– Ірино, душа моя, ось куди ти поділась, – почувсь його високий, жіночний голос. – Я шукав тебе цілу годину, допоки мене не сповістили, що ти в невістки.

Гнатовська відповіла йому ніжною усмішкою.

– Антуане, голубчику, не ображайся, – співучим голосом протягнула вона. – Я ось познайомилась зі своєю невісточкою, вельми цікавою молодичкою. Катерино, познайомся з моїм сердешним другом паном Антуаном Козуб-Грановським.

Антуан, який мав літ двадцять-двадцять п’ять віку, узяв своєю м’якою, ніжною рукою загрубілу руку Катерини, навіть не покривившись, і поцілував.

– Графине, – протяг він своїм високим голосом, – для мене велике щастя познайомитися з вами. Признаюся, що не сподівався в цій глушині зустріти таке створіння чарівне, як ви.

Катерина зашарілась.

– Дякую!

– О, за що ж мені дякувати? Це я маю дякувати за змогу милуватися вашим чарівним личком. А очі які! Чаклунські очі!

Пані Гнатовська розсміялася й ляснула юнака по руці віялом, що висіло в неї на зап’ястку.

– Антуане, підлеснику, припини. Мій син дуже ревнива людина, дізнається, що ти лицявся до його дружини, вижене тебе з дому, і я не зможу нічого вдіяти.

Антуан залупав зеленими очима.

– Це я залицяюсь? На Бога, Іринко, я ж просто висловив своє захоплення красою пані графині.

За тими розмовами Катерина трішки одвернулась від хвилювання за Криштофа, дивуючись цьому кумедному Антуанові, коханцю свекрухи, удягненому в блискучий камзол та сірі панталони з тонкими панчохами. І все, від цього одягу до пахощів, які йшли від нього, було їй таким дивним, а слова його такими цікавими, що вона тільки руками сплеснула, коли на порозі з’явилась мужня постать чоловіка.

– Криштофе!

Хотіла підвестися, кинутись до нього, але Криштоф сам підійшов до ліжка, а Ірина Саввівна потягнула Антуана геть.

– Катарино, твоє лице… це жахливо…

Катерина тільки трохи покривилась.

– То пусте, пройде, – її погляд жадібно вп’явся в нього, боячись побачити те, що говорило б про кривду з боку сотника. Але Криштоф мав такий самий вигляд, як і вранці. – Як там…

– Він утік, – із похмурим виглядом відповів Криштоф, і очі його потемніли від люті, що сповняла зсередини. – Утік як останній боягузливий собака. Ми з Максимом Петровичем гнались за ним до самого Дніпра, але марно. Він зник.

Катерина промовчала. Промовчала, бо потайки раділа, що Криштоф не зустрівся з тим сотником. Вона тільки зітхнула й притулилась лагідно до нього, відчуваючи, як серце тихо стукає від кохання, що переповнювало його через край.

4

Пані Гнатовська.

Катерина часто повторювала собі ці слова, дивні та незвичні для неї слова, бо не відчувала вона себе панею графинею. Та, матінко рідна, яка ж із неї вже пані, коли погано робиться їй від самого лише погляду на всі ті премудрості за столом, на матір Криштофа та її гостей, які вміли й так гарно говорити, і їли правильно, і були справжніми панами. А їй же шматок у горлянку не ліз, варто було тільки подумати про те, що зробить вона щось не так, осоромиться геть, а головне ж – осоромить Криштофа. А їй так бажалося бути йому гарною дружиною, щоб пишався він нею й пишався насправді, а не тільки вдавав. Бо була б вона пані від народження, то інша річ, із материнським молоком всотувала б вона все те, чого тепер так жадала навчитись, навчитися тільки заради Криштофа.

Поглянувши у вікно, Катерина побачила пані Гнатовську та зграйку її молодих друзів, які гуляли в саду. Вона зітхнула й тихенько пройшла до бібліотеки, тиша й затишок якої так вабили її останнім часом, бо друзі свекрухи не полюбляли її чомусь, тому тут Катерина могла просто відпочити на самоті.

Довга шовкова сукня її м’яко шелестіла, торкаючись такого гарного та пухнастого килима бузкового кольору, що встеляв долівку. Яка розкіш! Нечувана розкіш для неї, а Криштоф же так звик до всього цього, що й не помічає, у якій красі живе, бо не знає, що то таке – жити в злиднях, спати на грубій долівці, укритій благенькою рядниною. Катерина весь час ходила по будинку й не могла намилуватися всіма цими розкошами. А сукня тепер у неї яка! А сорочка! Та чи могла вона, звикла до грубої тканини старих латаних сорочок, що їй із невдоволеним виглядом кидала мачуха, навіть уявити, що настане колись той день, коли одягне вона таку красу й до тіла буде линути м’яка, мов пух, тканина, а не оте грубе лахміття, до якого вона звикла ще з дитинства.

Увійшовши до бібліотеки, Катерина постояла, насолоджуючись тишею, а потім наблизилась до стіни з нескінченними полицями книжок. «Які то, певне, щасливі люди, котрі вміють читати…»

– Не знаєте, що почитати?

Катерина здригнулась від несподіванки, зачувши за спиною мелодійний жіночий голос, і швидко обернулась… та спохмурніла. На порозі кімнати, якось дивно посміхаючись, стояла молода подруга Ірини Саввівни, здається, звали її Настуня Горобецька, утім, напевно сказати Катерина не могла, бо не запам’ятала. Дуже гарна була та пані, із рудим, наче вогонь, волоссям, що полум’яною завісою горіло над доволі вродливим лицем із примхливим виразом, виразними світло-зеленими очима, прозорими та сяючими, пухкенькими вустами. Убрана в неймовірно розкішну, як гадала Катерина, сукню із зеленого шовку, ця пані не була тендітна та худенька, як це заведено в панів, а навпаки, її біле тіло було таким пишним, що Катерині здалося – дихни вона трішки глибше, і той шовк зелений просто не витримає натиску цієї молочно-білої розкоші, якою пані, із усього видко, надзвичайно пишалась.

Катерині ж вона не подобалась. От чомусь, невідомо й чому, із першого погляду відчула вона якусь незрозумілу неприязнь до цієї розгодованої, випещеної панянки.

Світло-зелені очі глузливо сяйнули.

– Пані графине, ви погано чуєте?

Катерина відповіла прохолодним поглядом.

– Ні, чую я добре. Проте ви також мали добре чути, що я з кріпачок і читати зовсім не вмію.

Пані Горобецька ледь помітно покривилась.

– Та й справді, а я й забула! Вас хтось учить читати?

– Так. Чоловік.

– Чоловік. – Наспівно протягнувши це слово й повільно наблизившись, пані Настуня зупинилась зовсім поряд із Катериною і якийсь час мовчки роздивлялась її, наче якусь чудернацьку істоту. Катерина з гіркотою згадала про те, що так іноді дивилась на неї мачуха, і від погляду того Катерина не знала, куди подітися. Зараз вона почувалась так само, як і перед поглядом мачухи. – А скажіть-но мені, пані графине, як удалося вам одружити із собою такого гарного та родовитого чоловіка, як Криштоф Адамович?

– Я не одружувала його на собі!

– Он як?

– Він сам зі мною одружився.

– Ну-ну-у-у, – недовірливо протягнула ця зніжена красуня, і Катерина відчула до неї таку хвилю неприязні, що ледве втрималася, щоб не вилаяти її грубим словом, аби не лізла своїм панським носом у чужу родину. А пані казала далі. – Скажіть, а чи не відомо вам бува, чому я приїхала в це Господом забуте місце? Чому я тут?

Катерина напружилась.

– Ні, я про це нічого не чула.

Пані Горобецька помовчала, ще деякий час пронизливим поглядом видивляючись на Катерину, і та раптом усе зрозуміла. Цей погляд пані. То є недобрий, важкий погляд суперниці, і вона вже бачила схоже споглядання в очах тітки Завидихи, батькової родички, коли та мало не відбила чоловіка у власної куми. Тоді слава була на все село, і за чуби водилися тітки, аж курява стовпом стояла. Але ж це поважна пані. Та чи й може вона вчепитися їй у коси, як тітка Завидиха кумі? Ой, та то вже буде справжнісіньке лихо, адже супроти такої дебелої панянки Катерина почувалася геть слабкою, бо така як уп’ється, спробуй тоді вирватися, сили в цьому білому тілі на що завгодно вистачить.

На щастя, пані Горобецька битися, схоже, не збиралась. Просто подивилася й відійшла, павою пропливла по килиму, гарно погойдуючи пишною спідницею своєї розкішної сукні.

– Ірина Саввівна, – почала вона своїм гарним, мелодійним голосом, – давненько вже товаришує з моєю маменькою, і увесь час, скільки я себе пам’ятаю, вони тільки й мали розмов, що про те, як мені побратись із сином пані Ірини Криштофом Адамовичем. Щоправда, сама я із графом знайома не була, проте чула з вуст його матері про нього так багато. Признаюся вам, пані графине, я й гадки не мала про те, що Гнатовський настільки вродливий, а цей титул графа тільки додає йому привабливості. – Вона засміялась сріблястим сміхом. – Ні, ви не подумайте, що я відчуваю якийсь брак у залицяльниках. Зовсім ні, і навіть навпаки.

Катерина раптом відчула сміливість.

– Чому ж тоді ви приїхали сюди?

Настуня Горобецька знов чарівно всміхнулась.

– О, то все моя маменька! Вона так полюбляє Ірину Саввівну, то й умовила мене поїхати сюди. Хоча, знала б я, який він із себе красень, цей Криштоф Адамович, то й умовляти не потрібно було б мене, я б сама із задоволенням приїхала. Однак, як виявилось, ми спізнилися.

Вона змовкла й знову поглянула на Катерину своїми світло-зеленими очицями, які виражали щось незрозуміле. Катерина теж мовчала, застигнувши біля книжкових полиць і не тямлячи, що можна сказати у відповідь на цю неприємну для неї відвертість. Була б вона пані від народження, то, певне, мала б що відповісти на подібне нахабство, але ж вона вчорашня кріпацька дівка, і пани й далі залишаються для неї мало не небожителями, а все її знайомство з ними досі обмежувалось спілкуванням із Криштофом та цим кумедним лікарем Францом. Та й було з ними дуже просто. А от що казати зараз? І хто її навчить, що має казати вона панянці, яка так відверто признається в тому, що приїхала сюди тільки заради того, щоб зробити своїм чоловіка, із котрим її, Катерину, повінчано перед святим олтарем? А сказати хотілося багато, ой як багато, та всі слова ті годилися хіба лише для тітки Завидихи й аж ніяк не для пані, ще й графині.

Пані Горобецька всміхнулась.

– Мовчите?

– Мовчу, – погодилась Катерина, закидаючи голову, – мовчу тому, що не маю чого сказати супроти вашої нахабності. Та й взагалі, не розумію я, навіщо ви розповіли мені про це все?

Настуня знизала плечима.

– Не можу сказати, просто закортіло, і край. А ви образились?

– Ні.

– Ні? А чому?

Катерина помовчала, розмірковуючи, як же його відповісти, проте слова самі прийшли їй на вуста, прийшли разом із незнайомою силою, що була силою впевненої в коханні свого чоловіка жінки, потаємною силою коханого серця, яке кохає.

– Напевне, тому що Криштоф тепер мій.

Світло-зелені очі Настуні звузились, і якусь мить вона простояла, уп’явшись у лице Катерини немигаючим поглядом, а потім раптово всміхнулася щирою та відкритою усмішкою, геть заплутавши Катерину, неначе то й не вона допіру вимовляла ці слова про те, наскільки подобається їй пан граф та що її ще з дитинства сватано за нього.

– А ви самовпевнена, – промовила вона й, пританцьовуючи, знову наблизилася до Катерини, яка стояла, немов прикута до місця. – Маю признатися, просто захоплена вашою витримкою, бо коли б то мені сказали в очі щось подібне, то я не знаю навіть, чи змогла б залишитися такою спокійною, як ви оце зараз. Бо дуже ревнива, це в мене від маменьки. А кажіть-но мені – ви ревниві?

Катерина розгубилась.

– Я… я не знаю.

– І ви не ревнуєте пана графа? – настирливо допитувалась пані Горобецька, так само відкрито й щиро всміхаючись. Однак несподівана поява всюдисущого Тараса врятувала Катерину від відповіді на це не зовсім зручне запитання. Поблискуючи вже посоловілими очицями, він без стуку просунув свою пику в двері бібліотеки й гаркнув так, що пані Настуня підстрибнула на місці та трохи не впала, заплутавшись у широкій спідниці своєї розкішної шовкової сукні.

– Пан дохтор фан німець, графине.

Настуня покривилась.

– Тьху на тебе! Де ви взяли того жахливого діда? І що то в нього за примха така, підкрадатись і горланити на весь будинок?

Катерина стримала усмішку.

– Він лишився від старого графа.

– Так виженіть його!

– О, це має вирішувати Криштоф!

Горобецька стенула плечима.

– А в нас цим опікується маменька, і ви маєте вже навчитися керувати всіма справами в господі. От мене цього навчати почали мало не з пелюшок, і я ще маленькою дівчинкою знала все…

– То кликати того німця? – нахабно перебив її мову Тарас, який і далі стовбичив на порозі, й одразу відчув, що понесло на нього смаленим. – Чи назад до пруссаків вигнати?

Катерина всміхнулась.

– Та клич уже!

– Ага.

Червонопика голова Тарасова вмить зникла за дверима, а Настуня покривила своє гарне лялькове личко, закліпавши очима.

– Ізнов цей німець! Так, він досить кумедний, але я маю вам сказати, що мені він не до вподоби. Оця його звичка тягнути слова, підпускати очі під лоба…

– Він Криштофів товариш.

– Та все одно. Ось була б я дружиною графа…

– Але ж ви не його дружина, – почула Катерина свій холодний голос і не втямила, як зірвалися з її вуст ці слова. І кого здивували вони більше? Чи цю викохану панами примхливу красуню, а чи її саму, колишню кріпачку, яка заговорила вже справжньою панею й сама чомусь налякалася цих своїх слів.