Дарина Гнатко - Катерина

Підвівшись, геть розімліла від теплої води, сонна та чиста, як ніколи в житті, Катерина витерлась білим м’яким рушником, одягла довгу шовкову сорочку й розпустила волосся по плечах. І побачила велике дзеркало, а з нього, освітлена сяйвом багатьох свічок, дивилась на неї незнайомка. Утомлена, сумна, але вродлива.

– Невже це я? – прошепотіла Катерина, торкнувшись свого відображення, і вийшла з кімнати.

Пан Криштоф чекав на неї, завмерши біля вікна. Він замислено дивився в темну ніч, напруживши спину.

Катерина завмерла на якусь мить, милуючись ним, відчуваючи, як серце затинається від пронизливого почуття ніжності до нього, такого сильного й такого потрібного… Неначе відчувши її погляд, Криштоф повільно обернувся й відразу ж увібрав поглядом усю її: від босих ніжок, що виднілись із-під сорочки, до вологих кучерявих кіс, розкиданих по плечах. Від того погляду вона вся затремтіла. Так може дивитись тільки людина, яка кохає… Невже він кохає її? Господи, та вона б нічого у світі не бажала, аби він тільки хоч трішки її полюбив.

– Утомилась? – обірвав його гарний голос мрійливі думки Катерини, і вона кинула на нього швидкий погляд.

– Так, трішки.

Криштоф тихо засміявся.

– Трішки? Та ти ледве тримаєшся на ногах і засинаєш стоячи. Лягай скоріше, доки не впала.

Катерина покосилась на дивовижно м’яке ліжко, потім на пана. Схоже, він сьогодні не збиравсь робити її своєю коханкою, за що вона була йому безмежно вдячна. Усміхнувшись, вона похитнулася від утоми, й він одразу ж опинився поряд. Підхопив на руки, умостив на м’яку перину й нахилив темнооке лице.

– Свічки погасити?

– Так. – Катерина звикла спати в темноті.

Кімнатою опанувала темрява. Катерина відчула, як прогинається ліжко і його велике, сильне тіло вмощується поряд. Гарячі руки притягнули її до твердого плеча, а вуста торкнулись її вуст.

– Спи спокійно, Катарино!

І вона заснула, несміливо притулившись до гарячого чоловічого тіла, слухаючи скрізь напівсон, як рівно та спокійно б’ється зовсім поруч його серце.

Серце коханого чоловіка.

Коли Катерина розплющила очі, кімнату заливало пронизливо-яскраве світло сонця. Вона стулила їх, полежала ще, розуміючи, що давно вже час поратись, бо мачуха так розкриє рота, що місця буде мало. Знов розтулила й відчула, як серце пропустило удар.

Вона була не у своїй хаті.

І відразу ж пригадалося все, що сталося вчора. А пан… Поглянувши ліворуч, вона побачила Криштофа, який не зводив із неї своїх чаклунських очей.

Він тепло всміхнувся.

– Доброго ранку!

Катерина невпевнено всміхнулась у відповідь.

– Доброго ранку, пане!

Він похитав головою.

– Мене звуть Криштоф, – промовив він, ніжно торкаючись її щоки довгим засмаглим пальцем, – і я хочу, щоб ти звала мене саме так, без усяких там панів.

Катерина вже зовсім зніяковіла.

– Але ж…

– Жодних «але». Відсьогодні я для тебе Криштоф, та й годі. Добре? – Його палець торкнувся її вуст.

– Добре.

Потім він нахилився й поцілував прямо в усміхнені вуста, і на якусь мить Катерина забула про все, про цілий світ, який лишився за стінами цього дому.

Раптом у двері забухав чийсь важкий, наполегливий кулак.

– Чого треба? – Криштоф підняв голову.

Двері відчинились, і в кімнату всунулась невдоволена, похмура пика опухлого від пиятики Тараса.

– До вас там прийшли, пане, – пробубнів він і, не соромлячись, почав роздивлятися розімлілу після сну, рожеву Катерину.

Криштоф нахмурився.

– Хто?

Тарас гикнув.

– А той ваш німець-знахар, фон-як-його-там. Свистить, аж затинається, щоб я йому пана графа кликав. Припхався, прусський пес, ще й на світ не займалося.

Криштоф зітхнув.

– Скажи, що я буду за хвилину.

Тарас насмішкувато скосився на Катерину.

– Добре, пане.

Його нахабна, непривітна пика зникла за дверима, а Криштоф зіскочив із ліжка та почав одягати шовкову сорочку. Катерина зашарілась, побачивши його напіводягненим. Вона опустила очі й тихо запитала:

– Це той дохтор, який мав лікувати Микитку?

– Так, але той Тарас такого наговорив.

– Я б… мені можна його побачити?

– Можна. – Криштоф нахилився й поцілував її теплі вуста. – Одягни мій халат і спускайся вниз, а я піду, бо цей німець мій давній приятель, і він до зубовного скреготу не любить чекати.

Катерина всміхнулась.

– Дякую!

– За що?

– За Микитку, за вашу милість і… – Вона повагалась, а потім ледь чутно видихнула. – І за те, що ви є.

У його темних очах промайнула медяна ніжність.

– Це я маю бути нескінченно вдячним тобі, – сказав він і вийшов, полишивши Катерину саму у великому ліжку. Вона ще полежала якусь хвилинку, а потім зіскочила й знайшла його оксамитовий халат, який був їй явно завеликий. Але то дрібниці. Головне – якнайшвидше дізнатись, як же там Микитка. Підібравши поділ, щоб не впасти, Катерина відчинила двері й відразу ж наткнулась на похмуру Мотрю.

Чорні очі Мотрі недобре зіщулились.

– Що, прокинулась, пані? – насмішкувато запитала вона й хитнула головою. – Ти тільки не надійся, що затримаєшся тут надовго. Наш пан граф високородних пані поважає, а ти для нього лише розвага на одну-дві ночі.

Катерина відповіла їй похмурим поглядом.

– А тобі який клопіт?

Мотря покривилась.

– Мені? Жодного! А ось тобі буде клопіт, коли пан викине тебе, тільки загудеш.

Які жорстокі, болючі слова! Та згадавши обіцянку Криштофа ніколи не відпускати її, Катерина впевнено всміхнулась.

– Ніхто мене нікуди не викине!

– Що? Розмріялась!

– Можливо, – ледь усміхаючись кутиками вуст і виражаючи очима впевненість, відповіла Катерина та пішла шукати Криштофа. І знайшла його внизу. Постукала в широкі білі двері й почула його голос.

– Увійдіть.

У великій, розкішній кімнаті, окрім нього, був присутній високий чоловік із русявим волоссям, зав’язаним чорною стрічкою з оксамиту. Ще досить молодий, він стояв біля вікна й щось завзято розповідав Криштофу. Щойно з’явилась Катерина, він змовкнув, не доказавши слова, і второпив на неї свої пронизливі сріблясті очі з чорними цятками.

Катерина зашарілась від того погляду.

– Можна? – невпевнено запитала вона, поглянувши на Криштофа, який уже йшов назустріч.

– Заходь, заходь, Катарино, – промовив він, стиснувши її руку. – Дозволь познайомити тебе з моїм давнім приятелем, доктором Францем фон Ліберном.

Німець одним швидким рухом перескочив од вікна до дещо розгубленої Катерини. Вихопив у Криштофа її руку й притулився до неї гарячими сухими губами.

– О! – видихнув він досить приємним низьким голосом, підіймаючи продовгувате, але гарне лице та вдивляючись у неї своїми пронизливими очима. – Ґут, дужє ґут, найґарнійша фройлян в усій Малоросії, я дужє щаслів знайомству. Ваша врода… – Він закотив очі. – Я є просто… вражєній.

Катерина зашарілася ще більше.

– Дякую. А це ви лікували Микитку?

Фон Ліберн разом спохмурнів.

– Жахліва, – сумно промовив він, – жахліва ніч, я був лєдь їхав, алє був марно, дітятко вже нє був діхать, колі я прііхать. Жахліва діфтєріт, нарів був пєрєкрів діхання…

Катерина, майже нічого не розуміючи, але відчуваючи, що він каже щось страшне, поглянула на Криштофа.

– Про що… про що він говорить?

В очах Криштофа засвітилося співчуття.

– Катарино, ти тільки не хвилюйся…

У неї недобре защеміло серце.

– Микитка… що з ним?

– Дитя померло, – тихо відповів Криштоф, стискаючи її руку. – Коли Франц приїхав до них, воно вже не дихало.

– Так, – хитнув головою німець, сумовито зітхнувши, – бєз надіі бульо дітятко, трєба нарів прорваті, я пізно прііхаті.

– Господи! – Катерина похитнулася й притулилась до Криштофа, який одразу ж обійняв її, ніжно прихиливши до себе.

– Я маю йти, – знесилено проказала вона, кинувши благальний погляд на Криштофа. – Ярина, вона, певне, сама не своя.

І вже за годину Катерина увійшла в батьківську домівку, яку тепер полишала назавжди. Удома було тихо, тільки в хаті ледь чутно рюмсали мачуха з бабою Ганкою, а Ярина… Ярина звела на неї сухі та якісь пусті очі й посміхнулась.

– Катеринко! – просяяла вона, простягаючи до Катерини руки. – Де ж ти так довго була? Микитка так плакав, просто серце розривалось, а потім заснув. І ти поглянь лишень, як він тепер солодко, як міцно спить. Моє янголятко! – Із невимовною ніжністю прошепотіла вона, нахиляючись над колискою та цілуючи сина.

Катерині на якусь мить здалося, що той лікар-німець помилився й Микитка живий, але, поглянувши на дитину, вона побачила, що він зовсім не дихає і в нього синіє лице.

– Яринко, послухай…

Ярина підстрибнула на місці.

– Що? Ти теж, як вони, – вона хитнула головою на притихлу, похмуру родину, – запевнятимеш мене в тому, що Микитка помер? Що янголятко моє померло? Але ж це неправда, Катеринко, він же просто міцно спить, бо ж так утомився плакати.

Катерина мовчала, не знаючи, що сказати їй, нещасній матері, яка втратила немовля-сина. І, Господи, невже вона стеряла розум?

– Мовчиш? – трішки образливо промовила Ярина, знову схиляючись над колискою й ховаючи від Катерини той дивний, неприродний блиск, яким горіли її очі. – Та дарма, ось повернеться Василь, він одразу ж побачить, що Микитка просто спить.

Катерина хитнула головою.

– Василь уже не повернеться, – тихо відказала вона й нараз мало не зойкнула від болю, коли сильні, товсті пальці мачухи боляче вп’ялися їй у руку.

– Що ти таке кажеш, вража дочко?! – засичала Килина, удивляючись у збентежені золотаво-зелені очі. – Чому це мій Василь не повернеться? Куди ти його завела, супостатко, куди заманила, клята відьмо, що він досі не вернувся?!

Катерина не знала, що їй сказати. Як сповістити про те, що Василя вже немає в живих і що дорогою сюди вона бачила, як панські парубки шукають його тіло в Кагамличці?

Килина струснула її.

– Ну, чого замовкла? Рота заціпило?

– У… у Василя влучила блискавка… І він потонув у Кагамличці, – вичавила із себе Катерина.

– Ні! Ні! – пораненим звіром заволала Килина, і лице її враз потемніло, зробилося страшним. – Це ти його вбила, це ти його в погибель заманила… – Килина не договорила, тому що Гнат раптом ухопив її за руку й відтягнув від Катерини.

– Заспокойся, Килино, хіба Катерина хотіла його смерті, вони ж дитя пішли рятувати…

– Та бодай ви пощезли всі! – кинула Килина зле й попленталась до матері. За мить вони вже вдвох вили та ридали на всю хату. Ярина здавалась розгубленою. Із якоюсь недовірою вдивляючись у Катерину, вона тільки хмурилась і мовчала.

У напрузі та галасі минали важкі хвилини, та ось загавкав собака, й у хату всунулась білява голова Івана Скрипника, який шукав Василя. Він прокашлявся.

– Здорові будьте!.. Вам тут… Василя принесли, – похмурим голосом проказав він, прокашлявшись.

Мальчиха застогнала, мов побитий собака, уп’явшись скрученими пальцями в руку матері. Іван просунувся в дверях, і за ним увійшли два дужих парубки, які несли на драбині синього Василя.

Килина закричала, закричала страшно. Упавши навколішки, вона налитими сльозами та кров’ю очима дивилась на нерухоме тіло сина, яке панські хлопці поклали на стіл і, нічого не кажучи, вийшли геть. За ними вийшов і Скрипник, опустивши голову.

У хаті зробилося тихо. Але ж якою страшною була та тиша, якою темною й по вінця напоєною гіркою отрутою горя.

– Василю, синку! – нарешті порушив ту тишу хрипкий від крику голос Килини, й вона кинулась до столу, мов та сліпа, виставивши перед собою руки. Хвилину вдивлялась у майже незнайомі, змінені гримасою смерті риси сина, а потім упала на нього, притулилася й завила, тоскно та протяжно.

А Катерина, аби тільки не чути того страшного виття, тихо вислизнула з хати, та не встигла вийти надвір, як за нею вибіг батько, ухопив за руки.

– Доню, стій!

– Так, тату.

– Ти вже вибач матір, то вона з розпачу, із горя. Та ти вже перетерпи, а там за тиждень поберешся із сотником.

Катерина повільно обернулась і поглянула на батька з таким виразом, що він змовкнув, не доказав свого.

– Я не поберуся із сотником, – тихим, але впевненим голосом відказала вона.

Малько зітхнув.

– Але ж доню…

– Не треба, – м’яко зупинила його Катерина, – я вже не належу вам, я панська, серцем і душею – я належу йому…

– Ти ж занапастиш себе, доню…

– А із сотником життя не напасть мені буде? – із гіркотою в голосі проказала Катерина. – Тільки й того, що від людей пошана, а як воно мені буде? Хто спитає та потурбується, а як же я? Як мені жити? Страждати й терпіти?..

Гнат поморщився.

– Але ж люди, доню, вони заїдять тебе…

– А вони вже й так мене заїдають за один лише поцілунок із паном. А хіба ж дівчата з парубками не цілуються?