Катерина тільки ахнула.

– Що ви?

– Ми не попрощались, – відповів пан Криштоф, розвертаючи її до себе лицем. Катерина лише тихо зітхнула, коли його губи заволоділи її вустами пристрасним, відчайдушним і глибоким поцілунком. Так її ще ніхто не цілував, навіть він сам учора біля річки. Повагавшись якусь мить, вона обняла його за широкі плечі та відповіла на цю пристрасну ласку, відповіла так, як уміла, укладаючи у свій поцілунок усі почуття, які відчувала до нього, ту тугу, що краяла їй серце. Цілувала, танула, геть позабувши, що за ними, можливо, десь стежать очі Настини, яка причаїлася біля якоїсь верби. Усе то було пустим, далеким. Головним було те, що її цілував цей чоловік, нехай на прощання цілував… І вона оживала із цим поцілунком, сповнювалась від нього силою та життям – тільки поруч із ним і тільки для нього. До вечора вона стане нареченою сотника, але зараз вона ще вільна, вільна цілувати його востаннє.

– Катарино, – прошепотів Криштоф, – скажи мені, що не станеш дружиною того вусатого пузаня!

Катерина, розплющивши очі, затуманеним поглядом поглянула в ласкаві та палаючі очі пана Криштофа.

– Я… я не можу, – безпомічно прошепотіла вона, – так вирішив батько, і я не можу йому не скоритися. Була б моя воля, я б зроду не стала дружиною сотника. Я його ненавиджу!

Пан Криштоф усміхнувся.

– Справді? – запитав ледь чутно.

– Справді, – видихнула Катерина, зачарована ніжністю його темних, чаклунських очей. І в наступну мить наполегливі гарячі вуста знову заволоділи її вустами. Й увесь світ ізник, розтанув у тому поцілунку. Солодкому й останньому!

– Я б волів ніколи не відпускати тебе, – прошепотів Криштоф, відриваючись від неї. – Але як мені тебе втримати? Не заслуговуєш ти на те, щоб бути коханкою, ти варта більшого, і я…

Катерина заплющила очі.

– Благаю вас, мовчіть! Мені вже час іти! – промовила вона, відчуваючи, як серце розривається від болю. Криштоф зітхнув, мовчки набрав у відра води й заперечив, коли вона потягнулась за ними.

– Я допоможу!

– Не треба!

– Треба!

Він пан, тому Катерина скорилась, але біля верби баби Омелянівни підвела на нього благальні вологі очі.

– Не треба далі, благаю вас!

– Але ж тобі важко…

Катерина зітхнула.

– Можливо, але повірте мені, пане, це не перші відра в моєму житті й нічого зі мною не станеться.

Криштоф похитав головою, але більше заперечувати не став, допоміг їй одягнути коромисло, потім нахилив чорняву голову й поцілував загрубілі, натруджені руки.

– Бувай, Катарино!

Катерина підвела на нього наповнені сльозами очі.

– Прощавайте, пане!

І пішла. Пішла запиленою стежиною так швидко, як тільки могла. І жалкувала, що народилась вона не панею, а простою кріпацькою дівчиною. Якби була вона пані, то не відпустив би її пан Криштоф, узяв би за дружину, а так… Пани не одружуються зі своїми кріпачками, така вже вона, сувора правда життя.

Удома, покинувши відра біля порога, вона попленталась до комори, упала на лантухи та гірко заридала. Заридала, виплакуючи весь свій біль за паном Криштофом.

– Матінко рідненька, – шепотіла вона скрізь сльози, – що ж ви покинули мене, матусю? Немає тепер кому приголубити вашу Катруню.

Із двору зачувся голос мачухи.

– Катре? Катре? Де тебе чорти носять? Щоб ти пощезла, клята дівко, де ти поділась?!

– Іду я, – відгукнулась Катерина з комори та пішла, залишивши в коморі своє гірке горе та сльози.

6

День той тягнувся для Катерини нудотно, тоскно, довго. Увесь ранок вона готувала наїдки для сватів. І якось байдуже дивувалась тому, що мачуха десь роздобула трьох угодованих качок та лантушок білого пухкого борошна.

Сотник. Усе той сотник, купив Мальків із усім їхнім злидарським дрантям, а платити буде вона, собою заплатить. Серце ж її в той час шматується від утрати того єдиного, за ким тужить. За паном. Так вона все й робила, мов тут була, й неначе й зовсім не було її тут.

– Катре, не спи, – смикнула її за сорочку мачуха, коли вона, виліпивши пиріжки з маком, так і застигла над ними, замислившись про пана. Катерина кинула на неї похмурий погляд, але пиріжки доробила.

А за декілька хвилин розбила глечика з кисляком.

– Катре! – засичала Килина. – Щоб тебе трясця взяла! Що з тобою сьогодні таке?

Катерина зле всміхнулась.

– Від щастя млію!

На Мальковому бідному подвір’ї було весело та гомінко. Діточки, чекаючи на щирі подарунки сотника-жениха, цвірінчали, мов зграя горобців, і навіть Домна, мов позабувши про свою хворобу, одягнулась святково й тихо раділа з дітей. ЇЇ зігрівала думка про те, що незабаром у них із Назаром з’явиться домівка.

– Щось ти занадто бліда сьогодні, – пробурмотіла Ярина, заплітаючи в Катеринині коси жовтогарячі стрічки, – та ще цей синець, жах просто, бодай їй руки повсихали!

Катерина заплющила очі.

– Проклинати гріх, – тихо сказала вона, але у відповідь дістала лише зневажливе фиркання Ярини.

– А їй не гріх? Усіх гріхом лякає, а сама що робить?

А далі потягнулись важкі для Катерини хвилини сватання. За сватів сотник привів чотирьох старих козаків, поважних і надутих пузанів, із довгими вусами та непривітними очима. Катерина бачила, із якою зневагою та насміхом оглядали вони їхню бідну хату, як піджимали тонкі губи, дивлячись на неї, наречену, і відчувала себе якоюсь непотрібною людиною, рухалась, мов кілок проковтнула. Сотник пихатим індиком сидів біля батька й від часу до часу кидав на неї якісь дивні погляди. А як випала нагода, Катерина мовчки тихенько висковзнула з хати.

Оминувши комору, вона притулилась до тину, за яким починався город, і втомлено прикрила очі. Думати ні про що не хотілось, особливо про того чоловіка, якому її вже просватано…

– Ось де ти заховалась, – пролунав зовсім поряд басовитий голос ненависного сотника. – Чого з хати втекла?

Катерина поглянула на нього спідлоба.

– А вам не однаково?

Яковенко зіщулився.

– Яка ж ти неласкава, – протягнув він, підступаючи до неї обережною та неквапливою ходою хижака. – Що ж ти так, Катруню, я ж тобі таки наречений.

Катерина відповіла йому холодним поглядом.

– Я не прохала вас брати мене за наречену!

– Осоромленою бути захотіла?

– А хоч би й так?

Він так несподівано, так швидко кинувся до неї, що вона не встигла відбігти й опинилась притиснутою до шершавого тину його сильним, угодованим тілом. Смикнулась, щоб утекти, але міцні чоловічі руки затисли так, що вона скривилась від болю.

– Пустіть мене!

Сотник заскрипів зубами.

– Що, до того поляка закортіло? Та ти повинна мені в ноги вдячно кланятись, що я тебе від сорому врятував, а ти що? – Він недобре всміхнувся. – Та дарма, після вінчання я примушу тебе за все відплатити, я твою зухвалість за одну ніч виб’ю.

Катерина здригнулась.

– Пустіть! Ви мені огидні!

– Огидний? Ах ти ж панська підстилка! – Образа обпалила Катерину вогнем, і вона знову смикнулась у його руках, але сотник тримав міцно. – А пан тобі тоді не огидний?

Її золотаво-зелені очі сяйнули.

– Не огидний.

Сказала, зухвало та насмішкувато сказала й пошкодувала. Розпашіле, смердюче від шинкарської горілки дихання сотника вмить обпалило лице, і чужі, ненависні й слиняві губи зім’яли дівочі вуста жорстоким, болючим поцілунком. Катерина застогнала та знову смикнулась, намагаючись опинитись якомога далі від цих ненависних губ, але тільки глибше втислася в тин, а його руки, мов кліщами, оповили струнке дівоче тіло. Сотник цілував її грубо, із якоюсь мстивою ненажерливістю. Подумавши, що отаке, і навіть гірше, чекає на неї тепер після весілля, Катерина здригнулася всім тілом.

Господи, помилуй! Вона ж цього не витримає!

Сильно замружившись, вона, мов окам’яніла, стояла в його обіймах, слухаючи, як він важко дихає, і бажаючи, аби все це швидше завершилось. А закінчилось воно так само швидко, як і почалось. Поряд, біля тину, почулось якесь ворушіння, а потім пролунав дитячий сміх.

– Сотник цілує Катрю! Сотник цілує Катрю!

Яковенко відхилився від Катерини, ослабив свої цупкі обійми й погрозив кулаком услід Андрійкові, який реготав.

– От негідник малий! Упіймаю, наскубу за вуха!

А Катерина, не чекаючи більше, із силою рвонулася з його міцних рук і молодою кізочкою гайнула в городи, зачувши за своєю спиною гнівливий окрик сотника:

– Катерино! Ти куди? Стій!

Але Катерина навіть не озирнулась, пробіглась городом діда Товкача, потім баби Бульбичихи, дісталась до річки, заховалась за вербою й здригнулась, забачивши величний будинок пана на пагорбі. І серце відразу ж обпекло болем. Перед очима знову, мов живе, з’явилося лице пана Криштофа. І до болю захотілось усе покинути, на все махнути рукою й побігти туди, через місток, де на неї чекав він. Дарма ким, аби опинитися поруч із ним, нехай коханкою, нехай занапастити себе, але хоч якусь мить свого життя побути щасливою. А цим шлюбом із сотником чи не занапастить вона себе? Тільки й того, що осоромленою не буде. Але ж якою ціною? Вона, цнотлива й невинна, стане дружиною того гидкого сотника, позбудеться сорому ціною власного страждання. Яке ж бо життя вона проживе ненависне поряд із ним!

Наплакавшись від душі, вона втерла лице, умила його водою, кинула сумний погляд на білий будинок, що виднів серед зелені.

– Прощавайте, пане Криштофе, – прошепотіла ніжними, грубо зацілованими сотником вустами, знаючи, що ніколи не наважиться піти до нього, не зможе… хоч би й кортіло їй того. Обернувшись, вона пішла вверх по стежині, до села. Пішла, полишивши серце своє стражденне там, за пишним панським садком. Полишила його назавжди з графом Гнатовським.

* * *

Нахиливши голову, Криштоф незрячим поглядом роздивлявся яскраво-червону рідину в келеху, що тримав у руках. Потім, навіть не покривившись, вихилив її одним ковтком і поглянув на свого управителя, який застиг біля столу.

Невесело всміхнувся.

– Що, Максиме Петровичу, боїтеся, що я зіп’юсь так, як дядько?

Злотник ніби зніяковів.

– Та я, пане…

Криштоф махнув рукою.

– Не треба, сам бачу, що боїтесь. А от хто радіє, так то отой мій телепень, що зветься старшим лакеєм, Тарас. Ви собі не уявляєте, як він зрадів, коли побачив мене напідпитку. Відразу ж притягнув бутель із прозорою горілкою й запропонував випити на пару.

Злотник відповів невеселою усмішкою. Вони помовчали, а Криштоф у цей час думав про свій намір поїхати геть із Борисів ще до весілля Катерини. Яка насмішка долі! Він приїхав сюди заради того, аби забути одну зрадливу красуню, а потрапив у полон до іншої, яка не зрадила, але виявилась йому не до пари. І яка заволоділа його серцем дужче, ніж Тереза. І він вирішив утекти, втекти, щоб не бачити її, щоб не краяти собі серце думкою, що вона належить не йому. А може, цур йому пек, тому чванству панському, махнути на все рукою та вкрасти її до свого дому панею, дружиною?

Відчувши, як захвилювалося серце, Криштоф покинув келех і випрямився в кріслі. Господи, а й справді, чому б йому так не вчинити? Він граф, сам собі господар, і вільно йому робити все, що заманеться, і навіть одружитися зі своєю кріпачкою, замість того, щоб принизливо тікати подалі, лишаючи її тому пузаню, відмовляючись від свого щастя.

Але додумати думки він не встиг, тому що в двері гучно, навіть оглушливо постукали, і, не дочекавшись відповіді, у дверях замайоріла червонощока блискучоока пика Тарасова.

– Вам лист, ваша світлосте, – гаркнув він на всю горлянку й покосив хитрим оком на пляшку з вином.

Криштоф простягнув руку.

– Давай сюди.

Тарас пройшовся панським кабінетом досить непевною ходою й повагом проказав:

– Від вашої матінки.

Криштоф покривився.

– Іди вже!

– Так, пане.

Хитрувато всміхнувшись, Тарас кинув на Злотника зверхній, переможний погляд і нерівно поплентав із кабінету.

А Криштоф затис у руках лист, замислився. Лист і справді був від матері, його ще досить молодої та вродливої матері, яка ніяк не бажала змиритися з тим, що має тридцятирічного сина та сама стоїть на порозі п’ятдесяти років. А взагалі вона вельми цікава, можливо, дивакувата людина. Донька зубожілого поміщика з Черкащини, вона зустріла в Києві молодшого сина графа, старого Грегоша Гнатовського, і закохавсь той у неї з першого погляду. І за якийсь час красуня Ірина Саввівна Кременська зробилась пані Гнатовською. І поїхала з чоловіком до Варшави, де й народився він, Криштоф. Хоч мати цього імені терпіти не могла та називала сина Кирилом, навіть охрестила його під цим ім’ям у православний чин потайки від чоловіка.

Щасливого шлюбу, однак, у них не вийшло. Скільки Криштоф себе пам’ятав, батьки ввесь час сварилися. Він зростав у неспокійному, холоднуватому палаці у Варшаві, де всього було вдосталь, не було там лише миру та тепла. А потім батьки розлучились, і мати, яка залишилася пані Гнатовською, поїхала до Європи. Із чоловіком вона не зустрічалась аж до його хвороби. А овдовівши, повернулась до Києва, де тепер і жила.