– Та тож парубки, а то пан…

Катерина слабко всміхнулась.

– А хіба ж пан не людина? Ні, батьку, я вже все вирішила. І не переймайтесь за мене, я не пропаду, а якщо й пропаду, то пропаду щасливою, скуштувавши хоч краплю того щастя, якого в житті не знала. І не проклинайте мене за цей непослух. Я все життя була вам покірною дочкою, але подіялось мені щось таке, що я збагнула – не буде мені життя, якщо я покину пана.

Гнат важко зітхнув.

– Та хіба ж я кляну тебе, доню? Я просто хочу, щоб ти була щаслива, тільки й того…

– Буду, тату, – запевнила його Катерина, – тільки разом із паном. І пришліть Михасика, я прийду на похорон.

І поцілувавши батька в худу щоку, пішла назавжди з рідної домівки, пішла до того, кого кохала понад усе життя.

* * *

Не встигла Катерина відійти від батьківського двору, як біля тину діда Товкача, мов той нечистий дух, не при хаті буде згадано, виросла довжелезна худа постать діда Шуляки. Темними, недобрими очима вп’явся в неї цей старий, аж негарно зробилось.

– Ну, здорова була, Катре! – проскреготів Шуляка непривітно.

Катерина відповіла йому похмурим поглядом.

– Здорові й ви були!

– То що, дівко, блудлива твоя душа, не дослухалась мене, улізла-таки до пана?

– А ви мені хто, щоб я вас слухала?

– Старших поважати треба!

– Треба. А я й поважаю.

– Поважаю, – передражнив він її, похитавши сивою чуприною. – А я ж тебе як людину просив триматися подалі від пана, не пара ти йому зовсім…

– А хто пара? Ваша Горпина?

Дід Шуляка випнув худу груднину.

– А чом би й ні? Вона в мене дівка гарна, ставна, не посоромить собою жодного панського двора. І чом би панові її не посватати? Роду вона козачого, посаг має гарний. То ж раджу тобі, вража дочко, хутчіш від пана тікати, бо…

– Бо що ви мені зробите?

– Я, може, і нічого, а от Горпина, коли зробиться пані, тебе вже не пожалкує.

– А може, то не Горпина, а я пані стану? – бажаючи радше подражнити діда, бовкнула Катерина, а допоки дід стояв із розкритим ротом, вражений її зухвалістю, обігнула його й гайнула до містка, уже за спиною почувши лайливий і злий голос обуреного діда.

Катерина птахою злетіла на пагорб, підбігла до будинку й не встигла постукати, як двері перед нею відчинились і на порозі з’явилась постать діда Довбуша.

– Прийшла, окаянна? – похмуро запитав він тверезим невдоволеним голосом. – Ходімо. Пан наказали, як повернешся, відвести тебе до його кабінету. – Пропустивши Катерину в дім, Тарас поплентався за нею, бурмочучи собі під носа. – Дідько зрозуміє їх, тих панів. Чекає на одну дівку, а сам упадає коло тої пампухи Горпини… Гей, чого стала? – вилаявся він, коли Катерина, зачувши про Горпину, завмерла на місці.

– Я не піду туди!

Дід Тарас витріщив очі.

– Чого?

– А вам до того що? Я зараз туди не піду…

– Ще чого вигадала, – просичав Довбуш, хапаючи її за руку та боляче затискаючи. – Щоб мене за тебе ще потім і вилаяли.

Катерина, яку раптом охопило гостре відчуття ревнощів до Горпини, хотіла заперечити, вирватись, але не встигла. Двері кабінету майже нечутно відчинилися, і серце Катерини пропустило вдар.

На порозі стояв Криштоф.

Тарас прокашлявся.

– Ось, пане графе, – промуркотів він голосом угодованого кота, – повернулась ваша… м-м-м… Катерина.

– Проходь, Катарино.

Катерина враз зашарілась.

– Я… я потім, – пробурмотіла вона, затинаючись та опускаючи очі, – я потім зайду, у вас же гості.

Опустивши очі, вона не помітила пом’якшеної усмішки Криштофа.

– Горпина Миронівна вже йде, – спокійно відповів він, і Катерина примусила себе зайти до кабінету. Її погляд відразу ж спинився на самовдоволеній пишній Горпині, яка квітучою трояндою важно сиділа на низенькому диванчику, убрана в розкішну яскраво-червону спідницю та блідо-рожеву свитку. Ну справжня козачка! Як з’явилась Катерина, вона нахмурила гладке лице й поглянула недобре.

– Горпино Миронівно, маємо вибачитись перед вами, але вам за краще піти. Я зараз маю дуже важливу справу, – пролунав за вкрай напруженою спиною Катерини голос Криштофа.

У вирячкуватих очах Горпини промайнуло невдоволення, але вона навіть не ворухнулась.

– Не розумію, пане графе, що у вас може бути важливого та спільного з цією брудною, убогою кріпачкою…

Горпина не договорила, тому що її обірвав різкий і холодний, незнайомий голос Криштофа.

– Я не дозволю вам ображати свою кохану жінку в моїй господі, – промовив він, обертаючись до дверей. – Тарасе, проведи пані!

Тарас умить з’явився на порозі.

– Так, пане графе!

Горпина повільно підвелась, пронизала Катерину злим, ворожим поглядом, звела свою білу та пухку ручку, щоб граф поцілував, але він тільки холодно вклонився й відвернувся. Горпина зле сяйнула очима й вийшла, навіть не попрощавшись.

І тільки тоді Катерина змогла нарешті вільно дихнути й відчула, як сильні руки Криштофа охопили її стан.

– Жахлива жінка, – пробурмотів він, зариваючись лицем у її волосся й цілуючи шию. – Що з тобою, люба? Ти така напружена.

Вирішивши, що ніколи не признається у своєму страху перед його одруженням із іншою жінкою, вона прошепотіла:

– Удома такий жах… Ярина геть із розуму спливла, гойдає мертвого Микитку й не хоче бачити того, що дитя вже захололо. А ще Василя принесли… Страшно й моторошно.

Криштоф мовчки пригорнув її до себе, у міцні, чоловічі обійми, у ті єдині, у яких вона почувала себе найщасливішою в цілому білому світі.

– Поплач, – тихо сказав він, – тобі покращає.

Катерина похитала головою.

– Не можу. Сліз немає.

– Тоді присядь. – Він усадовив її на диванчик, на якому допіру важно сиділа квітуча Горпина, і сам сів поруч. Темні уважні очі вдивились у лице Катерини. – Що з тобою, люба? Ти ображена на мене?

– Н-ні.

– Справді? – Засмаглі чоловічі пальці вхопили її за підборіддя й підняли похилену голову, змусили зазирнути в темні чаклунські очі. – Я сказав правду тій жінці, у мене до тебе справді дуже важлива розмова.

– Так?

– Люба, я знаю, що як зроблю тебе своєю коханкою, то не буду поважати самого себе, бо ти варта набагато більшого. Я граф, і колись маю одружитися й подарувати нашому родові нащадків, та й сам я хочу дітей. Я маю одружитись, Катарино, хутко одружитись…

Катерина застигла, відчуваючи, як обривається серце, а потім болючим жаром кидається донизу.

– Я розумію вас, – видихнула вона. Бо й справді розуміла. Але ж чому так швидко?

– Справді? – усміхнувся він якось дивно. – Я радий, але є деякі обставини, що змушують нас побратися вже завтра. За день чи два має приїхати моя мати, чого б я не дуже хотів, але… Із нею приїде ще юрба друзів, і мені б хотілося, щоб ти зустріла їх вже як моя дружина, графиня Гнатовська.

Катерина, остовпівши, услухалась у його слова й не йняла віри тому, що чула.

– Це неможливо, – прошепотіла вона.

Криштоф нахмурився.

– Чому неможливо?

– Пани не одружуються з кріпачками. Вони можуть брати їх тільки за коханок, бути поряд, поки не набридне. А потім кріпачка має йти геть, навіть із дитям під серцем, бо вони ж не пані.

Криштоф нахмурився ще більше.

– І хто тобі таке сказав?

– Усі в селі так говорять. Та мені вже байдуже, що буду вашою коханкою, я й так уже пропаща для односельців. Ми, Мальки, найбідніші на селі, мене й без того недолюблюють. Тим і байдуже мені, що вони ще наговорять, як засудять…

– Але мені не байдуже, Катарино, – похитав головою Криштоф. – І не сперечайся зі мною, люба. Ти поки що моя кріпачка, і я можу зробити з тобою все, що забажаю, навіть одружитись.

– Але ж…

Криштоф усміхнувся.

– Пани не одружуються з кріпачками? – весело закінчив він за неї, а потім раптом стрімко підвівся, ухопив Катерину в обійми й закружляв по кабінету, піднявши високо над долівкою. – Помиляєшся, радосте моя. Пани таки одружуються з кріпачками, але роблять вони це тільки тоді, коли закохуються.

Катерина аж замружилась від щастя, усе ще не вірячи в нього, у те щастя, яке так довго тікало від неї. Він сказав, що закоханий, то, значить, і кохає її, кохає. Про це вона навіть мріяти не сміла, але це так сподівалось її серце.

– Я вже бачився з панотцем Софронієм, і він погодився тихо, без зайвого галасу обвінчати нас узавтра вранці.

Катерина заблимала очима.

– Як обвінчати? Ви ж ляхівської віри!

Криштоф засміявся.

– Не зовсім. Мати в мене українка й хрестила вона мене з православним ім’ям Кирило, хоч батько того й не знав.

– То ви Кирило, – мов зачарована, прошепотіла Катерина, торкаючись його лиця своїми обережними пальцями. – А можна я… я буду звати вас Кирилом?

Темні очі Криштофа потемніли ще більше.

– Зви, – видихнув він, притуляючи її до себе й торкаючись її вуст палким поцілунком. Катерина поцілувала його у відповідь, припала до нього, заплющивши очі від щастя. І здавалось їй, що ще трішки й серце просто не витримає цього щастя, жагучого та неосяжного, і любові, яка сповняла його вщент.

2

Наступного погожого та сонячного ранку Катерина повінчалася з Криштофом. То було тихе та малолюдне вінчання, на якому, окрім молодят, були присутні Гнат Малько, Франц фон Ліберн, Злотник та ще зашаріла, геть ошелешена Домна за дружку Катерини. Гнат був неабияк здивований і мав зніяковілий вигляд, від часу до часу глипаючи оком на пана, який ось тут у церкві, у кадильному диму ладану, ставав йому за зятя.

А Катерина стояла перед вівтарем, немов уві сні. Після ночі без сну в кімнаті поряд із кімнатою Криштофа вона була ще доволі квола в цей ранній час, великими сонливими очима вдивляючись у поважне лице батюшки Софронія, який своїм громовим оксамитовим голосом правив службу.

Минуло ще трохи часу, і вона вийшла із церкви вже не тією Катрею Мальковою, бідною дівкою, якою входила в храм, а справжньою пані – Катериною Гнатовською.

Графинею Гнатовською.

Графинею!

Із наказу Криштофа вся її родина звільнялась від кріпацтва й діставала нову велику господу біля млина, неподалік церкви. Навіть Назар із Домною дістали від пана на дарунок покинутий дім старого козака Старицького. От тільки якоїсь видимої радості ніхто від того дарунка не відчував, бо ж завтра мали ховати Василя із сином.

Домна поспіхом повідала Катерині: Ярина зрештою збагнула, що Микитка вже захолов. Спочатку ридала так, що хоч із хати тікай. Там Мальчиха за Василем тужить, а там – Ярина. Та потім Ярина наче заспокоїлась, задерев’яніла вся, почала тулитись до матері та все повторювати, що то за важкий гріх дитя померло, покарав-таки Господь, не оминула кара.

Стара Дуденчиха кинула на неї наляканий погляд.

– Та який же там у тебе гріх, доню? Що ти кажеш?

Ярина блимнула на неї пустими очима.

– Е, мамо, великий на мені гріх.

– Та який?

– А то я лише Господові скажу!

І сидить тепер отак, мов дерев’яна вся, біля колиски та все щось бурмоче. Домна дослухалась – молитви. Дуденки й домовинку для дитяти принесли, а дочка мов не жива. За Василем якось і не скорбує, а все за Микиткою.

І радісно, і важко було Катерині такого дня шлюб брати, та Криштоф був невблаганний. Тихе й негаласливе вінчання в день, коли в неї в родині було двоє мерців, він гріхом не вважав і зовсім не бажав зволікати.

Решта дня пройшла для Катерини незвичайно. Уходила вона до панської оселі вже не просто Катрею Мальковою, а господинею. І дід Тарас, дарма що геть п’яний, уже не гримав на неї погрозливо, а низько вклонявся, із острахом поблискуючи посоловілими очима на пана. І вся панська челядь вже не кидала на неї важких, осудливих поглядів, а дивилася ввічливо, із повагою, хоч би які там хто мав почуття та думки. Одна тільки Мотря дивилась вовчицею, недобре дивилася, навіть не приховуючи свого ворожого ставлення.

Звикла до роботи, Катерина навіть не уявляла, що ж їй тепер панею робити, невже весь день сидіти як засватаній? Після надзвичайно смачного обіду, коли всі гості розійшлися, вона таки наважилась запитати про свої нові обов’язки чоловіка, який у кабінеті писав щось у великій книзі.

– Скажіть, Кириле, а що має робити графиня?

Криштоф підвів на неї здивований погляд.

– Усе, що забажає, – відповів він, усміхнувшись.

Катерина витріщила очі.

– Навіть копсатися в землі?

– Так, якщо забажає.

– О! А ще?

– Ще багато такого, чого я тебе поступово навчу.

– Добре, – відповіла Катерина, згадуючи, як не могла заснути цю ніч у великому, але пустому без нього, холодному ліжку, і невпевнено прокашлялась.

Криштоф поглянув запитливо.

– Ти хотіла ще про щось запитати?

– Так, – видихнула вона.

– То я слухаю тебе.

– А… я тепер завжди буду спати в тій кімнаті, у якій спала сьогодні вночі?

Темні очі Криштофа сяйнули.