Сам Криштоф не міг зрозуміти, що відчуває до матері. Образу за холодне дитинство, любов і ніжність як до жінки, яка народила його, чи жалість за її нещасливе життя?

Зітхнувши, Криштоф розірвав печатку, розгорнув листа. Деякий час читав мовчки, а потім нахмурився.

Злотник обережно кашлянув.

– Погані новини, пане графе?

Криштоф покривився.

– Можна сказати й так. Або й ні. Це, мабуть, доля тримає мене тут, не дає поїхати від Катарини. Моя мати буде тут за два дні, можливо, і пізніше. Вона не надто пунктуальна. Та хоч би там що, я нікуди не поїду. – Його лице раптом осяяла усмішка. – Я вагався, а цей лист… – Він похитав головою, а потім поглянув на Злотника, який нічого не тямив. – Скажіть, Максиме Петровичу, а що буде, як пан украде свою кріпачку в нареченого?

Злотник вражено зітхнув.

– Ну, я думаю… це йому не сподобається.

– Дуже добре, – Криштоф підвівся із задоволеним виглядом. – Завтра, Максиме Петровичу, запам’ятайте мої слова, я зроблю те, що мав зробити ще кілька днів тому. Я вкраду Катарину в сотника!

Злотник тільки очима заблимав.

– О! А…

– Не хвилюйтесь, вона увійде в цей дім не жалюгідною коханкою, а пані, графинею Гнатовською. – Після цих слів Криштоф відчув, як до нього повертається життя. – А тепер вибачте, я б хотів відпочити.

Залишивши враженого Злотника, Криштоф піднявся широкою мармуровою зграєю східців на другий поверх до своїх покоїв. Увійшовши до світлиці, яка становила доволі простору кімнату, він побачив, що всюди горять свічки, а біля ліжка копсається Мотря, швидкоока вертлява дівка з довгою чорною косою та звабливим поглядом.

– Ой, пане, – зойкнула вона радше грайливо, ніж налякано, і випрямилась біля ліжка. – А я ще не постелила.

Криштоф пройшов до вікна.

– Стели.

Він застиг, замислившись про те, що вже завтра Катерина буде його, не віддасть він її тому сотнику, хай навіть війною на нього йде, але він вирве в нього своє щастя зеленооке…

– Прошу, пане, постіль готова, – прошепотіла за спиною Мотря, і Криштоф розчув в її голосі надію.

– Добре, іди! – кинув він неуважливо, не обертаючись до неї. Але Мотря не йшла, він спиною відчував на собі напружений і пронизливий погляд. – Іди, я сказав.

– Може, вам іще щось потрібно?

– Ні, не потрібно.

– Сьогодні буде страшна ніч, у таку ніч страшно спати… самій, – видихнула Мотря, і стільки відвертої спокуси було в її голосі, але Криштоф мовчав, і вона пішла, ображено гепнувши дверима.

Криштоф не міг ще довго заснути. Лежав, слухаючи завивання вітру та гуркіт грози, що розгулялась не на жарт. А потім, коли задрімав, ледь розчув наполегливий стук у двері.

– Якого біса? – гаркнув він спросоння, застогнавши.

У двері просунулась геть п’яна пика Тараса.

– Вибачте, пане, що пробудив, але до вас там прийшла дівка, скажена, мокра та страшна, як смерть.

Криштоф нахмурився й сів на ліжку.

– Яка смерть? Яка дівка? Господи, що ти верзеш? Уже зовсім допився до бісиків?

Тарас ображено засопів.

– Ображаєте, пане графе, я тверезий, як той шинкар. А дівка справді є, уся трясеться, плаче та кричить, аби я вас покликав. Я хотів було турнути, але куди там, та Катерина Малькова наче відьма, гірша за шинкарку…

Криштоф застиг.

– Як ти сказав?

– Та гірша за шинкарку…

Криштоф скочив із ліжка.

– Та далась мені твоя шинкарка! Кажи, хто прийшов.

– Та я ж і кажу, що Катерина Мальківна… – пробубнів Тарас, але Криштоф уже вибіг із кімнати, так як був, напіводягнений, полишивши старого лакея тільки лупати очима від подиву. – Ти ба, як полетів! І до якоїсь там дівки кріпацької, що мало пику мені не роздряпала.

7

Одного вечора в убогу хату Гната Малька прийшла біда. Із заходом сонця раптово повіяв холодний різкий вітер. На небі швидко почали збиратися важкі, чорні хмари, десь у далечині погрозливо гримало, і враз після погожої, жаркої днини зробилось якось тривожно-непривітно, мов та негода, що сунула на село, несла із собою щось страшне, якусь біду.

Мальки тільки повечеряли, як над хатою оглушливо із тріском гаркнув грім, а зверх потягнуло вітром.

Баба Ганка перехрестилась.

– Свять, Свять, Свять! Щось страшне суне…

Домна покосилася на неї невдоволеним оком.

– Та цитьте ви, дітей мені нажахаєте!

– А я що, неправду кажу? А діти в тебе й так нажахані… – Баба Ганка не договорила, бо після хвилинної тиші знову грякнуло, ще більш оглушливо. І діти відразу ж заревіли на всю хату.

– Я ж вам казала, – просичала Домна та кинулась заспокоювати малих. А ледь вони втихли, заплакав Микитко, але якось уже зовсім слабко та кволо, не так, як завжди.

Ярина, зустрівшись поглядом із Василем, якось зблідла вся, кинулась від столу й полинула до колиски. Деякий час вона гойдала колиску, тихо наспівуючи, і коли-не-коли її тихий спів переривався оглушливим бурчанням грому за вікном. Катерина бачила, як вона, низько схилившись над колискою, пильно вдивляється в сина, мацає руками його тільце. І спів її затихає, а сама вона обертає до столу поблідле, налякане лице.

– Горить, – прошепотіла Ярина помертвілими вустами, і Катерина здригнулась від її погляду.

Баба Ганка заблимала.

– Що горить? Хата загорілась?

Ярина покривила вустами.

– Микитка горить, – тихо видихнула вона й раптом заголосила, заридала, упавши на лаву біля колиски, затулившись руками.

Килина з бабою Ганкою переглянулись і кинулись до Микитки, який уже й не плакав наче, а жалібно кректав, стогнав у колисці. За вікном недобре вив вітер, перегукуючись із завиванням їхнього собаки, який вив уже не першу ніч.

Килина похмуро поглянула на Василя.

– Біжи до Лаврінівни. Дитя – наче вогонь.

Василь поглянув на дружину, яка ридала, і мовчки кинувся геть із хати. Катерина ж, підвівшись, підійшла до Ярини, сіла на лаву й обняла ту за худі плечі, що здригалися в риданні.

– Ну, Яринко, не треба так, – прошепотіла вона, стискаючи в долонях холодні тремтячі пальці Яринині. – Зараз Василь приведе бабу Лаврінівну, вона вилікує Микитку, й усе буде добре.

Ярина захитала головою.

– Мені страшно, Катруню. Ось тут, – вона вказала худою рукою на свої повні, налиті молоком груди під сірою сорочкою, – давить щось недобре. Він ще з обіду почав капризувати, від молока відмовлятись. Мені б здогадатися, що з ним щось не так, а я просто подумала, що то він вередує.

Час тягнувся страшенно повільно. За вікном і далі оглушливо гримів грім, завивав вітер і лопотіла злива. Після гуркоту хату кожного разу осяювало яскраво-рожеве сяйво блискавок. Справді, страшна ніч, недобра ніч.

Нарешті в сінях загрюкало, і в хату увірвався геть мокрий Василь, а за ним увійшла баба Лаврінівна. Окинувши швидким поглядом хату, вона відразу ж уп’ялася своїми вицвілими очима в застиглу біля колиски Ярину, що притискала до себе синочка, який уже й не плакав, а тільки скиглив, жалісно та болісно.

– Ну, що тут у вас?

Ярина схлипнула.

– Микитка… горить увесь.

– Зараз ми подивимось, що ж таке.

Лагідно, але рішуче баба Лаврінівна взяла з неслухняних рук Ярини Микитку й поклала його на стіл. Потім стала обережно обмацувати його, хмурячи своє старече, зморщене лице.

– Та й горить. А то погано, – бурмотіла вона, намацуючи щось у мішечках, що були прив’язані до її старої спідниці. – Насамперед потрібно збити жар, а там подивимось.

Вона заварила зілля, живосилом влила її в маленького ротика Микитки, потім обгорнула хлопчика ганчіркою, змоченою в якійсь рідині, і важко опустилась на лаву.

Над хатою знову оглушливо затріщав грім.

Баба Лаврінівна перехрестилась.

– Свять, Свять, Свять! А ніч яка, справжнє тобі пекло. Кагамличка бурлить, мов навіжена, а вже як злива полоще, страх Божий!

Над хатою затріщало ще сильніше, десь сяйнула блискавка, за стіною пронизливо затріщало й гепнуло об землю. Батько підвівся, насторожився.

– Таке, як у яблуню влучило. Назаре, поглянь!

Назар мовчки вийшов із хати й повернувся за якусь мить, геть мокрий, із похмурим лицем.

– І справді, батьку, у яблуню. Гілка відчахнулась.

Баба Лаврінівна знов перехрестилась.

– Хтось відчахнеться од вас, – якимось лиховісним голосом промовила вона, і очі метнулись до Микитки. Збагнувши той погляд, Ярина завила, заголосила, забилась у Василевих руках.

– Що вона каркає, ця баба?! – кричала Ярина, хлипаючи. – Навіщо ж біду накликує, навіщо?

Василь труснув її.

– Ярино, заспокойся!

Але Ярина заридала ще сильніше. Баба Лаврінівна, невдоволено покосивши на неї оком, знову схилилась над дитинкою, і лице її нахмурилося ще більше. Вона пробурмотіла:

– Не допомагає…

Ярина перестала битися в риданнях.

– Як не допомагає? Чому?

– А я знаю, чому? – огризнулась баба Лаврінівна, усе ще ображена на Яринині різкі слова. – У твого сина щось таке, на що я не знаю ради. Що могла, те зробила, більшого не зможу – не Господь Бог я. Він і був у тебе хворобливий, а це щось таке, чого я й геть не втну. То панські дохтори, ті все відають, усі болячки, а я мало що знаю.

Слова баби Лаврінівни важкими краплями падали в оглушливу тишу хати, навіть грім затихнув за вікном, немов налякавшись її страшних слів. Усі мовчали, мовчали й не зводили очей із маленького стражденного тільця Микитки, який уже не плакав, а тільки важко дихав і палав, здавалось, іще сильніше. І тоскно якось було в хаті, холодно, мов тінь смерті вже стояла в дверях, натужно дихаючи.

– Панський дохтор, – пробурмотіла Ярина й, вирвавшись із рук Василя, раптом кинулась до Катерини. – Катеринко, квітонько моя! Ти ж моя надія! Ти! Спаси мого сина!

Катерина розгубилась.

– Господи, Ярино, як?

Килина застогнала.

– Зовсім розумом пошкодилась.

– Ти! Ти! – далі шепотіла гаряче Ярина, цілуючи руки Катерини гарячими, сухими вустами. – Пан же до тебе прихильний, недарма ж так кажуть, Катеринко, справді ж? Він послухається тебе, він для тебе накаже привезти дохтора…

Катерина зніяковіла.

– Яринко, я не знаю…

Ярина яро хитнула головою.

– Знаєш. Ти ж так любиш Микитку, і він тебе любить. Благаю тебе, Катруню, урятуй мого сина! Урятуй його! Я знаю, це мені кара за тяжкий гріх, але я не переживу, якщо втрачу сина!

Катерина вагалась. Господи, ну як же зможе вона ось так піти до пана посеред ночі, пробудити його, яка ж то відверта зухвалість буде з боку кріпацької дівки, а інакше… Погляд її сковзнув на дитину, яка надривно дихала на столі, на безпорадну бабу Лаврінівну, і вона відчула приплив сил. Наважилась, підвелась.

– Я спробую, – промовила до Ярини, постерігши, як недобре звузились темні очі мачухи, як ще більше спохмурнів батько, а Ярина, навпаки, сяйнула своїми терновими, залитими сльозами очима. – Але ж нічого не обіцяю…

Ярина міцно стиснула її руку.

– Дякую, Катеринко! Я тобі довіку вдячною буду.

– Ще немає за що дякувати, – пробурмотіла Катерина й попрямувала до дверей. Вона гадала, що мачуха не пустить, стане на порозі, але та мовчала, тільки дивилась недобре й пронизливо.

– Я з тобою, – похмуро кинув Василь і вийшов назирком за Катериною з хати. – Не можу там залишатися, краще під зливу піти, ніж бачити все те.

І щойно вони вийшли з хати, як одразу ж змокли до рубця, однак назад не вернули, а рушили вперед. Дощ усе порозмивав, тож іти було дуже важко, вони грузли в багнюці. А коло річки, як обережно не просувались, Катерина все одно не втрималась на крутій стежці, голосно зойкнула й покотилася слідком за Василем по холодному й слизькому схилу майже до річки, ударившись об деревину.

– Жива? – зачувся скрізь завивання вітру низький, хрипкий голос Василя, і Катерина простогнала:

– Жива.

– Тоді ходімо, вже небагато зосталось.

Василь одним рухом підняв Катерину, у якої трішки паморочилось у голові, на ноги. Кагамличка поряд ревіла та стогнала, шипіла своєю сірою водою. Василь потягнув Катерину на місток, який заливало водою та нещадно гойдало. І Катерині раптом зробилося страшно, вона із силою вчепилась у Василя.

– Місток не витримає!

Василь тільки махнув рукою.

– Дурниці! Він ще сто років буде стояти!

І вона пішла, послухалась, пішла попереду, а далі… Зненацька просто над ними затріщав грім, і білий світ перед Катериною обпалився рожевим спалахом. За спиною тихо скрикнув Василь, і, озирнувшись, Катерина з жахом побачила, що в нього поцілила блискавка.

– Василю! Василю!

Знов зробилося темно, і тільки вода заплюскалась у тому місці, де впав Василь.

Вітер штовхнув Катерину в спину, і вона, мов отямившись, закричала так голосно, що й самій зробилось лячно.

– Тримайся, Василю! Я біжу по допомогу!

Вітер штовхнув її знову з такою силою, що вона мало не полетіла з містка слідком за враженим блискавкою Василем. Надія на те, що він, може, ще живий, гнала її вперед, на пагорб, до панського будинку. Вона падала, провалювалась у багнюку, але вперто підводилась і йшла далі, ледь волочачи ноги в слизькій багнюці.