!

Криштоф застиг, здавалось, задерев’янів від цих слів. А Катерина, не бажаючи більше краяти собі серце, підхопила коромисло й, стримуючи крик болю, прошепотіла:

– Прощавайте!

Оминувши пана, зібралася піти геть, але не встигла ступити й п’яти кроків. Сильні, уже знайомі руки вхопили її, потягнули назад, до дужого та гарячого тіла, відкинувши коромисло з відрами геть.